Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
Загалом Краківсько–Віленська унія 1499 року, яка, слід сказати, майже не досліджена вітчизняними науковцями, затверджувала такі принципи:
— надання взаємодопомоги у разі війни;
— оголошення війни третім державам кожною із сторін виключно за згодою іншої сторони;
— вибори правителя кожної із сторін «за порадою і звісткою» другої сторони.
Що стосується третього пункту Краківсько–Віленської унїї, то він лише юридично затверджував факт, який і так мав місце від часів Кревської унії, а ось два попередніх пункти прямо вказують на підписання угоди під тиском загрози з боку Оттоманської Порти і, ймовірно, Кримського ханства.
Однак, як пише М. Грушевський, Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик скорегував рішення останньої унії, щойно у 1501 році був обраний королем Польщі. І скорегованими ті рішення були, звичайно, у бік польських інтересів. А завдяки тому, що наступні великі князі литовські, Сигізмунд І і Сигізмунд II Август, котрі посідали одночасно і польський престол, не були прихильниками рішень Краківсько–Віленської унії, у князівстві Литовському протягом усієї першої половини XVI сторіччя вперто не визнавали її рішень. І якщо дрібна й середня шляхта Великого князівства Литовського тим чи іншим чином виказувала бажання приєднатись до союзу з Польщею, найбільші магнати Литви були категорично проти цього. Ними навіть відхилялись пропозиції поляків проводити спільні засідання сеймів, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводів. Цей факт є символічним з тієї точки зору, що, не дивлячись на посідання трону Королівства Польського й Великого князівства Литовського однією людиною, парламентська влада країн залишалась відокремленою одна від одної.
Це тривало до початку 60–х років XVI сторіччя, коли Королівство Польське нарешті отримало можливість запровадити унію, над якою у Кракові бились уже більш ніж півтора століття.
Люблінська унія 1569 року
Наслідки унії і не вирішені нею питання
Як видно з попереднього розділу, тривала боротьба Королівства Польського за домінування над Великим князівством Литовським і Україною, що входила до його складу, поступово привела до того, що фактично ці дві держави злилися в одне ціле, утворюючи на сході Європи досить потужну країну Ця країна обіцяла стати впливовим гравцем на арені європейської політики. Залишалось оформити союз юридично. Для цього й було проведено Люблінську унію, яка відбулася, у польському місті Люблін 1 червня 1569 року. Підписанню унії передували деякі події.
З початком Лівонської війни (17 січня 1558 року), котру Московське царство вело з Лівонським орденом, влада Великого князівства Литовського наиуважнішим чином ставилася до подій у Лівонії, маючи там свої державні інтереси. І врешті, після підписання 28 листопада 1561 року Віленської унії, яка передбачала співпрацю між великим князем Сигізмундом II Августом і магістром Лівонського ордену Готхардом Кетлером, Литва дала себе втягти у війну з Московським царством.
З того часу війна потребувала від князівства Литовського надзвичайно великого напруження сил і величезних витрат на утримання війська. Зрештою, бойові дії в Лівонії довели цілковиту неспроможність Великого князівства Литовського самостійно протистояти військам Івана IV Грозного, що стало приводом для невдоволення значної частини литовського нобілітету діями влади. Незадоволенням литовської шляхти не погребувала скористатись влада Королівства Польського, недвозначно натякнувши на сеймі, що у разі цілковитого затвердження унії Польщі і Литви Королівство Польське погодиться надати військову допомогу Великому князівству Литовському у війні проти Московського царства. На тлі таких заяв сейму Сигізмунд II Август, який раніше не виказував зацікавленості у впровадженні унії, став одним з найпалкіших прихильників об'єднання Польщі й Литви. І якщо магнатське угруповання князівства Литовського спочатку все ще чинило опір ідеї об'єднання, то з розвитком подій на театрі бойових дій у Лівонії воно все більше втрачало здатність опиратися Сигізмундові Августу, польським сенаторам і лояльній до Польщі частині литовської шляхти. У 1562 році відбувся наступ литовського війська на Смоленськ і Велів. Цей наступ призвів до того, що розгніваний Іван Грозний почав збирати велике військо для походу в Литву.
Судячи з усього, розмінюватись на дрібниці московський цар не збирався: його метою була столиця князівства Литовського Вільно. Тож Іван Грозний, з притаманним йому напором, почав здійснювати свій задум. Першим до ніг царського війська впав Полоцьк, на який у Вільно покладали великі надії. Звістка про його падіння стала для литовців цілковитою несподіванкою, позаяк у Вільно до останнього вважали, що полоцька фортеця здатна зупинити ратників Івана Грозного.
Але, як бачимо, надії литовської влади Полоцьку виправдати не судилось. Однак про все по порядку.
У січні 1563 року для взяття прикордонної литовської фортеці Полоцьк з Великих Лук виступила московська рать, що включала, за свідченням науковців, «майже всі збройні сили країни». На початку лютого московське військо приступило до облоги Полоцька, і 15 лютого фортеця капітулювала. У місті почались погроми. Як повідомляє Псковський літопис, після падіння Полоцька Іван Грозний, який особисто командував військом, наказав усім євреям, що перебували в місті, хреститися, а тих, хто відмовився, а таких знайшлося близько трьохсот чоловік, цар звелів утопити в Двіні.
Шлях на Вільно московському війську було відкрито. І хоч після захоплення московськими військами Полоцька в успіхах Івана Грозного почався помітний спад, це не врятувало магнатів Великого князівства Литовського від необхідності шукати союзу з Королівством Польським.
Спроби затвердити остаточну унію з Великим князівством Литовським проводились у Польщі на сеймах у 1565–1566 роках, але тоді дійти згоди не вдавалось через невдоволення верхівки литовської влади форматом майбутньої держави Речі Посполитої, початок існування якої повинен був оголосити сейм, прийнявши унію. Не все гладко йшло і на сеймі 1569 року. Його було призначено після дипломатичних консультацій, котрі відбулись наприкінці 1568 року, але представники Великого князівства Литовського наполягли, щоб вальний сейм, який мав затвердити унію, був фактично розділений на конференцію двох окремих сеймів — польського й литовського. Цим вони спробували в черговий раз продемонструвати свій незалежний статус.
У січні 1569 року сейм у Любліні все ж розпочав свою роботу, і на ньому почали розглядати питання про унію двох держав. Однак литовські вельможі, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя, і тут не збиралися поступатись у домовленостях ані на крок. Такий настрій литовська делегація демонструвала майже від початку сейму. Так, наприклад, відомо, що після більш ніж місяця переговорів, не маючи змоги добитися від поляків бажаних гарантій збереження своєї влади, князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та інші вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. У відповідь на такі дії польський король Сигізмунд II Август, використовуючи підтримку тієї частини литовської та української шляхти, котра була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, вирішив діяти більш агресивно. Спираючись на підтримку сейму, Сигізмунд II Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств Литви до Королівства Польського. Шляхта цих воєводств, згідно з королівським універсалом, зрівнювалася у правах з польськими землевласниками. Король оголосив посполите рушення і пригрозив відібрати маєтки й посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю. Природно, що під визначенням тих, «які не присягнуть королю», Сигізмунд Август мав на увазі насамперед князів К. Острозького, Г. Ходкевича, Є. Воловича, К. Радзивілла.
