Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

Отже, християнство. Вчення Ісуса Христа як релігія виникло за часів античної Римської імперії. Відбулося це в першому сторіччі нашої ери на сході Римської імперії, а саме на території сучасного Ізраїлю і Палестинської автономії. Засновниками християнської релігії вважаються Ісус Христос і його дванадцять учнів–апостолів. У наш час християнство є однією з найпоширеніших релігій світу — її канонів дотримується понад чверть населення планети. Християнство посідає перше місце в світі й за географічним розповсюдженням, тобто чи не в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Однак таку велику кількість прихильників учення Ісуса Христа набуло не одразу. Спочатку в рамках боротьби римської влади з непокірною провінцією, якою була Іудея, християнство заборонялось на території Римської імперії, а його послідовники ризикували життям, сповідуючи віру, за яку римляни жорстоко карали. На підтвердження цього факту слугує велика кількість згадок античних істориків про репресії, яким влада Риму піддавала перших християн. Навіть у Колізеї, пам'ятці давньоримської цивілізації, у якому колись проводили жорстокі гладіаторські ігри, на очах у десятків тисяч людей християн убивали лише за те, що ті насмілились проповідувати свою релігію. У наш час серед старовинних стін Колізею встановлено пам'ятний знак — хрест, який є згадкою про всіх замучених тут християн.

Але час не стоїть на місці. Змінюється світ, змінюється світогляд людей. Відомо, що ще до падіння Римської імперії влада докорінно переглянула своє ставлення до християнської віри і останні імператори Риму сповідували саме християнство. Вплив християнської релігії почав невпинно поширюватись землями Римської імперії, котрі охоплювали на той час не менше чверті населення земної кулі й простягались від Африки до Північної Британії.

З поширенням вчення Ісуса Христа в церковному середовищі почали виникати різноманітні течії, які поступово й привели її до розколу. Першим кроком на цьому шляху став IV Вселенський собор, який відбувся у місті Халкідон (нині — район міста Стамбул) у 451 році нашої ери. На Халкідонському соборі було розглянуто правомірність так званого вчення монофізитства, висунутого константинопольським архімандритом Євтихієм. Суть цього вчення полягала у тому, що, на відміну від більш раннього діофізитства, ця течія стверджувала єдину, божественну сутність Ісуса Христа, а не його подвійну — божественну й людську сутність. Халкідонський собор засудив вчення монофізитства, назвавши його єрессю й намітивши таким чином перші ознаки розколу християнської релігії, внаслідок чого християнство поділилося на халкі–донські й нехалкідонські (монофізитські) церкви.

Саме після рішення Халкідонського собору, як вважають науковці, виник термін «православна віра». Остаточно у візантійській традиції назва «православний» закріпилась після закінчення руху іконоборства в IX столітті й досі святкується православною церквою у першу неділю Великого посту. Саме після руху іконоборства поняття «православний» включило в себе суттєвий момент — духовно–літургійний. У такому значенні титул «православний», за деяким винятком, закріпився й у київській християнській традиції. Після Халкідонського собору Константинопольський архієпископ канонічно і фактично став першим на християнському Сході, хто утримував у своїх руках всю духовну владу.

Поглибився розкол християнської церкви лише через шістсот років. Спочатку суперечності виникли в Константинополі, а потім поширилися на стосунки Константинополя та Рима. Значною мірою ці суперечності були спровоковані заснуванням Константинопольського патріархату, а потім і піднесенням його до рівня столичного. Таким чином, Константинопольський патріарх був визнаний рівним римському папі. Таке рішення одразу ж викликало заперечення з боку Рима. Мотивами такої незгоди, на думку дослідників, може слугувати той факт, що від античних часів Рим вважав себе вищим від решти культурного світу, протиставляючи римську цивілізацію культурі варварів (тобто решті населення земної кулі). З точки зору римлян, будь–хто з громадян Рима був вищим за жителя провінцій лише тому, що народився у столиці імперії. Таку зверхність виявляло й римське духовенство середньовіччя, незважаючи на те, що не мало жодного відношення до римського етносу античних часів.

