Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Треба вас, братчики, рятувати. — Мигельська зробила замріяні очі. — Ви чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?

— Ні.

— То справжня історія! Їх вистежили в Корняктовому льоху. Тої ночі Грушевич з ними не ночував, а досвітком пішов за речами. А Олексу і Павла ведуть. Олекса несе в'язку хрестів, Павло — картини, позаду вже тягнеться юрба. Ті живоглоти підштовхують хлопців карабінами, погукують на натовп, посвистують своїми пищиками, збираючи поліцаїв на підмогу. Запакували зразу до тюрми. Щастя, що я зустріла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми це трактували як гоніння на християн. Митрополит втрутився, скрізь зчинили галас — і хлопці на волі. Олекса реставрує ікони в Святоюрському храмі. Ганиш керує чернечим хором. Я в житті стільки не наїздилась у фіакрі, скільки в ті дні. Ну і це зіграло свою роль, — Мигельська подала мені газету.

Я двічі перечитав надрукований у польській газеті польською мовою віршик, але нічого в ньому не знаходив. Я запитально глянув на поетесу.

— Ця трагедія змальована символічно, — пояснила вона.

Я ще раз перечитав і, посміхнувшися в душі, поклав газету на столик. Раптом я подумки вдарив себе по чолі: якщо Мигельська має такий доступ до чорноризців, то це вона, а не хто інший, доповіла про смерть і похорони Кривов'яза. Це вони перешкодили Павлюкові. Він потрапив у їхні пазурі, і Мигельська повинна знати, що з ним. І ще одне: таємницю видав Мигельській Павло або Олекса. Якщо церква взяла їх під захист, то вони не могли із вдячності не доповнити Павлюкової характеристики. Я вивідаю у Мигельської, де Павлюк. Але з цим не слід поспішати. Мабуть, найліпше заручитися Марійчиною допомогою. Я скажу їй про свої підозріння і попрошу коли-небудь «признатися», що вона не рада моїй дружбі з Павлюком, що я з ним часто десь пропадаю. Мигельська рада буде «розкрити» Марійці очі на мене, адже Павлюк замкнений «там і там», а я, очевидно, одбріхуюсь.

— Я постараюся трошки прислужитися вам, — сказала Мигельська. Та попередила:- Лише не подумайте, що я особисто вами зацікавлена. — Мигельська поклала Марійці на плече руку. — Задля цієї дівчини. Вона мені як сестра.

Здається, я це колись у Бальзака знаходив: «Чим ганебніше життя людини, тим вона міцніше за нього чіпляється; воно стає постійним протестом і безконечною помстою». Невже мені доведеться скористуватися впливом Мигельської і її монахів? Тоді я їх не перестану ненавидіти разом з тим ідеалом волі, який вони відстоюють. До чого доходить! Вже все втрачено, але й на цьому голому полі точаться бої.

Я готовий був втекти геть, як утік від Опольчика. Марійка і Мигельська обмінялися поглядами, і Марійка зітхнула.

— Що з тобою? — тихо запитав я.

— Простудилась.

— Не смійте її надовго покидати, — шпигнула мене Мигельська.

Я відчував, що вона мене недолюблює, але вона не знаходила способу показати це так, щоб мені запам'яталося. Така можливість виникне, мабуть, після того, як вона мені «прислужиться». Я повернувся гадками до Гривастюка. Напередодні розвалу республіки він од імені уряду вимагає відкупити бункер, який фігурує в числі прикордонних оборонних споруд. Я посилаю до нього Марину з рештою фронтового золота — і республіка падає. Як я доведу, що він привласнив золото? Але його непокоїть недобита жертва, і він піддає мене остракізмові.

— Ви чули, панство, що у Львові буде відкрито пам'ятник жертвам світової війни? — звернулась Мигельська.

— Так, від тебе, — наївно мовила Марійка, бо це повідомлення призначалося мені. Я нудьгуюче дивився у вікно. Я не знав, що на це відповісти, і не підтримав розмови. Досить з мене, треба остерігатися балачок.

— Були пропозиції поставити цей пам'ятник на місці Міцкевичевого.

