За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
На кілька годин встановилася тиша. Розбійному військові потрібен був час, щоб впорядкуватися. Близько 16-ї години москалі знову виглянули з-за горбків.
Їхня атака розвивалася фронтально з обох боків тракту на терени, які захищав П’ятигірський полк. Московську піхоту підтримала артилерія.
Вогонь ворожих гармат набирав сили. П’ятигірці відчували себе як на розпеченому вулкані, з якого “щохвилини вибухали стовпи вогню, землі й диму”.
Будьонівці стріляли влучно. Здавалося, що шанці зрівняно із землею, а живих оборонців не залишилося. “Проте, коли показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.
Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.
Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.
На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.
Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.
“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.
Отаман Галайківського куреня Народного фронту (народного ополчення) сотник Галамейда, що керував одним із відтинків фронту, був вкрай здивований, коли несподівано побачив перед собою на віддалі не більше як 300 метрів купи московської піхоти, яка перла до хутірця. Дійшовши до криниці, москалі зупинилися й почали пожадливо пити воду. Інші розбрелися по хатах у пошуках поживи. “Картина була гідна подиву...”
Москалі ходили собі й наспівували: “Ох, люблю же тєбя да за ета, что ти тьотка Лісавєта...”
Не доспівали москалі. Видно, не бажали слухати гидотних “частушек” повстанці сотника Галамейди. Чотири “Максими” та рушниці вдарили по москалях перехресним вогнем. “Важко собі уявити страх і заколот, який постав серед москвинів, – писав Василь Задояний. – Заки вспіли зорієнтуватися в ситуації або втекти назад до лісу, кільканадцять трупів усіяло маленький хутірець. Особливо багате жниво мали наші “Максими” біля криниці на хутірці. Москвини з лютого безсилля запалили кілька невинних хат і почали втікати до лісу, але кількадесятиметровий скок до лісу треба було виконати під довгими серіями наших “Максимів”, які не мовкли ані на одну хвилину”.
Побачивши, що тут атакувати марна справа, будьонівці перегрупувалися і вдарили на ліве криво повстанців – на Тайницю і Галайки. Про це доповів у штаб дивізії командир Жашківського полку сотник Дзюньківський. Підтвердили це й спостерігачі з усіх висунених вперед обсерваційних пунктів. На жаль, брак резервів не дав можливості протиставити щось новому натиску москвинів.
“Під загрозою оточення П’ятигірський полк Другої дивізії відступив і зайняв ключову позицію на лівому крилі, – зазначав Василь Задояний. – Небагато, однак, мав на це часу, бо сильні московські відділи передових ліній, зміцнені кіннотою й кулеметами, вже пенетрували терен...”
Тягар боротьби пересунувся на ліве крило оборони. Ставищанський і Організаційний полки швидко змінили становища, щоб підтримати оборону нашої ключової позиції, а кінний полк під командою Чайківського пересунувся групками з правого на ліве крило фронту...
Тим часом Черепинський відділ відійшов вже під Галайки. Біля самого села Олександр Личак побачив підводу, а коло неї – трупи... “За Галайками шлях і поле вкрили люди, майже саме жіноцтво та діти, (всі) тікають від червоних”.
Козаки рушили через Галайки. “Село неначе вимерло. Хати пусті, не затикані клеченням, двері в хатах і ворота настіж поодчиняні. По вулицях тиняється худоба без догляду... хазяїв нема”. Біля колодязя – гурт козаків. Хотіли напитися, але криниця обезводніла. Запитали у дідуся, де поділась вода.
– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.
– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?
– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає, що воно з тими більшовиками буде. Кажуть, силу людей наших вирізали.
З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.
Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.
З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.
Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.
“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”
Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!
“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.
Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!
“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”
Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.
Чи побачаться ще?
Синок простягнув рученята:
– Татку, дай мені калабінку.
– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.
Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.
– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.
А хлопчик і слухати не хоче...
