Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
«Суть «Тез» 1654 року, як влучно підсумував І. Лисяк-Рудни-цький, – це концепція наперед визначеної єдності доль українського й російського народів, яка бере початок із спільних традицій Київської Русі й проходить крізь усі історичні епохи з Переяславською радою як кульмінаційною й символічною подією». Накинуті пута однаковою мірою стосувалися і російської, і підрадянської української історіографії. Але добитися з боку останньої цілковитого інтелектуального зациклення на новому каноні система все-таки не змогла. Частина українських істориків різних поколінь перебувала у внутрішній опозиції, а тому поряд із витриманими в суворій відповідності до ідеологічних настанов фальсифікатами в Україні час від часу з'являлися дослідження з історії Національно-визвольної війни, тканина яких тією чи іншою мірою підважувала офіційний канон. Прикладів відхилення безпосередньо від возз'єднавчої версії Переяславської ради 1654 року, щоправда, не маємо, але результативні студії над низкою споріднених проблем (включно з джерелознавчими) розхитували Переяславський міф. У такий спосіб формувалися інтелектуальні передумови для появи оприлюднених на зламі 80 – 90-х pp. XX століття концептів, які відкрито й рішуче заперечували усталений міф.
Усього цього не було в російській історичній науці. Генетично пов'язаний із російською історіографічною традицією офіційний канон відповідав глибинним інтенціям російської інтелектуальної думки, тотально замішаної на великодержавницькій ідеї. Навіть більше, дух і буква переяславської частини «Тез» настільки задовольняли російських істориків, що до кінця «нормативної» дії канону (злам 80 – 90-х pp. XX століття) жоден із них не вийшов за межі безамбітного коментування цього канону. Запрограмований згори сплеск наукової та публіцистичної літератури напередодні гучного святкування так званого «300-літнього ювілею возз'єднання України з Росією», а також пізніший менш численний «інтелектуальний десант» до 325-річчя цієї події дали світові низку однаково причесаних під «тезову» гребінку текстів-близнюків, у яких важко дошукатися раціональних наукових зерен і які різняться між собою хіба що кількістю сфальшованих положень, покликаних проілюструвати зміст тієї чи іншої офіційної тези. Крім коментаторів офіційного канону, на користь «Тез» активно працювали й ті поодинокі російські історики, які, власне, спеціалізувалися на дослідженні проблематики, безпосередньо пов'язаної з переяславсько-московськими домовленостями 1654 року.
Таким чином, у ЗО – 80-х pp. XX століття російські історики міцно стояли на ґрунті реанімованої ними ж під марксистською приправою ортодоксальної великодержавницької візії Переяслава 1654 року – магістрального напряму російської історіографії проблеми XVIII–XIX століть. Концептуальний доробок представників історично-юридичної школи, який репрезентував помірковане великодержавницьке крило і робив російську історіографію конкурентоздатною, було відкинуто. Наклавшись на специфіку марксистської методології та тотальний ідеологічний диктат, це призвело до згортання власне наукових досліджень та до культивування небувалих фальсифікацій у межах ілюстрування офіційних канонів. Рішучі зміни інтелектуального тла розвитку російської історичної науки, що сталися в 90-х pp. XX століття, зачепили й історіографію Переяславської ради 1654 року. Відбулося концептуальне розшарування російської історіографії Переяслава 1654 року.
У рамках основної тенденції помітним є прагнення пристосувати великодержавницьку концепцію взірця 50 – 80-х pp. XX століття до нових історіографічних умов. За фасадом визнання козацької державності та «суто формального обмеження самостійності України» за «Березневими статтями» знову знаходимо тези про возз'єднання, про його невідворотність і суцільну прогресивність. В останні роки зроблено спробу надати другого дихання теорії «єдиного православноруського народу» через застосування до неї концепції «конфесіоналізації» європейського простору. Зрештою російська історія у своїх поглядах на все українське і досі не позбавлена впливу позанаукових чинників, цього одвічного «сірого кардинала» процесу історіописання.
Зовнішньополітичне становище України в середині XVII століття й мотиви українсько-російського зближення 1653–1655 років
Через скрутне внутрішнє і зовнішньополітичне становище гетьманський уряд терміново мусив за будь-яку ціну шукати собі могутнього і впливового союзника, яким на той час могла бути лише Росія. Московський цар погодився допомогти, але як компенсацію підпорядкував собі Україну. Цієї версії дотримувалися, за невеликим винятком, усі дослідники історії України й Росії. Усі вони по-різному ставились і до договору, і взагалі до тогочасних українсько-російських відносин, але жоден із них не піддавав сумніву задану версію розвитку подій, і, що найголовніше, майже ніхто не заперечував винятковість значення цієї події для історії України.
