Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Окрім ведення бойових дій Богдан Хмельницький намагається максимально розширити коаліцію. На початок літа 1656 року до неї входили Швеція, Україна, Бранденбург, Молдавія, Волощина, Трансільванія і Литва. Певних пояснень вимагає наявність Литви серед союзників. Це була одна з країн, що увійшла до Речі Посполитої. Та в кожній федерації є відцентрові тенденції в її політичному житті, сили з відверто сепаратистськими намірами. У Речі Посполитій такою силою була Литва. При вступі до цієї федерації Литва позбулася не лише незалежності, але й руських земель, що увійшли до складу Королівства Польського. Звичайно, литовська політична еліта прагнула незалежності і Перша північна війна була для неї реальним шансом цю незалежність відновити.
Перед Річчю Посполитою виникла реальна загроза розпаду і подальшого розподілу. Цього не сталося тільки через те, що в самий розпал формування коаліції, коли Річ Посполита фактично вже майже капітулювала перед союзниками, помер Богдан Хмельницький. Без нього ж коаліція фактично розвалилася, оскільки більшість її учасників мали суперечливі інтереси як стосовно Польщі, так і стосовно одне одного. Власне, війну до повної перемоги над супротивником готові були вести лише Швеція й Україна. Бранденбург, попри те, що тривалий час був під ненависною васальною залежністю від Польщі, боявся надмірного посилення Швеції. Інші союзники також не були зацікавлені в надмірному послабленні Речі Посполитої. Смерть Богдана Хмельницького фактично виводить Україну з війни. Завдяки зусиллям Москви у війну вступає Данія. Основні події Першої північної війни переносяться за межі Речі Посполитої. Завдяки цим обставинам її розподіл було відкладено більш ніж на століття.
Говорячи про результати війни для основних дійових осіб, що брали в ній участь, слід визнати переможцем у ній Швецію. Хоч вона і не розгромила остаточно Річ Посполиту, проте шведський вплив на Балтиці посилився. Швеція стає найсильнішою державою в Прибалтиці. Московське царство програє війну із шведами і зазнає відчутних територіальних втрат.
Для України наслідки цієї війни були неоднозначними. Негативним було, передусім, те, що Річ Посполита уникла повного розгрому, у чому українська сторона була зацікавлена більше, ніж усі інші учасники антипольської коаліції. Позитивним було загальне послаблення Речі Посполитої, що давало певні надії на дипломатичне вирішення українсько-польських суперечностей. Сприятливим було також посилення Швеції, яку можна було використати як союзника і проти Московії, і проти Польщі.
І нарешті: як же пояснити поведінку Московського царства під час Першої північної війни?
Для цього докладніше зупинимося на аналізові зовнішньої політики цієї держави протягом другої половини XVI–XVII століття. Після знищення Казанського, Астраханського і Сибірського ханств східний напрямок московської зовнішньої політики перестав бути актуальним. Аж до Тихого океану не було жодного державного утворення, яке становило б загрозу чи інтерес для Москви. Тепер увага Московського царства прикута до Заходу. На цьому напрямку країна мала два шляхи розвитку зовнішньополітичної активності: до Балтики і до Чорного моря. Але на обох шляхах експансії Московія мала серйозні перешкоди з боку трьох великих держав, що або здійснювали експансію на ті ж самі території, або ж уже мали там свої сфери інтересів. Цими державами були Швеція, Річ Посполита, Османська імперія – своєрідний мур між Москвою і європейською політикою, а також напрямок можливої експансії. Який же напрямок із цих трьох був більш доступним? Відповідь однозначна – Балтика. У разі експансії в бік Чорного моря, що передбачала своїм продовженням захоплення Проток, потрібно було здійснити розподіл Речі Посполитої, знищити Кримське ханство, а потім взяти участь у розподілі Османської імперії. Шлях цей був би довгий і складний. Шлях на Балтику здавався легшим, коротшим і простішим, особливо після Тридцятилітньої війни, коли Швеція стала гегемоном на Балтиці. Тобто Московії в цьому разі треба було подолати лише одну державу, тому Річ Посполита перетворювалася з небажаного конкурента на цінного союзника.
Досі більшість дослідників історії України вважають, що українсько-московське зближення середини 50-х pp. XVII століття є приєднанням її до Московії, а також, що приєднання (захоплення) України є самодостатньою метою для будь-кого з її сусідів, особливо для Московського царства. Та ми мусимо відкинути обидва твердження. Приєднання України до Московського царства має сенс лише в контексті його експансії на Чорноморське узбережжя. До того ж приєднання України – це фактично односторонній (з боку Москви) розподіл Речі Посполитої, що є річчю абсолютно неможливою, оскільки торкається інтересів надто багатьох великих європейських держав.
Дії ж Московії під час спільної з українцями кампанії (1654–1655) взагалі вказують на локальний характер цієї акції. Бо приєднання такої за обсягом і стратегічною вагою території, як Україна, є справою широкої коаліції держав, позаяк означає розкол або розподіл Речі Посполитої. Акцій такого масштабу на цю кампанію Московія, що видно з характеру зовнішньополітичної підготовки, не планувала. А коли перспектива розподілу Речі Посполитої стала надзвичайно близькою до реальності, Москва не взяла в цьому процесі участі, ба більше – зробила все, аби Річ Посполиту врятувати.
Тож на той момент Московське царство мало основним шляхом до експансії балтійський напрямок. Інакше пояснити його поведінку під час першої північної війни неможливо. А це, у свою чергу, заперечує твердження про приєднання українських земель до Московського царства в результаті українсько-російського зближення середини 50-х pp. XVII століття.
