За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
Найближчим до аналізованого Романом Ковалем періоду української історії був Євген Сверстюк. Ось кілька думок із його виступу “В єгипетському полоні байдужості”: “...Відомо також, що Петлюра брав курс на залучення семітського населення до української революції і виступав не проти семітів, а проти антисемітизму. Відомо також, що стихії він не контролював і погроми були. Відомо, що свідоме українство було тільки острівком серед міщанського зросійщеного моря – то так і залишилось у революції. Чого ж тоді діяльність усієї чорносотенної стихії пов’язувати з українством? Нема сумніву, що злим вірусом погромів був стереотип: всі жиди – комуністи.
Більшовики мусили звести цю картину хаосу і тотального насильства до класової ясності: комуністи – революціонери, чесні й порядні, а контрреволюціонери – погромники. Але, щоб Україна вже ніколи не піднялася, треба було знищити живу силу народу – для цього планувалося розгосподарення господаря і задушення селян голодом. І треба було зробити цей злочин безкарним в очах світу: мовляв, нація – злочинна, погромницька, але ми її перевиховаємо. Треба було знищити гуманне лице нації...”
А найближчим до характеристики причин тодішнього антисемітизму (і в цьому він певною мірою суголосний із Романом Ковалем) є такий несподіваний свідок, як Володимир Вернадський.
Саме перший президент Академії наук України в своєму щоденнику тих літ (1917 – 1921) розвиток антисемітизму пов’язує з активною участю молодого єврейства в більшовицьких чекістських організаціях і помстою української сторони за розстріли й катування.
“...Вчера вечером разговор в связи с чрезвычайкой. У всей молодежи, исстрадавшейся, посещавщей места убийств и пыток, – молодых девушек, – страстное чувство мести. Разговоры о мести, недовольство простым расстрелом убийц очень сильно. Хотят и прямо говорят о том, что необходима для них мучительная смерть. И в поезде слышишь о том же. Ехали бабы, бывшие в местах убийств, в чрезвычайках Киева. В Харькове, говорят, все это было в гораздо меньшей степени.
Антисемитизм чрезвычаен. “Жид” – слово, принятое в обществе, где я еду. Ясно сознают о невозможности ограничения прав евреев по закону – но желают и говорят о необходимости ограничения их фактического – общество не будет их пускать” (В. И. Вернадский. Дневники. 1917 – 1921. – Киев: Наукова думка, 1994. – С. 139).
Вже в тридцяті роки ХХ століття це протистояння зафіксувалось і в літературі. Едуард Багрицький у “Думі про Опанаса” вчив українських письменників, як жити далі:
Пам’ятаю, як у часи свого першого знайомства з Леонідом Новиченком (до нього привів мене Іван Дзюба) я йому захоплено розхвалював Леоніда Первомайського – й вірші, й прозу – особливо мені подобалося оповідання “Катерина та її новий дім”. І тоді Леонід Новиченко нагадав мені, з “якого” поета виріс тогочасний майстер, що колись він писав “про нас з вами”. Виявляється, це була цитата з вірша “Лист з Києва”:
Сама дата цього вірша (березень 1933-го) говорить за себе...
За двадцяті роки Україна розплачувалась тридцятими.
Згодом за тридцяті роки будуть розплачуватися сороковими...
Наші недруги хотіли б, щоб це тривало вічно. В дев’яності ми зробили серйозну спробу перепинити цю скажену естафету взаємопобивання і взаємознищення.
Отож, коли безсилі політики, приходять “святі і страшні”. Що потім стається з ними, переконливо показав Роман Коваль.
Багато роздумів породжує ця талановита книжка, яка роздирає сувору завісу минулого.
Іван ДРАЧ,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
Усміхнися всім серцем
Передмова автора
Однією з найцікавіших і водночас недосліджених тем історичного пошуку є переродження людини звичайної, людини, що цікавилася лише власними потребами і потребами своєї родини, в громадянина, який раптом починає дбати про суспільний інтерес, про долю своєї Батьківщини, її свободу і щастя.
Цей зліт, це одухотворення настає не через удосконалення мозку, набуття суми знань із хімії, фізики, математики чи інших точних наук... Часом для народження української душі досить увібрати в себе думу кобзаря, прочитати або почути вірші Тараса Шевченка чи оповідання Адріана Кащенка... Тобто мова йде про відкриття людиною історії своєї Батьківщини, історії драматичної, трагічної і неймовірно кривавої.
А коли вчорашній малорос ще й відчує зневагу чужинця-окупанта до своєї мови, традицій чи звичаїв, образу батьків, на своїй шкурі дізнається, що таке брутальне насильство...
Особиста образа і знання козацької історії свого народу творять із малоросів козаків, запеклих бойовиків, закривавлених лицарів із дитячою посмішкою... І з людини, байдужої до громадських справ, на яку ніхто особливої уваги не звертав, на допомогу якої ніколи не розраховував, виростає людина-легенда, пострах для ворогів-окупантів і надія-опора для рідних, земляків, для народу.
Прикро, але таїна народження воїна-громадянина мало цікавить українських істориків і державних мужів, які б мали плекати покоління захисників Вітчизни. Видно, не про силу держави вони дбають...
Кубанський козак Михайло Теліга став свідомим українцем, коли в грудні 1915 року послухав “Думу про Морозенка” у виконанні кобзаря Дмитра Суховія. Друзі Теліги, учні фельдшерської школи, перевтілилися на українців після того, як прочитали “Кобзар” Тараса Шевченка, якого їм приніс у школу той же невгамовний Михайло. Яків Хоменко з-під Києва пішов у партизанський загін Орлика воювати проти москалів, коли ті пограбували і спалили його обійстя... Більшовицькі нагаї народили з дорогинського юнака Івана Грисюка отамана Гайового. А хлопчик Кирило Бондарук, довідавшись завдяки сільському вчителеві Лаврентієві Петренку, “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”, коли почалася революція, виміняв у колишнього ананьївського жандарма за чотири золоті десятки з карбованим Миколою II на аверсі шаблю й пістоль і пішов до місцевого священика, щоби той благословив “на боротьбу за свободу матері-України”...
Але чи не найбільшу роль у народженні десятків тисяч запеклих українських патріотів відіграла мерзенна твар російського шовінізму. Той, хто мав людську гідність і хоч раз стикнувся з великодержавним мурлом московського окупанта, ставав, як правило, затятим борцем за відновлення потоптаних національних прав свого народу...
Не менш повчально звернути увагу на причини та мотиви переродження свідомих українців на зрадників, анархістів, перебіжчиків в інші стани, часто ворожі, антиукраїнські.
Яка причина того, що дисциплінований український старшина Омелян Волох став на шлях анархії та зради?
