За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Горіла Тетіївщина. Димом вкрилась уся Таращанщина. Від запаху пожарищ будьонівці шаленіли і прискорювали свій кривавий танок.
Куди не глянеш, скрізь горіли села – Стадниця, Високе, Олександрівка, Тайниця, Василиха, Черепин, Черепинка, горіли осади й хутори, горіло збіжжя в полі.
“Сонце, заходячи, з трудом продиралося через чорну пелену диму й світило несамовитим, понурим, кривавим блиском просто в очі оборонцям української ключової позиції, – описував ті апокаліптичні дні Василь Задояний. – З того блиску почали виринати вершники московської кінноти, як біблійні їздці Апокаліпсиса. За ними йшла піхота”.
Це вже була восьма атака москалів за цей день.
І знову українці зустріли шквальним вогнем ворожі лави. Гриміли гармати, тряслися в гарячці кулемети, бухкали рушниці, вистрілюючи останні набої.
“Кривавий блиск сонця, що заходило, осліпив наших наводчиків, – писав Василь Задояний. – Достиглі лани збіжжя на узбіччях... загорілися від сильного безперервного смугового вогню й створили... несподіване задимлення. Було то якраз на руку ворогові... Перевага ворожої сили була величезна... Замовкали один по одному наші кулемети, розбиті сильним вогнем ворожої зброї. Наша безстрашна піхота, відгризаючись від настирливого ворога і чіпляючись за кожний об’єкт і кожний горбок, поволі відступала...
Сонце вже давно сховалося за долішній рубчик небосхилу. Темрява, насичена димом, почала огортати землю. Але це, однак, не перешкоджало ворогові провадити дальший наступ, загрожувати нашій позиції й нашому тилові.
Тим часом Тетіївський полк, як наша залізна резерва, причаївся в терені й чекав на ворога. Його курені й сотні “Народнього фронту” вліпилися в кожну долинку і в кожний рівчак і так лежали нерухомо, щоб не виявити себе московським стежам... Тетіївський полк не мав більших утрат у людях від вогню ворожої артилерії, тому зі свіжими силами приготовився для зустрічі ворога”.
Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.
Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.
Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.
Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.
Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...
Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...
Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися до його горла. Затискаючи зуби, вони перескакували з розбитих окопів до вирв, які не вспіли ще охолонути після вибуху гранат, і негайно розпочинали наново боротьбу. Місця забитих командирів негайно заступали молодші старшини, а то й козаки, які виявляли велику відвагу й сприт під час боротьби”.
Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.
А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії в Подєбрадах.
Було це 11 грудня 1922 року.
Вже більше двох років як Олександр залишив рідний край і дорогих людей.
Як вони?! Як Валюня? Досі сердиться? Чи вже забув?!
Чи побачить він колись свого сина, чи обніме дружину, чи вклониться низько в ноги батькам?
Ні, цього вже не буде ніколи...
Про це, звісно, Олександр ще не знав.
Він вірив, що Бог справедливий і не забере у нього радість спілкування з рідними... Що казати, туга за Батьківщиною завжди малює солодкі мрії.
Геройська смерть полковника Пархомюка
Спогад сестри-жалібниці
7 листопада 1965 року, через 45 років після тієї трагедії в Сорокодубах, Ольга Ярмак, колишня сестра жалібниця Армії УНР, занотувала спогад, який не давав їй спокою все життя...
Вже два тижні як 6-та запасна бригада підполковника Гната Порохівського залишила Бердичів. Разом зі з’єднаннями 6-ї польської армії вона відступала на захід. Із штабом Армії УНР та українськими частинами зв’язку не було жодного. Все ж від поляків, які поодинці та малими групами прибивалися до українців, знали, що будьонівці крутяться неподалік.
Запасна бригада підходила до Проскурова, сподіваючись зустріти там українські війська чи хоч би поляків. Не знав Гнат Порохівський, що залога Проскурова вже розбита котовцями, не знав він і те, що бандити Котовського прямували на північний захід – прямо йому назустріч.
Перед світанком 6 липня 1920 року кінна і гарматна частини бригади Гната Порохівського, штаб та амбулаторія в’їхали в село Сорокодуби. Кінна сотня одразу виступила “на вивіди” до села Нові Зозулинці1. А в Сорокодуби вже входили піші частини 6-ї бригади, серед них і рештки Спільної юнацької школи під командою полковника Пархомюка.
Раптом над сільським майданом розірвалося кілька стрілен. Подали голоси й кулемети. Спочатку було важко зрозуміти, чиї це голоси – наших чи ворогів. Та ось на майдан вискочив наляканий польський гарматчик на коні з обірваними посторонками.
