Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Але постійні конфлікти між підрозділами Розвідочної управи та її особливим органом - Інформбюро, взаємні звинувачення в некомпетентності і злочинних проявах однозначно свідчать, що структура управи і організація її діяльності не відповідали інтересам справи і не були достатньо ефективними.

До речі, саме про це йдеться і в доповіді виконуючого обов'язки начальника Головної управи військової повинності, віце-директора Адміністраційного департаменту МВС від 11 жовтня 1919 р. на ім'я міністра внутрішніх справ. Висвітлюючи хиби в діяльності "служби безпеченства", автор вказує на різноманітність її органів. "Коли до цього, - зазначає він, - добавити безліч військових контррозвідок і взяти на увагу, що компетенції цих органів не розмежовані, то стане цілком розумілою та запутаність взаємовідносин цих органів, яка панує на місцях і відбивається на справі заведення ладу і спокою в державі" [448].

Висвітлюючи діяльність військових розвідувальних служб Директорії УНР, слід наголосити, що характерною рисою їх роботи була активна участь у заходах по організації повстансько-підпільного руху (ППР) на запіллі ворога. Як уже зазначалося, активно працювали в цьому напрямку: агентурний відділ та Інформбюро Розвідочної управи Генштабу, а також у певному обсязі й інші спецслужби. Повстансько-підпільний рух спирався на широку соціальну базу і став яскравим виразником прагнення українського народу до волі і демократії. Тільки у квітні 1919 р. в Україні, за даними НКВС УСРР, вибухнуло більше 90 антирадянських селянських повстань і виступів. Причини такої ситуації відомі: воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 - на початку 1919 р.; невдоволення селянства політикою "воєнного комунізму" й диктатурою пролетаріату, які здійснювались методами примушування і жорстокого терору. 17 липня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі", де йшлося про надзвичайні методи боротьби - кругову поруку, воєнну блокаду, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстанських загонів. Проте це не принесло бажаних наслідків, більше того - село посилило опір [449].

Спецслужби Директорії використовували повстансько-підпільні формування для збору відомостей розвідувального й контррозвідувального характеру. З цією метою ініціювалось створення у їх складі відповідних підрозділів: інформаційних, розвідувальних, контррозвідувальних та ін. Останні вирішували і проблеми внутрішньої безпеки формувань. Через фронтову смугу для інструктажу, координації дій та прийому розвідувальної інформації переходили до повстанських і підпільних формувань співробітники спеціальних служб Армії УНР. Важливою ланкою ППР був Радомишльський повстанський комітет, який розгорнув підготовку до збройного виступу на території 4 повітів. Комітет розпочав роботу із створення в селах 150 таємних "агентурпредставництв" та об'єднання і підпорядкування собі підпільних організацій в секторі між залізницями Київ-Коростень, Київ-Козятин. Формування основної повстанської групи велось під наглядом отамана Мордалевича. Велику допомогу комітетові надавала його розвідочна філія. Відомо також про існування спецпідрозділів у Полтавському, Катеринославському, Криворізькому, Херсонському повстанських комітетах, а також у штабах Олександрійської повстанської бригади, загоні ім.Гонти і Залізняка на Київщині. У багатьох таких підрозділах працювали офіцери Армії УНР, УГА, колишньої гетьманської армії [450].

Осередки безпеки повстанців спиралися на широку агентурну мережу. Спецвідділ Полтавського повстанського комітету займався як розвідкою сил "червоних", так і контррозвідувальними заходами. Оперативне виявлення ворожої агентури вела контррозвідка Олександрійської повстанської бригади. Причому її діяльність поширювалася не тільки на вояків-повстанців, але і на населення місцевості, де дислокувалося це формування. Агентура інформаційного (розвідувального) відділу Київської Національної Ради (керівний орган підпільних організацій і груп) проникала до радянських військових частин, збирала відомості про їх склад, постачання, настрої особового складу, вивчала керівних працівників окупаційної влади. Київська підпільна організація, очолювана студентом М.Петренком, спромоглася завербувати навіть одного з командирів Червоної армії й отримувала від нього цінну інформацію [451].

У липні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антирадянських виступів на території УСРР. Загони отамана Гончара у Васильківському повіті налічували до 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого - близько 12 тис. У середині травня на Поділлі взяли участь у виступі 20 тис. чоловік. Уся селянська Україна повстала проти спроби переробити її життя на більшовицький лад. Це стало однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. Не менш широким був повстансько-підпільний рух і в 1920 р. після відновлення влади більшовиків [452].

Важливим каналом постачання конфіденційної інформації урядовим структурам була й військова дипломатія. Для управління її поточною роботою у складі Розвідочної управи Генштабу УНР діяв Закордонний відділ у складі 9 офіцерів на чолі з полковником О.Шаповалом (1919 р.) та сотником П.Крижанівським (1920 р.). За станом на березень 1919 р. у відділ входили: начальник, його помічник, перекладач і канцелярист [453]. Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та у надзвичайних дипломатичних місіях.

Організаційно-правовий статус і порядок поточної діяльності військового аташату УНР встановлювала укладена Закордонним відділом Генерального штабу таємна "Інструкція для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають". За нею військові агенти або аташе та їх помічники підлягали начальнику Генштабу і перебували на обліку у Закордонному відділі. Крім того, в оперативній роботі за кордоном військові аташе зобов'язувалися виконувати ті розпорядження голів дипломатичних представництв України, що не суперечили службовим завданням аташату. Інструкція спрямовувала поточну роботу військової дипломатії на тісний контакт та взаємодію з цивільною дипломатією в інтересах захисту прав республіки за кордоном. "Військові агенти, - йшлося у згаданому документі, - є повноправними членами нашого дипломатичного представництва". Військові аташе наділялися досить високим загальнодипломатичним статусом: за рангом вони йшли за радниками посольств або першими секретарями дипломатичних місій УНР. Співробітники військового аташату повинні були доводити до повноважних представників України "всі одержані їми відомості політичного змісту, загальні відомості про військову силу держави, а також всі ті інформації військового характеру, котрі можуть бути потрібні для дипломатичного представника". Зі свого боку цивільні дипломати мали інформувати військових аташе про політичні події у країні акредитації, представляти військових дипломатів вищим урядовцям країни перебування, головам іноземних дипломатичних місій і членам дипломатичного корпусу. При призначенні нового військового аташе голова дипустанови УНР повинен був особисто представити його голові держави перебування.

Інструкція точно окреслювала коло службових завдань військової дипломатії за кордоном: 1) Всебічно досліджувати військовий потенціал й організацію збройних сил країни акредитації. 2) Збирати і проводити аналітичну обробку інформації щодо іноземних збройних сил, своєчасно доводити її до відома Головного управління Генштабу УНР. 3) Пильно стежити за інформацією військового характеру у матеріалах зарубіжної преси. 4) Вивчати політичну ситуацію в країні акредитації в частині, що стосується основ військової доктрини або військового будівництва. 5) Всебічно сприяти українським офіцерам, що прибували за кордон, у виконанні їх місії.