Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Саме на цьому етапі відносини Росії і Туреччини, у яких від часу минулої війни залишилось надто багато гострих і нез'ясованих питань, почали загострюватись. І хоча відкритий конфлікт розпочався дещо пізніше (після війни за польський спадок), підготовка до бойових дій з потужною Оттоманською Портою стала метою людей, які правили Російською імперією. Відчуваючи неминучість цієї війни, російський уряд пішов на деякі поступки козацькій старшині і населенню Лівобережної України. Найімовірніше, це було зроблено через бажання втримати Лівобережжя у складі імперії. Адже в Санкт — Петербурзі надто добре розуміли: ця територія завдяки своєму географічному положенню мала відігравати надзвичайно важливу роль у майбутній війні, а Росія була на той час не такою сильною, щоб примусово утримувати Україну за умов активної протидії Стамбула.
Ще на початку 1726 року на засіданні Верховної таємної ради Російської імперії було прийнято рішення дозволити українському козацтву обирати гетьмана, а також внести зміни у розподіл податків. Згідно з цим рішенням податки з населення Лівобережжя відтепер мали надходити не до царської скарбниці, як раніше, а до скарбу Війська Запорозького. Крім того, було відновлено місцеві судові органи Гетьманщини, а до Малоросійської колегії надійшов наказ розглядати лише справи за апеляціями.
Вже за кілька місяців після таких революційних нововведень настав час зробити і наступний крок, цілком логічний у даній ситуації, а саме — скасувати Малоросійську колегію і призначити дату обрання нового гетьмана для України. Ним став сімдесятитрирічний миргородський полковник Данило Апостол.
Новий гетьман походив з козацько — старшинського роду, маєтком якого було село Великі Сорочинці на Полтавщині. До того як отримати булаву, він пройшов нелегкий життєвий шлях. Народившись практично в один час з відомою Переяславською угодою Богдана Хмельницького, яка визначила шлях Гетьманщини під протекцією Московського царства, Данило Апостол повною мірою пережив усі страхіття української Руїни кінця XVII сторіччя, брав участь у багатьох боях і сутичках. У 1682 році він отримав від гетьмана Івана Самойловича пернач миргородського полковника.
Після того як Самойловича оголосили у Москві «зрадником», Апостол позбувся полковницького уряду, але вже у 1693 році гетьман Мазепа вдруге призначив його командувати Миргородським полком. Данило Апостол неодноразово відзначався під час Північної війни. Був відомий як однодумець Івана Мазепи. За участь в опозиції Петру І його ув'язнили разом з Павлом Полуботком.
На початку 1728 року Данило Апостол у супроводі старшини Запорозького Війська вирушив до Москви на коронацію Петра II. Зауважимо, що у столиці (цей статус повернувся до Москви тільки на час правління Петра II. — Ю. С.) козаків прийняли досить добре. Вони були запрошені на урочистий прийом до царя та вельмож, отримували прозорі натяки на швидке вирішення питань, задля яких і прибули до столиці.
Головною метою подорожі Данила Апостола до Москви було бажання здобути так звані «гетьманські статті», які завжди, коли обирали нового гетьмана, затверджував цар. Винятком стало лише гетьманування Скоропадського, під час призначення якого на гетьманство взагалі не було укладено жодних договірних пунктів. Втім, не дивлячись на гарний прийом і натяки, Данилові Апостолу так і не вдалося повною мірою досягти мети візиту до Москви. 22 серпня 1728 року московські можновладці вручили його депутації так звані «Решительные пункты», якими Москва мала на меті замінити звичайну форму договору з Україною. Це, власне, був не договір, а радше царський указ. І якщо у статтях, підготованих для розгляду канцелярією Данила Апостола, було закладено принципи автономності Гетьманщини у складі Російської імперії, то документ, підписаний Петром II, накладав стільки обмежень на будь — які заклики до автономії, що ставало зрозумілим — Російська імперія ні в якому разі не піде на те, щоб послабити свій вплив на Україну. Можемо навіть стверджувати, що у деяких питаннях становище гетьмана Данила Апостола стало гіршим аж за позицію, яку займав покійний Скоропадський.
