Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Слова ці дуже збентежили Ванду. Вона схопила Віктора за руку, вони стали маленькими дітьми і чимдуж пустилися втіками. Я з вдячністю згадав мудрих професорів, які навчили нас цих заклинань. Дарма що їх важко розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повинні бути. «Всякоє іздиханіє хвалить господа бога». Дотям, до чого воно. Зате яка магічна сила! Скажеш ці слова блудній душі, і вона не тільки дасть тобі дорогу, а й знайде стежку до місця спокутування гріхів. Це могутнє заклинання я перейняв у Левадихи.

Спав неспокійно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготів, ніяк не міг зігрітися. На які хитрощі лише не пускався: пробував уявити, що зліз щойно з теплої селянської печі, що надворі жнивна спека, що п'ю гарячу каву, — дідька лисого, не відігрівався. Сонечко золотило червінь, листопадових тополь, на тротуарах енергійно вибивали каблуками дроб бліді зі сну панянки, гуркотіли вози, навіть уперше після війни продзвонив вулицею трамвайний вагон, — а мене ніщо не зворушувало і не тішило.

Мені мало було підвальних нічниць, то доправив Опольчик. Він чергував на пропускному пункті. Я привітався. Опольчик глянув поверх мене і відвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти від нього? У мене після цього був такий настрій, що якби плебей, рятуючи доньку від патрицієвих рук, зарізав її на міській площі, я перший закликав би народ до бунту. Тоді Аппій Клавдій повісився б у тюрмі, і влада перейшла б до народу. [37]

Я працював «без ентузіазму». Колоди на дрова колов надвоє-натроє, подвір'я підмів абияк, а картоплі настругав «з очима». Адам всіляко намагався розвеселити мене, та для цього він був прісною натурою, а я, з свого боку, не заохочував його. Мені здавалося, що хоч тут я можу бути господарем. Усім зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат вареної яловичини з картоплею, я наладував торбу хлібом і з демонстративно піднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулиці, коли він покликав мене.

— Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося.

— Третій день не перестає боліти голова, — збрехав я,

— Ходімте, в мене є порошки.

— Пробував.

— Це недобре, мене так само зчаста похоплює,- заквоктав бравий капітан.

— Ви читали Хельтмана, [38] пане Опольчик?

Він заперечливо покрутив головою.

— Цікаво пише, чортяка, — сказав я. — Я вам його дістану, коли хочете.

— Буду вдячний.

— Він вважав, що польське відродження повинно завершитися соціальною революцією. «Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш». Я вивчаю польську історію. Послухай лишень. «Хто ви такий?» — «Людина». — «Що таке людина?» — «Особа, призначена для суспільства і для волі». — «Що таке суспільство?» — «Союз, який вводить між людьми таку рівність, котра при однакових умовах гарантує всім користування рівними правами…» — «Що таке воля?» — «Можливість, що дозволяє користуватися своїми природними правами і розвивати свої здібності». Правда ж, чудово? Це з короткого політичного катехізису Яновського. [39] Він писав, що не вся шляхта погана, але що зло полягає в її суті, в шляхетській системі. І знаєте, пане Опольчик, дуже прикро, що ці катехізиси, можна знайти всюди, тільки не в нас.

— Телефон, — сказав Опольчик. — Вибачте, порозмовляємо іншим разом.

Він пішов на прохідну, а я почав себе картати. Не так це робиться. Подібні розмови треба починати за чаркою. Перш ніж переконувати противника, треба спіймати його на слові.

Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по поліні, як прибіг солдат і передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзісада.

— Мені робітники більше не потрібні,- коротко сказав Родзісад.

Я стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Гроші, які ви виплатили наперед, повернути? — запитав я.

— Ні. Можете йти.

На вулиці я на всі боки розглянувся і побачив метрів за тридцять стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловіка. Я поволі рушив до міста, цей тип пішов слідом: мене передали під опіку таємної поліції. Підлий хрін цей Опольчик, потомок «професіональних революціонерів». Одначе від того, що я волік на плечах агента, я відчував шалену, дику радість. Досі я був людиною поза суспільством, тепер зв'язаний з ним міцніше, ніж можна було сподіватися. Це в Арістотеля сказано: «Людина поза суспільством або тварина, або бог». Я, правда, не міг стати ні тим, ні іншим, бо як-не-як жив на 2260 років пізніше і моя «антелехія» [40] утворилася з пари, яку видихували мій батько і моя мати, які були «представниками високорозвиненої цивілізації». Дорога назад мені заказана, а богом я не стану через гомеостаз. Все ж таки приємно відчувати, що ти є «об'єктом уваги», сяким-таким членом суспільства.

Мій батько не був політичне неблагонадійним (може, не встиг), незважаючи на це, в мені заговорив інстинкт переслідуваної людини. Я не ховався у підворіття, дратуючи агента, не поспішав у завулки. Вибираючи по можливості найкоротший шлях, прямував у поле. Агентові звеліли виявити, де я мешкаю. Він мене заарештує тільки в тому разі, коли я спробую втекти. Але серед поля, опинившись віч-на-віч зі мною, він побоїться простягнути наручники. Я на мить уявив собі, як він готується замкнути скоби. У цей момент я переплітаю пальці і не дуже й сильним рухом посилаю руки назустріч його щелепі… Ні, він далеко не піде за мною.

За крайніми будинками я уповільнив кроки й оглянувся. Агент ішов широкими розмашистими кроками з очевидним наміром. наздогнати мене. Побачивши, що я його чекаю, він кинув очима назад, на пустинну вулицю, тоді нагнувся, роблячи вигляд, що зашнуровує черевик. Я перестрибнув канаву і пішов ріллею навскоси до дороги. Приблизно в половині гін ріллю перерізав обліг, і там стояв селянин з косою. Коли мені залишалося до селянина метрів п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я йому прощально помахав рукою. Він став як укопаний, оцінюючи ситуацію. На чий бік стане селянин? Звичайно, він не вибиратиме між мною і агентом. Він скаже: «Дайте мені спокій», і, погрозливо піднімаючи над плечем блискучу косу, піде собі геть. Проте агент зробив інший висновок і повернув назад.

Це був виснажений, хворий і до того ж глухий дідок. У довгих, колись, мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очі дивилися похмуро, з недовір'ям, і мені здавалося, що зараз діда турбує одне-єдине: чи я не хочу зігнати його з чужого облогу, де він косив ріпакове бадилля. Не добившись від нього жодного слова, я дійшов облогом до стежки, спустився у видолинок, напився води з потічка, вибрався на кряж і кинув очима по обрію, чи далеко до тої хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.

В Марійки була Мигельська. Вона й відчинила мені. Марійка лежала на канапі, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарілась, притиснула до грудей капу, якою була вкрита.

— Я не кажу, що година вранці варта двох увечері,- проспівала. Мигельська. Я ж прийшов до Марійки десь у часі виходу на роботу. — Оце, я розумію, друзі,- додала поетеса. — Умри, — не знатимуть. Чи ви довідались, що Марійка хвора?

— Цить, Зорянко, — зупинила її Марійка. — Я по Прокопові бачу, що він теж ніби з ліжка піднявся.

Я сів на стільці біля Марійки, і вона, вганяючи мене в краску, торкнулась моєї руки.

— Колись я вам говорив, що шпигую за долею, — сказав я. — Тепер вийшло подвійне свинство: і за мною шпигують.