Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Український історик і письменник Петро Маруня, досліджуючи численні селянські рухи на Стародубщині в 40-х - 70-х pp. XVIII ст., на основі ґрунтовного архівного матеріалу переконливо довів, що часто посполиті були змушені братися за зброю, інакше державці могли їх просто замордувати. На підтвердження свого висновку він навів уривок зі скарги жителів с.Єсмань (Ніжинський полк) 1749 р. в полкову канцелярію на власника Якова Денисова, в якій, зокрема, йшлося про те, що той усіх, "кто отказывается от безпрестанных и тяжких употреблений на работизну... смертным боем плетьми мучит, отчего иные и умирают". Не стерпівши знущань, люди повстали і заявили господарю маєтка: "Коритися не будемо!" Вони також наполягали на тому, щоб їх записали в козаки. Цього ж вимагали посполиті с.Лилинівка (Чернігівський полк), які спробували фізично розправитися з місцевим можновладцем.
За допомогою компанійців адміністрація "вгамувала" бунтівників обох сіл і покарала їх киями. Найбільш "завзятих" відправили в Генеральну військову канцелярію - для слідства й екзекуцій.
У 1748-1750 pp. запеклу боротьбу за скасування панщини та перехід до козацького стану вели селяни Кулаг і Суботовичів Стародубського полку. Проти військової команди, що прибула для наведення "порядку", вони застосували партизанські методи боротьби: ховались у навколишніх населених пунктах і лісах, зненацька нападали на карателів. У 1750 p. розгромили садиби старшин і багатіїв, а також будинок сотенної канцелярії посполиті й козаки містечка Білики (Полтавський полк).
У 1756 p. Білгородська губернська і Харківська полкова канцелярії доповіли у вищі урядові інстанції про відправлення значного військового загону проти селян, робітних людей і гайдамаків, про вчинені масові грабежі й убивства.
З 60-х pp. посилився міграційний рух українців на Дон. За матеріалами III ревізії (1762 р.) в межі регіону переселилося до 20 тис. "черкасів", тобто, вихідців з України. У 1762 p. сталося збройне повстання козаків сіл Новаки, Тарандинці й Булатець Лубенського полку проти полкового обозного Василя Кулябки, який захопив їхні землі.
Від весни до осені 1765 p. селянський рух охопив усю Слобожанщину. Трударі відмовлялися виконувати роботизни" й виступали проти введення "подушного оклада". Певну активізуючу роль відіграла тоді поява тут кількох самозванців та чутки про "доброго царя".
Боротьба на селі за землю і волю не вщухала й надалі. На Лівобережжі, Слобожанщині й Правобережжі протягом 60-х - 80-х pp. діяв відважний ватажок Семен Гаркуша, який з дев'яти років жив на Запорозькій Січі, а під час російсько-турецької війни брав участь у походах на Очаків і Хаджибей та в славнозвісній "Коліївщині". У 1789-1793 pp. відбулося велике повстання в с.Турбаї на Миргородщині, де селяни на чолі з Н.Оліфером, Г.Яструбенком і Т.Довженком, не визнаючи жодної влади, запровадили самоврядування.
Своєрідним для XVIII ст. явищем, спричиненим розвитком мануфактурного виробництва і концентрацією на промислових підприємствах великих мас працівників, стали виступи робітних людей. Спільність їхніх методів і форм боротьби з селянськими пояснюється, насамперед, однаково тяжкими умовами життя та праці. Виступи робітних людей, так само, як і посполитих, мали переважно локальний і стихійний характер, через що завершувалися поразками. Ті й інші нерідко об'єднувалися, разом тікали від можновладців у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей. Так, тільки за червень 1762 p. з бахмутських і торських соляних "заводів" утікло близько 20 чоловік, а в лютому-листопаді наступного року - вже 100. У 1764 p. припинили роботу багато селян, яких прислали управителям із сіл Путивльського, Білгородського, Ніжегольського, Карповського, Валуйського, Хотмижського та Салтовського повітів. Робітні люди тікали й з інших мануфактур. За ними влаштовували погоні, тих, кого ловили, жорстоко карали.
Характерним для другої половини XVII-XVIII ст., коли український народ прагнув відстояти свої соціальні й національні права, стало народження в бунтарських головах ідеї заміни існуючого царя на іншого - "доброго" та "справедливого", який покарав би гнобителів і захистив простий люд від утисків. На думку академіка В.Смолія, з таким "наївним монархізмом" посполитих і рядових козаків генетичний зв'язок мало самозванство.
