Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

У зв'язку з формуванням мережі дипломатичного представництва України за кордоном заступник міністра військових справ генерал Лігнау звернувся у червні 1918 р. до уряду з пропозицією направити до українських дипмісій військових представників. "Інтереси України, - йшлося у доповіді Лігнау, - вимагають установлення військово-дипломатичного контакту з сусідніми державами, а тому необхідно негайно командирувати військових агентів у держави, в які вже назначено посольство, а саме: в Германію, Австрію, Туреччину, Румунію і Болгарію... В найближчім часі прийдеться відряджати посольство в Швейцарію..." Відтак пропонувалося направити військових аташе до Берліна, Відня, Бухареста, Константинополя і Берна.

За проектом військового відомства при посольствах Української Держави 1-го розряду (12 осіб за штатом) повинні були отримати акредитацію військовий агент (посада отамана бригади), його помічник (полковник) та старшина для доручень (курінний), а при посольствах 2-го розряду (3 особи) - військовий агент (полковник) і його помічник (курінний) [312].

Поки уряд розглядав законопроект, було створено військово-морське дипломатичне представництво. 4 липня 1918 р. ухвалюється закон "Про призначення військово-морських агентів та встановлення посад військово-морських агентів при посольствах Української Держави". Зазначені місії складалися з військово-морського аташе та його діловода. Вони були акредитовані в Німеччині (за сумісництвом - і в Данії, Голландії, Швеції), Австрії, Угорщині, Румунії, Туреччині. Планувалося направити військово-морського аташе і до радянської Росії, однак цього не сталося через складний характер міждержавних стосунків.

Військово-морські дипломати брали участь у складі делегації на мирних переговорах з Румунією, три морських офіцери входили до української делегації на переговорах з радянською Росією. 22 липня 1918 р. до Берліна було відряджено капітана 1-го рангу Українського військового Флоту Г.Свірського для ведення переговорів з представниками зацікавлених держав у справі повернення Україні Чорноморського флоту [313].

Поточною роботою військово-морської дипломатії керував закордонний відділ Морського Генерального штабу. Цей підрозділ вів обробку інформації щодо організації та озброєння військово-морських сил іноземних держав, яка надходила від військово-морських аташе, давав їм відповідні інструкції [314].

10 серпня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський затвердив закон "Про призначення військових агентів" до вищезгаданих столиць. При посольствах 1-го розряду встановлювалися посади військового агента та помічника (відповідно - отамана бригади і полковника), при посольствах 2-го розряду - ті ж самі посади, але на клас нижче за військовим званням.

При впровадженні військово-дипломатичних агентів український уряд наштовхнувся на дискримінаційне ставлення до України держав австро-німецького блоку. Уряди Австрії та Німеччини відмовили у приїзді українським військовим дипломатам, посилаючись на те, що при штабі "Обер-Ост" (м.Ковно) та штабі австрійської Східної армії генерала Крауса в Одесі вже працюють представники від українських Збройних сил генерал-хорунжі Левицький та Семенов [315].

Головними методами роботи військових дипломатів України були: встановлення та розвиток контактів з представниками урядових та військових кіл країн, де вони перебували (на це асигнувалася більша частка коштів); вивчення як офіційним, легальним шляхом, так і через таємні джерела іноземних збройних сил, опрацювання спеціальної періодичної літератури та наукових джерел зарубіжних країн з метою вилучення відповідних даних та інші. Військовий аташат працював не тільки в інтересах військового відомства, але й надавав суттєву допомогу цивільній дипломатії, здобуваючи важливу для неї інформацію.

Ефективність роботи військової дипломатії за кордоном була б, мабуть, вищою, якби не заважали відомчі суперечності між військовими та міжнародними інституціями України. Доходило до повної відмови Міністерства закордонних справ сприяти роботі військових агентів при дипломатичних представництвах. Їм не дозволяли користуватися приміщеннями посольств, транспортом, засобами зв'язку, що призводило до зайвих витрат [316].

Щоб досягти більш тісної координації роботи між цивільною та військовою гілками дипломатії, військове міністерство запропонувало запровадити посади військових дипломатів безпосередньо до штатів посольств України (це сталося 10 листопада). МЗС в цілому підтримало цю пропозицію, хоча і висловилося за відкладення цього заходу до остаточного формування української армії [317].

Поступове накопичення досвіду роботи за кордоном військовою дипломатією та військовою розвідкою сприяло уточненню їх функцій, дозволило зробити певні висновки щодо підбору й підготовки кадрів. Про це свідчить, наприклад, доповідь начальника першого генерал-квартирмейстерства начальнику Генштабу: "Розвідочному відділу повинно бути доручено всестороннє вивчення неприятельської армії, а також території противника, по можливості в такому ж об'ємі, як в статистичному відділі...". Тобто, йшлося про комплексну розвідку військового потенціалу зарубіжних держав.

На відділ закордонного зв'язку пропонувалося покласти все таємне листування з військовими агентами, розробку нових шифрів для конспіративних зносин, забезпечення режиму таємності навколо контактів Центру з конфіденційними джерелами інформації, а також офіційну репрезентацію Генштабу перед військово-дипломатичними представниками інших держав в Україні, супроводження їх у службових подорожах по країні.

Документ націлював підрозділи розвідки та аташату на щільну взаємодію. Висловлювалося побажання мати при кожному військовому аташе помічника для організації роботи українських дипломатичних резидентур. На посади військових агентів у провідних країнах Європи (Німеччині, Австрії, Англії, Франції, Туреччині та ін.) пропонувалося призначати лише тих офіцерів аташату, що вже мали попередній досвід роботи в країнах менш значних за місцем і роллю у міжнародних відносинах (Болгарія, Греція, Румунія, Швеція, Сербія та ін.) [318].

На військово-дипломатичній ниві за часів Гетьманату наполегливо працювали: генерал-майор Б.П.Баженов - голова української надзвичайної місії в скандинавських країнах; генерал-майор Л.А.Дроздовський - військовий аташе українського посольства у Швейцарії; генерал-хорунжий В.І.Левицький - військовий аташе України в Австрії; полковник К.Х.Середин - військовий аташе в Румунії та інші [319].

У період Гетьманату П.Скоропадського почали здійснюватися спеціальні операції за кордоном, спрямовані на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України. Ці операції здійснювалися через можливості представницьких резидентур у взаємодії з відомствами військових й міжнародних справ. Регіоном проведення таких операцій стала Кубань, що зумовлювалося рядом воєнно-політичних обставин. По-перше, Кубань і Північний Кавказ у цілому стали головною базою Добровольчої армії, котра не приховувала своїх намірів знищити нові суверенні національні держави й відновити "єдину Росію". Необхідно було мати всебічну інформацію про військовий потенціал та плани "білого руху" щодо України. Більше того, збір розвідувальної інформації безпосередньо у стані "білих" міг дати відомості про політичні організації та громадян України, що вступали у контакти з командуванням Доброармії, вели підривну роботу в Україні в інтересах "білих". Це давало б змогу завчасно виявляти такі елементи та проводити проти них контррозвідувальні та профілактичні заходи. По-друге, тогочасне політичне керівництво Кубані, де мешкала численна українська етнічна громада, прихильно ставилося до незалежної України й само відчувало загрозу з боку Доброармії. За цих умов необхідно було конспіративно надати військово-технічну підтримку Кубані у її боротьбі за незалежність і збереження статусу проукраїнської сили у безпосередній близькості від кордонів України. Територія Кубані не повинна була перетворитися на зручний плацдарм агресії "білих" проти Української Держави.