Найцікавішою особливістю вивчення українсько-російського договору 1654 року є той факт, що за всю його історію жоден із дослідників так і не висунув альтернативної версії розвитку подій. Ніхто не сумнівався в наявності цього договору в 1654 році, хоча причин для сумнівів було досить багато. Можемо назвати лише трьох дослідників, які хоч і не піддавали сумніву факту існування договору в 1654 році, але й не погоджувалися з винятковою його роллю в історії України. Це Д. Донцов, В. Липинський та М. Брайчевський.
Це тим більше дивно тому, що в ході наукової розробки проблеми існуючу версію українсько-російських контактів 1653–1654 pp. ніхто так і не обґрунтував належним чином. Вона явно не витримувала критики, що особливо яскраво продемонстрували дискусії про юридичне визначення українсько-російського договору 1654 року. В ході дискусій про його правовий статус дослідники фактично майже відкинули твердження про договір як акт приєднання України до Російської держави. Дехто з них (наприклад, В. Липинський чи Д. Донцов) переглянув ставлення до українсько-російського союзу як події виняткового значення в історії України. Але усталена версія так і не була відкинута. Не було також висунуто нових. Натомість з'явився компромісний варіант трактування тогочасних українсько-російських стосунків (договір як протекторат Російської держави над Україною), який і сьогодні домінує в українській історичній науці. Ідеї ж В. Липинського, Д. Донцова та М. Брайчевського так і не набули подальшого розвитку. Із найближчих сусідів України в ті часи найсильнішими і найвпливовішими були Річ Посполита, Османська імперія та Московія. Поява України як самостійного фактора зовнішньої політики найбільше торкалася інтересів саме цих країн. І передусім – Речі Посполитої, бо причини для конфлікту з Україною були тоді саме в неї. Це й міжконфесійне протистояння, і економічний визиск та соціальний гніт, і міжнаціональне протистояння тощо. Втрачаючи українські землі, Річ Посполита втрачала статус найбільшого експортера збіжжя до Західної Європи. Та була й більш важлива причина крайньої гостроти українсько-польського конфлікту.
Як відомо, Польща здавна прагнула побудувати державу, яка б простягалася «од моря до моря» – від Балтійського до Чорного. Під час Тридцятилітньої війни Річ Посполита чимдалі обмежує свою активність на Балтиці. А після того як сейм фактично поховав усі спроби Володислава IV побудувати королівський балтійський флот, Балтику Посполита фактично втратила. Адже змагатися зі Швецією за гегемонію над Балтикою, не маючи регулярного флоту, було неможливо. Тож для Польщі лишався лише один напрямок зовнішньої експансії: на південь, тобто через українські землі. Виникнення на цих землях самостійної держави позбавляло Річ Посполиту останньої можливості до експансії.
Складніше визначити роль і місце українських земель у зовнішній політиці Османської імперії. Основною перешкодою в розгляді українсько-турецьких відносин є досить велика вага ідеологічного аспекту. Найдавніша його складова – твердження про тотальність протистояння християнської Європи та мусульманського світу. Вона з'явилася в українській історіографії не пізніше кінця XV – початку XVI століття, коли С Оріховський написав свій «Голос перестороги…». Тоді теза про тотальне протистояння Європи і Османської імперії (уособлення мусульманського світу) набула загальноєвропейського поширення. Адже в другій половині XV – на початку XVI століття спостерігається надзвичайно потужна зовнішня експансія Порти фактично у всіх напрямках. Проте в другій половині XVI століття активність турецької експансії значно падає. Але українські землі навряд чи колись були пріоритетним напрямком експансії для Османської імперії. Так, Дунайські князівства і Кримське ханство зберегли настільки широкий суверенітет, що назвати їх васалами Османської імперії можна лише умовно. Землі, що лежали північніше володінь Кримського ханства, взагалі мало цікавили Туреччину. Навіть згадуваний уже Є. Оріховський писав лише про те, що ця загроза може виникнути. А на питання, чи виникла ця загроза для Речі Посполитої, доволі промовистою відповіддю є той факт, що за все XVI століття Польща жодного разу не воювала з Османською імперією. І це попри численні напади татар на польські, українські, литовські землі, а також не менш численні напади козаків на володіння кримського хана чи турецького султана. Польсько-турецькі відносини стали відчутно гіршати вже в XVII столітті, але це погіршення пов'язано з експансією Речі Посполитої на південь, яка була реальною загрозою для Туреччини.
