Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Чим завершилася справа, невідомо. Проте документальні матеріали свідчать: у майбутньому між запорожцями і гайдамаками не раз виникали конфлікти та гострі суперечки, що часом призводило й до збройного протистояння. Траплялися також випадки, коли перші переслідували других, а спійманих гайдамаків як злочинців передавали сановникам Росії чи Речі Посполитої.
Найчастіше гайдамаки діяли навесні та влітку. Вони несподівано з'являлися, швидко пересувалися, завдаючи наперед визначеним особам ударів, і миттєво зникали в лісових хащах чи неосяжних просторах степів. У загоні їх зазвичай налічувалося кілька десятків чоловік, зрідка - 300-500. На меті вони мали, насамперед, руйнування великих маєтків, костелів та уніатських церков, захоплення рухомого майна, документів на земельну власність і коштів можновладців, лихварів, орендарів, корчмарів тощо. Учасниками руху за різних обставин ставали переважно українські посполиті, запорозька голота (сірома), а також утікачі - російські, білоруські, молдавські, польські селяни, донські козаки, ратні люди Московії, розкольники (філіппони, пилипони) та інші збіднілі верстви населення. Дійову участь у гайдамаччині брала частина нижчого православного духівництва київських монастирів, постачаючи повстанцям їжу й зброю, переховуючи окремих із них до та після нападів. Багато гайдамацьких ватаг формувалося завдяки міщанам Києва на Подолі, а також на Лівобережжі й південних територіях. Саме звідси вони розпочинали напади в межі Речі Посполитої, вирушали на бій із польськими військами.
Як досить типову, можна навести історію гайдамаки Василя Товстонога, яку той розповів після арешту під час слідства в листопаді 1750 p. Родом він був з Ніжина. На початку 40-х pp. пішов на прощу до Києва, де близько року прожив у Києво-Межигірському монастиреві. Коли туди навідалися запорозькі козаки, то пристав до них і перебрався на Січ. На Запорожжі Василь Товстоног мешкав у Незамаївському курені в козака Юрія Тапи "в услужинні", а також і в інших заможних січовиків по травень 1750 о. Наприкінці весни він ловив рибу в Гарду з "товаришами", а саме: Йосипом Шандрою та Іваном Головкою з Іркліївського куреня; Федором Леп'ятенком і Степаном (прізвище невідоме) з Батуринського; Остапом Кучерою та Іваном (прізвище невідоме) з Брюховецького; козаками з Ведмедівського і Коренівського, імен яких не знав. Троє жителів містечок Володарка та Ставище, що розташовувалися "на польській стороні", тобто, правому березі Дніпра, підмовили їх здійснити "розбой" у названих населених пунктах. Ватажком обрали Мартина Теслю, який перед тим уже призначався гайдамацьким отаманом. Як свідчив заарештований, "вони перейшли мимо російських фортець таємно вночі річку Синюху, а в якому місці, він, Василь, не знає, тому що вожаками були отаман із товаришами, далі попрямували в польські ліси, а в які, він не знає, і s тих лісах ховалися протягом чотирьох тижнів, потілі зо всіла п'ятдесятьла п'ятьма чоловіками перейшли річку Рось під тим лістечкол Володаркою". У подальшому події розгорталися так. Отаман поділив загін навпіл; одну частину залишив у передмісті, а на чолі другої напав на двір тамтешнього полковника Мацевича й запалив його маєток. У перебігу сутички і з двору почали стріляти слуги господаря й застрелили двох нападників. Коли гайдамаки захопили двір і будинок, Мацевича на місці не виявилося, тож повстанці "взяли грабежем пожитков": чотири пістолети, три шаблі, 20 крб. і один поношений "напівшовковий" пасок. Відразу по тому вони залишили маєток і заглибилися в ліс поблизу Володарки, Однак удень їх відшукав постраждалий полковник і разом зі своїми "польськими" козаками напав на загін. У бійці загинув один гайдамака. Ватазі вдалося втекти. Вона перейшла до лісу під Ставищем, але була переслідувана й знову атакована, цього разу капітаном польського війська з командою. Не всім гайдамакам вдалося тоді добратися до Січі.
Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережжі. Тут він мав характер не тільки соціального, а й національно-релігійного протесту: проти шляхти, магнатів, ксьондзів та ін. Однак фактично діяльність його учасників поширювалася на всю Україну, навіть Новоросію.
Нерідко гайдамаки вступали в двобій з козаками Гетьманщини. Про одну з таких сутичок ішлося, зокрема, в "рапорті" миргородського полкового осавула В.Остроградського гетьманові К.Розумовському 11 вересня 1757 р. "...Команди моей тысячной от полку Полтавского, - зазначається в документі, - состоящего под слободою Красною (у Новій Сербії - авт.), прысланним ко мне репортом представлено, что сего ж течения 6 числа о половине дня более 50 человек гайдамак йшло трактом, как би от Архангелска, за которими полку Миргородского команда при значковому товарищу Данилу Корчевскому в погонь следуемая, пришедши к слободе Красной, с оного полку Полтавского командою при сотнику того полку орлянскому Данилу Лаврентиеву состоящего, совокупясь, за оними гайдамаками в погонь пойшли, и как де поблизости оной слободы стали их, гайдамак догоныть, то оние гайдамаки зараз, бросившись на ония команды означенного сотника орлянского Лаврентиева, и Козаков трех человек, Полтавского - двох, а Мыргородского полков - едного всмерть скололи, а обявленного значкового товарища Корчевского подколовши мало не до смерти, да Козаков полку Полтавского шести, а Мыргородского пяти человек". Далі бунтарі вчинили традиційно: "Все з их сотника и... Корчевского, також и Козаков одеяние обобрав, и лошади козачие з седлами, руже со всеми припаси себе забравши, неведомо куда пошли".
Коли гайдамаків ловили, їх уже не жаліли: жорстоко мордували, четвертували, садовили на палі, вішали...
Зрозуміло, що нині, так би мовити, з сучасного суспільно-політичного погляду, можна по-різному оцінювати діяльність окремих представників гайдамацького руху. Проте важливо й те, яка пам'ять про них збереглася в народі, якими вони "ввійшли" у свідомість українців. Аналіз усної народної поетичної творчості "дожовтневого" періоду дає підстави твердити: боротьба гайдамаків проти "своїх" можновладців і "панів-ляхів" сприймалася загалом позитивно - як захист простого люду. Нерідко їх оспівували нарівні із запорозькими козаками:
Водночас простежується й засудження найбільш кривавих методів помсти з боку гайдамаків, жаль у зв'язку з марними жертвами. Так, в історичній пісні з потужним ліричним струменем "Ой горе, горе, нещасная доля" йдеться про розправу над молодим паном і його сім'єю, відчувається співчуття вродливій ("пишній") дружині державця, яку повстанці виманили з "світлоньки" й жорстоко покарали:
Важливо наголосити на тому, що жертва (тобто, її вустами автор твору) в даному випадку принципово відмежувала кривдників-гайдамаків від козаків: "Не єсть ви козаки, єсть ви гайдамаки..."
Хоч би як там було, але після великого повстання 1768 р. на правому березі Дніпра гайдамацький рух поступово згас (частково через розв'язання однієї з важливих національних проблем - возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в кінці XVIII ст.).