Завершальна сутичка Константинополя з Римом сталася у 1054 році і привела до цілковитого розриву між Римською та Константинопольською церквами. Пізніше цей розрив відносин було названо великим церковним розколом, або Великою Схизмою. Суть розколу полягала у тому, що Константинопольський патріарх Михайло Керулларій, прагнучи підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим і зрівнятися в правах з римським папою, почав проводити у цьому напрямку активні дії. Як і його попередник, патріарх Фотій, який жив у IX сторіччі, Михайло Керулларій підтвердив свої вимоги догматичною оболонкою. У листах, котрі Константинопольський патріарх спрямовував римському папі Льву IX, він погоджувався на визнання єдності східної і західної конфесій християнської церкви навіть попри деякі обрядові й догматичні відмінності, а також визнавав прийняте ще Халкідонським собором рішення щодо надання римському папі титулу Вселенського патріарха. Але в обмін на такі поступки з боку Константинопольської церкви він вимагав визнання Римом рівності між папою і Константинопольським патріархом.

Зайве й казати, що на такий крок у Римі йти не хотіли в жодному разі, намагаючись будь–що зберегти верховенство саме Римської церкви. І хоч об'єктивні обставини, такі, наприклад, як намагання папи Льва IX залучити Візантійську імперію до союзу в боротьбі з норманами, котрі на той час значно посилили свою експансію й загрожували Риму, папа відмовився пристати на запропоновану угоду. Перевага Римської кафедри для нього, як бачимо, була над усе. Натомість у 1054 році папа відправляє до Константинополя депутацію, до складу якої увійшли кардинал Гумберт Мурмутьєрський, який вважався найосвіченішим теологом і догматиком того часу, канцлер Фрідріх і архієпископ Альмафійський Петро. Одразу ж по прибутті делегації папи до Константинополя, візантійський імператор Костянтин IX Мономах, прагнучи примирення Римської й Константинопольської церков, організував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою. На такий крок імператора змусило піти те, що сам патріарх, Михайло Керулларій, був досить слабким у теології.

В результаті тривалого диспуту з римським духовенством богослов Микита все ж визнав свою поразку. Однак це не завадило патріархові Михайлу продовжувати наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ Константинополя проти римських нунціїв. Саме з цією метою і був скликаний Собор, на якому, як оповідає літопис, Михайло Керулларій вказав місце папським легатам позаду константинопольських архієреїв, що було брутальним порушенням канонів і порядку проведення подібних засідань. У відповідь на дії патріарха під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору (нині мечеть Айя–Софья у Стамбулі) буллу [1] екскомунікації та анафеми [2] щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва IX. Після такого кроку посланці Рима негайно залишили столицю Візантійської імперії.

Та на цьому патріарх Константинопольський не заспокоївся. Маючи на меті домогтися свого, він вдруге запросив до Константинополя папських послів. На другому колоквіумі патріарх мав намір вчинити над легатами розправу руками підбурюваного натовпу швидких на покарання жителів Константинополя. Імператор Костянтин IX Мономах, зрозумівши наміри патріарха й бажаючи уникнути пролиття крові, вимагав дозволу на свою присутність під час релігійного диспуту. Але після його втручання патріарх сам відмовився від колоквіуму. Натомість 20 липня 1054 року Михайло Керулларій зачитав текст анафеми Римській церкві. Найімовірніше, ця анафема стала емоційною відповіддю на папську буллу, вручену кардиналом Гумбертом. Сам патріарх вважав це остаточним розколом у відносинах між церквами, але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія ще довгий час продовжували підтримувати тісні стосунки з папським престолом у Римі. Наступник Льва IX, папа Стефан IX, і імператор Священної Римської імперії Генріх III ще робили спроби порозумітися й запрошували Константинополь до альянсу, але Михайло Керулларій відповів відмовою на всі ці спроби.