У військовому відношенні гетьман тепер був підпорядкований князеві М. Голіцину, тоді як раніше — тільки імператору особисто. Обрання гетьмана могло проводитися лише за згодою царя; Генеральний суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а імператор. Особливо важким ударом для козацького війська було заснування окремого фінансового управління — «канцелярії зборів» з двома підскарбіями, росіянином і українцем. Таке становище значно послаблювало фінансові можливості гетьмана. Полковників та генеральну старшину також призначав царський уряд. За гетьманом, утім, як і раніше, стежили, а про кожний його крок одразу ж доносили у Москву. Данило Апостол був фактично позбавлений права вести приватну кореспонденцію із закордонними країнами. Як оповідають історичні джерела, численні заборони царської влади іноді доходили до абсурду; так, наприклад, особливим імператорським наказом гетьманові було заборонено без згоди російської влади відвідувати свої маєтки Великі Сорочинці і Хомутець.
Варто сказати, що нетривале гетьманування Данила Апостола було досить плідним у плані реформування держави й у цілому корисним для України. У 1730 році гетьман провів судову реформу, яка відобразилась в «Інструкції українським судам». Також до заслуг Данила Апостола можна віднести те, що він упорядкував реєстри землеволодінь, провів податкову та бюджетну реформи, сприяв розвиткові просвітництва. За його клопотанням з Олешківської Січі в Україну повернулися запорожці. 31 березня 1734 року з дозволу російського уряду і під його наглядом кошовий отаман І. Малашевич заснував нову Січ, яка отримала назву Підпільненська. Вона розташувалась на правому березі Дніпра у Великій плавні, що охоплювала територію у 26 тисяч десятин.
За визначенням істориків, царський уряд заснував Підпільненську Січ з показною метою — допомогти запорожцям у їхній війні з турками. Але багато хто із сучасних дослідників дотримується тієї думки, що насправді у спорудженні укріплень нової Січі була й прихована мета — тримати запорожців під постійним контролем. Щоправда, самі запорожці добре розуміли причину зведення російської цитаделі. Як наголошує Д. Яворницький в «Історії запорізьких козаків», вони висловлювали своє невдоволення владою словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». Однак далі мовчазного невдоволення реакція запорозьких козаків не сягала. Можливо, тут відіграв свою роль досвід перебування козаків під владою Кримського ханства, а може, якісь інші процеси, але, з огляду на події, що сталися під час існування нової Січі, маємо визнати: царський уряд досягнув своєї мети, усунувши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі українців проти панування Російської імперії.
Одночасно з успіхами гетьман зазнав і багатьох невдач. Попри всі намагання, Данилу Апостолу не вдалося домогтись від Росії поступок у політичному керуванні Україною. До того ж гетьман, виконуючи вимоги російського уряду, змушений був поновити розпочату за Петра І практику залучення козаків та українських селян до будівельних і земляних робіт зі спорудження укріплень. Тепер це були споруди, що мали розташуватись від Дніпра до Сіверського Дінця.
Цей оборонний ланцюг, так звана «Українська лінія», мав стати для свого часу справді грандіозним проектом. З України вислали на роботу тридцять тисяч чоловік. Серед них було двадцять тисяч козаків та десять тисяч посполитих. Уже 1732 року на зміну їм знову вислали тридцять тисяч чоловік, а 1733 року — додатково ще десять тисяч. Так, як і раніше, ці роботи коштували життя і здоров'я багатьом українцям.
До переліку невдач гетьмана Данила Апостола можна віднести й значний економічний занепад України у роки його гетьманування. Хоча навряд чи буде правильно звинувачувати у цьому самого Апостола. Він, безумовно, був добрим господарем і робив усе від нього залежне, аби надати Україні можливість економічного зростання. Але, попри намагання Апостола, тут свою роль зіграло те, що промисловість України вже давно була в руках росіян. Рудні, млини, заводи, а також відому суконну мануфактуру Глушковська з 1726 року було взято в «казну», великі полотняні підприємства — Стародубське, Шептаківське та Топальське — теж перейшли у власність росіян. Подібна ситуація склалась і в інших галузях промисловості — тютюновій, шовківницькій тощо. Відомо, що гетьман Данило Апостол не мав можливості боротися з цією політикою Росії. Великі мануфактури ставали підприємствами російського уряду чи окремих росіян, натомість у руках української старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов, залишались лише дрібні промислові підприємства. Розбудові великих мануфактур в Україні перешкоджала також загальна економічна політика Петра І та його наступників.