— Польський уряд не дозволить, — озвалася Марійка.

— Падає сніг, — сказав я.

Дівчата повернулися обличчями до вікна. Сніг опускався рідко, ніби небо вирішило з'ясувати, чи на землі не будуть протестувати.

— Я дуже люблю цей час, — прошепотіла Мигельська. — Відбуваються якісь зміни, хвилюєшся, задума… Дивіться. який лапастий пішов. Ой, як гарно! Але скажіть, чи й вам здається, що в такі хвилини все навколо стає чужим?

Марійка кивнула.

— Трішки моторошно, — провадила далі Мигельська. — Видко, в нас залишилося щось від наших давніх предків, на очах яких почав мінятися клімат. Взагалі осінь поспіль зворушлива. Бабине літо, журавлі, пожовкле листя, гудіння вітру в комині, перший сніг… Люди в цю пору більш зібрані, уважніші до всього навколишнього. Так, так. Мені завжди хочеться про це написати. Я піду, товариство. До побачення.

Я провів поетесу до виходу і замкнув двері на ключ.

— Так би кудись пішла, — сказала Марійка.

— Кепсько ти виглядаєш, дівчино. Потерпи.

— Я майже здорова. Прокопе. Поведи мене знаєш куди: на цвинтар.

Я посміхнувся:

— Ти ж не хотіла б мене там бачити.

— Підемо? Дивись собі у вікно, поки я вдягнуся.

— Не натвори лиха, лежи.

— Ну не переч, — попросила вона. — Я здорова. І ми з тобою ще нікуди не ходили. Ти сам милуєшся світом божим. Та, правда, ти ж егоїст…

— Облиш ці концентровані характеристики. Егоїст, авантюрист, мракобіс! Може, просто дивак? Чи людина зі страху, як казав Микола Павлюк. Люди зі страху — це створіння неволі, до певної міри дон-кіхоти, частіше терпеливці, зрідка бунтарі. Словом, нині вони в одній личині, завтра в іншій. Та причиною цього є не безхарактерність, а безвихідь, яка штрикає то косою, то вилами, замахується то ціпом, то арканом.

— Це називається «хамелеон».

— Так? Почекай, ще щось мав сказати і забув.

— А може, це викрут? Я готова. Прокопе. Йдемо?

Потіли дахи, в ринвах чулося поцюкування крапель. З підворіття в напрямку до Ринкової площі вели розпливчасті сліди Мигельської. Небагато минуло, як я починав спочатку. І ось я в гіршому стані, ніж був.

— Підемо туди, — показав я в протилежний до слідів Мигельської бік.

— О, ти і в цьому вірний собі! — засміялась Марійка, збагнувши, що мене вабить пройти незайманим тротуаром.

— Я забобонний.

— Даю слово, що ти що-небудь вигадаєш на цвинтарі.

— Можливо.

— Про що ти думаєш?

— Про революцію.

— Ха-ха!

— Не. віриш? От ви, їй-богу! Рівно два роки тому я йшов на розмову зі статуєю Франца-Йосифа, признався одній дівчині, а вона насміялась. А я казав правду.

— Що то була за дівчина?

- Її звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.

— Хтось скривдив?

— Доля. Жах- губити себе ні за що. І жахливий суд людини над людиною. Чому бог час від часу не дозволяє злочинцям карати себе самих?

— Поліцаї ідуть, Прокопе.

— Візьми мене під руку.

Поліцаї позирнули на мене з зацікавленням. Я був одягнений у стару куртку і, мабуть, здавався набагато старшим за Марійку. Минувши нас, вони обмінялися веселими репліками. Човгання їх чобіт раптом припинилось. Я оглянувся. Вони стояли, дивлячись нам услід, немов побившись об заклад, що ми не батько й донька. Я й сам почував себе ніяково з цією юною лебідкою. Що вона в мені побачила?! Як лишень я буду за це розплачуватись?…

На моєму обличчі, певно, проступили в цю хвилину старечі тіні, як бувало в Тодосія, бо Марійка запитала:

— 3 тобою щось негаразд. Ти ніби хворий?

— Поліцаїв злякався, — відказав я.