Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

В процесі дослідження отримані певні дані й про наявність в структурі Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Контррозвідувальне відділення очолював підполковник царської армії, фахівець цієї справи [302]. При розробці законодавчих актів Гетьманат передбачив покарання за навмисні дії по підриву обороноздатності країни. Проект відповідного закону містить покарання безстроковою каторгою за вбивство командирів військових з'єднань і частин, пошкодження захисних засобів укріплення пункту або військового корабля. За виведення з ладу військових об'єктів, озброєння, засобів зв'язку, шляхів сполучення - покарання стратою [303]. Саме виявленням, попередженням і розкриттям подібних злочинів займалася контррозвідка Гетьманату.

Важливим засобом здобуття розвідувальної інформації була й військова авіація. Слід сказати, що на той час бойова авіація взагалі на 70-75 відсотків використовувалась для виконання розвідувальних завдань [304]. Затверджений Гетьманом генеральний план організації Збройних сил передбачав створення Інспектури повітряних сил, яка мала підпорядковуватися безпосередньо начальнику Генштабу. В збройних силах планувалося створення 3-х повітряних інспектур (авіаційних загонів), 2-х інспектур аеростатів і спеціальної повітряної школи для підготовки льотного складу. До того ж, кожний з армійських корпусів сухопутних військ повинен був мати окрему авіаційну частину. Свої авіарозвідувальні підрозділи мав і Чорноморський флот, формуванню якого Гетьманат приділяв особливу увагу. На озброєнні Чорноморського флоту перебувало до 20 гідропланів [305].

Військова розвідка Української Держави працювала досить професійно й ефективно. Підтвердженням цього, наприклад, можуть служити матеріали розвідувальних звітів Генштабу, що містять докладні відомості про штатну організацію, чисельність, озброєння, командні кадри, дислокацію та передислокацію з'єднань, частин і залог Червоної армії, складені за наслідками обробки відомостей агентури й радіорозвідки [306].

Важливим каналом добування розвідувальної інформації була і військова дипломатія Української Держави. Вже навесні 1918 р. почалася робота по створенню організаційних і директивних засад військового аташату. Його працівники ("військові агенти" за тогочасною термінологією) мали призначатися з офіцерів Генштабу. При цьому встановлювалися суворі вимоги щодо професійних і моральних якостей кандидатів на військово-дипломатичну роботу. "Відповідальна робота агентів, - зазначав начальник Генштабу генерал О.Сливинський, - що проходить перед очима представників влади чужого народу, вимагає призначення кращих наших офіцерів..." [307].

Керівним органом військової дипломатії у складі Генштабу був відділ закордонного зв'язку або закордонний відділ. Саме цей підрозділ взяв на себе основне навантаження по формуванню системи військово-дипломатичного представництва України, оскільки військовий аташат "необхідний для постійного зв'язку з центрами думки і військової науки приязних держав, а також для ознайомлення з становищем і поступом військових дій в них" [308]. Отже, за намірами Генштабу головними функціями військової дипломатії мали бути постачання інформацією про стан збройних сил іноземних держав і вивчення кращих надбань військово-теоретичної думки за кордоном.

З точки зору начальника першого генерал-квартирмейстерства Генштабу генерала Дроздовського, всі майбутні військові дипломати мають набути попередній досвід роботи в розвідувальному відділі Генштабу. "Тільки цей відділ, - наголошував він, - повинен служити як би школою для тих старшин Генерального штабу, котрі будуть потім одержувати призначення на посаду військових агентів за кордоном... тільки тут вони зможуть познайомитися цілком з виникненням і методами постанов різних принципових питань до всього... зо всестороннім освітленням різних політичних питань, в курсі котрих повинні бути військові агенти для того, щоб правильно дивитися на завдання нашої стратегії, відповідно цьому направляти свою діяльність" [309].

31 травня 1918 р. начальник Генштабу затвердив цілком таємну "Інструкцію закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)". Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації поточної роботи українського військового аташату по збору інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Інструкцію можна розглядати і як концептуальний документ щодо цілеспрямованого збору відомостей розвідувального характеру, виходячи з тогочасного рівня уявлень про завдання військової розвідки як такої. "Військові агенти, - йшлося у ній, - прикладають усі міри, способи і прийоми для постійного і різностороннього догляду за усіма справами життя краю і армії, пориваючись можливо вичерплююче і повно уявити загальний малюнок військової підготовки і доповнити її можливо більшими деталями". Зібрана інформація повинна була надсилатися до Генштабу у відділ закордонного зв'язку таємним телеграфним шифром або ж кур'єром "у власні руки". Крім того, першого числа кожного місяця військові аташе зобов'язувалися готувати та відправляти до Генштабу докладний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі зібраних за місяць відомостей [310].

Інструкція мала вичерпну схему збору інформації, котра потрібна була Генштабу для врахування при розробці оборонної стратегії Української Держави та раціонального будівництва її Збройних сил. Центральну установу української армії цікавили такі проблеми: правова база формування армій іноземних держав; їх організація у мирний та військовий час стосовно родів військ; озброєння та технічні засоби, що знаходяться у користуванні цих армій; мобілізаційні можливості населення, промисловості, транспорту й шляхів сполучення держав акредитації; їх тилове забезпечення; хід військової підготовки, військово-навчальні та наукові заклади іноземних армій; дислокація їх частин, з'єднань, залог; морально-політичний стан особового складу, командні кадри; підготовка майбутнього театру воєнних дій у фортифікаційному, транспортному, топографічному відношеннях; плани військових дій; охорона кордонів [311].

Позитивною рисою наведеної інструкції є те, що в ній міститься досить детальний перелік відомостей військового характеру, які мають збирати військові агенти (військові аташе) Української Держави в країнах акредитації. При цьому варто зазначити, що з воєнно-політичної й військово-штабної точок зору цей перелік складений вельми кваліфіковано й містить усі головні інформаційні орієнтири в галузі військової розвідки того періоду. Водночас в інструкції є чимало серйозних прогалин стосовно самої організації діяльності військових агентів. Зокрема, в документі не зазначені: статус військових агентів, їх місце в структурі закордонних представництв Української Держави й дипломатичні права; особливості взаємодії військових аташе з "чистими" дипломатами, представниками інших спецслужб України за кордоном, а також з військовими агентами інших держав у країні акредитації; основи роботи із закордонними конфіденційними джерелами інформації й пов'язані з цим вимоги; основи таємного діловодства; система зв'язку та багато іншого. Можна припустити, що ця інструкція була підготовлена кваліфікованим штабістом, котрий, однак, не мав грунтовних знань і навичок у сфері практичної організації військової розвідки.