Одним із його відомих представників став Іван Воробйов, міщанин із Лохвиці на Полтавщині. У 1673 р. він проголосив себе царевичем Семеном Олексійовичем і заходився збирати прихильників, щоб ті допомогли йому зайняти "посправедливості" трон у Московії. Лже-Семенові попервах повірив навіть славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко, незадовго перед тим повернутий царським урядом із Сибіру. Однак незабаром Сірко зрозумів свою помилку, схопив І.Воробйова й під вартою переправив до Москви. Цар Олексій Михайлович наказав провести "слідство" й засудити "державного злочинця". Після жахливих тортур, подібних до тих, яких зазнав у 1671 р. Степан Разін, лжецаревича публічно стратили (1674 р.).
У 30-ті р. XVIII ст. за синів Петра І видавали себе Л.Стародубцев, Т.Труженик, А.Холщевников та інші. В 40-і - 50-ті pp. під іменами "імператорів" виступили Я.Татаринов, М.Рандачич. Усі вони обіцяли викорінити "неправду" й зухвалих можновладців.
Наприкінці 1764 р. на Слобожанщині з'явився "цар Петро III". Ним виявився посполитий, уродженець містечка Сокиринці (Прилуцький полк) Микола Кальченко. Його активно підтримали мешканці с.Биковці Охтирського полку. Менше ніж через рік лжеімператора разом із його однодумцем Василем Філоненком схопила місцева влада. Після катування обох відправили на довічну каторгу в Нерчинськ.
Аналогічний випадок тоді ж мав місце й на Чернігівщині.
Загострення соціальних суперечностей в Україні XVIII ст. призвело до виникнення своєрідної форми боротьби народних мас - широко відомої гайдамаччини. Про її учасників у документальних матеріалах, історичних працях і художніх творах, як вітчизняних, так і зарубіжних, написано чимало, їхні дії отримали різні оцінки. "Злочинцями", "зграєю бандитів" гайдамаків називали одні, "народними месниками", "повстанцями" - другі. З великою глибиною розуміння "бунтарської" психології оспівав цих людей у своїх безсмертних поезіях Тарас Шевченко, показавши їх як непохитних борців "за святую правду-волю". Цій темі присвятив драму "Сава Чалий" видатний український письменник Іван Карпенко-Карий. Спроба відродити гайдамацькі загони мала місце в Україні під час громадянської війни 1918-1920 pp.
До останнього часу майже в усіх наукових виданнях, зокрема в підручниках та енциклопедіях, першу згадку про гайдамаків датували 1717 p. й географічно прив'язували тільки до Правобережжя. Для прикладу, ще в кінці минулого століття російський історик Венедикт Мякотін, ґрунтуючись на свідченнях джерел і висновках такого авторитету, як Володимир Антонович, доводив, що їхні загони спочатку з'явилися на Волині й Поділлі, а пізніше "перейшли" в межі Київського та Брацлавського воєводств. Навіть у відомому 4-томному "Словарі української мови" Бориса Грінченка маємо таке пояснення слова "гайдамака": це людина, яка брала участь у селянському повстанні XVIII ст. на правому березі Дніпра. Аналогічні думки висловлювали й декі наступні дослідники. Проте наполегливі пошуки в польських архівах нових документів з даної проблеми та їх недавня публікація професором Юрієм Мициком дозволяють зробити принципові уточнення. Уже в листі кошового отамана Івана Малашевича з Січі до регіментаря коронних військ Уманського повіту Казимира Глуховського від 28 червня (9 липня) 1715 р. йдеться про ватагу гайдамаків. Як видно з тексту, через них, числом "душ вісім", сталися серйозні непорозуміння між "лицарством запорозьким низовим" і представником влади Речі Посполитої. Гайдамаки (кошовий характеризує їх "злодіями", "шкідниками", "диявольським плодом", людьми, "що і сіють чвари") Коваль, Пашко та Черевко з "товаришами" перебралися "від задніпровської сторони", з Лубенського полку, "а особливо від тамтешнього полковника" (!), на правий берег Дніпра і захопили там табуни коней. По тому вони пішли в Кирилів, звідти - в Лохвицю й зникли хтозна-де, бо низовики обійшли багато "степових і місць", але не знайшли їх. Польські урядовці поспішили в усьому звинуватити запорожців і кількох із них заарештували, підозрюючи в скоєному злочині. Кошовий, прагнучи виправдати "своїх" козаків, доводив, що вони не винні й обіцяв спіймати справжніх винуватців.
