Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Відділ зовнішнього догляду (нагляду - В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька - в Проскурові, Київська і Могилівська - у Кам'янці.

Про повсякденну діяльність філій Інформаційного бюро дають уявлення директиви начальника Розвідочної управи Генштабу. Вони встановлювали смуги для діяльності розвідувальних груп і осередків Інформбюро: Одеса-Миколаїв-Херсон; Бірзула-Єлисаветград-Кременчук-Полтава; Жмеринка-Черкаси-Золотоноша; Козятин-Канів-Пирятин; Фастів-Київ-Прилуки; Київ-Ніжин-Конотоп. За планами розвідки до вузлових населених пунктів відряджалося 6 резидентів для організації розвідувальної роботи. Два резиденти з двома кур'єрами кожний були направлені до армій Врангеля і Махна. Розвідники повинні були збирати інформацію в тилу і на фронті противника за маршрутом від місця розташування своєї резидентури до лінії фронту. В доручених їм смугах відповідальності резиденти створювали свою агентурну мережу, вербували також і агентів зв'язку, через яких вони щотижня зобов'язані були відправляти зібрану інформацію до Центру [444].

Кілька слів про начальника "ІНФІБРО" та сам підрозділ. М.Красовський був професіоналом в оперативно-розшуковій роботі, за царського режиму очолював Київське розшукове відділення Департаменту поліції. Центральна Рада залишила його на службі як офіцера, що сприйняв ідею української державності. Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Зазнав переслідувань. Відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інформбюро. Особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. З повагою ставився до негласних помічників. У критичній ситуації, пов'язаній з безпідставними намаганнями виконуючого обов'язки начальника Розвідочної управи підполковника Б.Снігіріва (підозрювався у симпатіях до більшовиків) отримати повну інформацію про них, виявив мужність і не назвав жодного агента. Під проводом М.Красовського "ІНФІБРО" працювало результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблеми України та її державотворчих зусиль. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК" [445].

Агентурний відділ Розвідочної управи також надсилав таємних співробітників у запілля Червоної армії, її окремі частини і навіть у вище радянське військове відомство. Наприклад, у 1919 р. в Наркоматі військових справ УСРР успішно діяв розвідник УНР Павловський. Відомі факти взаємодії врангелівських і українських спецслужб по створенню спільних підпільних організацій для проведення розвідувально-підривної роботи на окупованій більшовиками території. У 1920 р. така організація виникла у Єлисаветграді під проводом полковника Генштабу Беліченка і юриста Муссія, але була знешкоджена ВУНК 30 серпня того ж року. У травні 1920 р. в Одесі органи ВУНК виявили організацію, створену спільними зусиллями розвідок Врангеля й Директорії, яка готувала збройне повстання проти радянського режиму. Її очолювали колишній командир елітної білогвардійської частини (Дроздовського полку) полковник Гусаченко і брат генерала Армії УНР Ю.Тютюнника. У справі цієї організації було розстріляно 54 активних її учасників [446].

Слід акцентувати увагу на тому, що Розвідочна управа Генштабу і підпорядковане їй у травні 1920 р. Інформбюро Корпусу військової жандармерії мали структурні підрозділи, які фактично виконували аналогічні функції, а саме: агентурний відділ Розвідочної управи і розвідочний відділ "ІНФІБРО"; контррозвідочний відділ Розвідочної управи та відділи внутрішнього і зовнішнього догляду "ІНФІБРО". Виникає питання щодо їх службових взаємовідносин і можливого дублювання функцій. На жаль, наявні документи не дають чіткої, однозначної відповіді на це питання. Дещо проливає світло на ситуацію рапорт начальника Інформбюро полковника М.Красовського начальнику Головної управи Генштабу (червень 1920 р.). Висловлюючи сумніви стосовно доцільності функціонування двох аналогічних військових спецорганів, він зазначає, що такі структурні недоречності є наслідком намагань деяких посадових осіб задовольнити власні амбіції та здобути можливість контролю і необмеженого впливу на спецслужби.

М.Красовський підкреслює, що за рішенням військового керівництва агентурний (розвідочний) і контррозвідочний відділи Розвідуправи мали проводити лише "ідейну" (установчу - В.С.) роботу, а технічне виконання завдань цілком покладалося на "ІНФІБРО", але в повсякденній діяльності це рішення практично не виконувалось, а навпаки, щодо останнього здійснювався жорсткий диктат [447]. Таким чином, виходячи із самого факту підпорядкованості та дещо різних рівнів повноважень названих структур, найбільш вірогідними, мабуть, будуть такі припущення: агентурний і контррозвідувальний відділи Розвідуправи як вищі за лініями роботи оперативні підрозділи щодо розвідочного відділу та відділів внутрішнього й зовнішнього догляду "ІНФІБРО" мали виконувати координаційні й контрольні функції.