Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗

Павло Полуботок і сам розумів такий стан справ. Як, утім, усвідомлював, на який ризик наражає себе, очолюючи опозицію російській владі. Але це не зупинило наказного гетьмана, не примусило вчинити так, як у той час вже цілком відкрито чинили десятки представників генеральної та полкової старшини, — схиливши голову, мовчати або годуватися з рук Росії, відстоюючи її інтереси.

Тим часом російська диктатура активно «загвинчувала гайки» у командуванні козацького війська. Таке явище, як призначення на посади полковників російських офіцерів, набуло масового характеру. Малоросійська колегія приймала закони, які були властиві суспільному ладу царської Росії і що їх аж ніяк не могла сприймати козацька чернь, яка звикла до перевіреного часом демократичного устрою. Бригадир Вельямінов командував генеральною старшиною Запорозького Війська, як своїми підлеглими, чим укотре вказував на статус — кво Малоросійської колеги. Значно поширилася практика використання українського козацтва на роботах, які велись на території Російської імперії, що порушувало вікові звичаї українського козацтва, звиклого вважати себе воїнами й лицарями, але аж ніяк не робочим бидлом. Як зазначає М. Грушевський, українські козаки тисячами гинули на теренах Російської імперії.

Ось лише один з виявів піклування Росії і її дітища — Малоросійської колегії — про український народ. Це відбувалось на будівництві Ладозького каналу, на будівництві фортеці Святого Хреста, закладеної неподалік Дербента, а також на багатьох інших ключових для імперії об'єктах. Лише будівництво фортеці Святого Хреста, як пише М. Грушевський, коштувало Україні близько п'яти тисяч смертей найкращих її синів, які загинули від південної лихоманки та інших хвороб. Загалом же будівельні роботи в Російській імперії за час функціонування Малоросійської колегії, за підрахунками М. Грушевського, забрали життя у двадцяти тисяч українців. І хоча для більш пізнього часу така цифра не надто приголомшлива, вдумавшись, можемо бачити тотальну картину знищення Запорозького Війська. Двадцять тисяч — особовий склад не менш аніж п'яти — шести козацьких полків. Попередня історія козацьких війн не знала таких втрат навіть у найлютіших баталіях.

Розповідаючи про події того часу, не можна оминути й цікавий факт із життя наказного гетьмана Павла Полуботка, який на чолі козаків теж був присутній на будівництві Ладозького каналу. Одну з партій козацтва тоді вів генеральний хорунжий Війська Запорозького Іван Сулима, нащадок славетного гетьмана початку XVII сторіччя. Це був справді пекельний похід — у завірюхи, бурани, по бездоріжжю, лісами і непрохідними болотами. Козаки геть обносилися, вони навіть були змушені міняти зброю, одяг, волів і коней на продовольство. Українці замерзали і вмирали від хвороб, насамперед простудних. Більш ніж третина козаків не повернулася з цього походу, загинув і Іван Сулима. Розгублена через загибель генерального хорунжого старшина послала гінця навздогін Полуботку, який уже був на Валдаї. У листі старшини прохали наказного гетьмана порадити, що їм робити. Полуботок відписав тоді, що ховати Сулиму в Росії не можна, тому що «в цьому краю і імені його ніхто не пригадає… велю належну труну зробити, в якій тіло покласти… і спорядивши так, відправ його милість до Господа».

Одночасно з винищенням козацького населення на цих своєрідних «будівництвах сторіччя» зазнавало значних втрат і українське поспільство. Його спустошували і плюндрували походи й постої російських військ, витрати на утримання яких лягали на плечі українського населення. Відомо, що на території деяких козацьких полків було розташовано по цілому полку російського війська, тож земля, яка, згідно з розробленим ще Богданом Хмельницьким територіально — полковим устроєм, повинна була годувати визначену кількість війська, змушена була нести подвійний тягар. Якщо врахувати, що населення українських полків було й без того ослаблене довгою Північною війною, стає зрозуміло, чим стали для нього накази Малоросійської колегії постачати велику кількість «порцій і рацій» воякам, а також виплачувати усі старі й нові військові податки. Також слід зазначити, що податки ці значно зросли, і, звичайно, всупереч обіцянкам російської влади. М. Грушевський наводить таку статистику роботи Малоросійської колегії: «Згідно з відомостями, що їх надала Малоросійська колегія у Сенат, у 1722 році у військову казну надійшло 45 тисяч карбованців грошима й 17 тисяч чвертей [2] муки; у 1723 році з населення України вдалось отримати вже 85 тисяч карбованців, а у 1724 — грошима 140 тисяч карбованців і 40 тисяч чвертей муки; в 1725 — 173 тисячі карбованців. Якими методами російський уряд звик добиватись таких „ударних“ темпів роботи, можемо уявити собі хоча б з більш новітньої історії України».

Мусимо зазначити, що ніхто з представників старшинської верхівки, окрім Павла Полуботка, не висловлював незгоди з таким станом речей. Тож наказному гетьманові вже від початку своєї діяльності на ниві протиборства роботі Малоросійської колегії судилося залишитись на самоті. З Вельяміновим Полуботок почав конфронтацію вже з перших днів після прибуття бригадира до Глухова. Відомо, що наказний гетьман запротестував уже проти розгляду Малоросійською колегією першої скарги мешканців одного з сіл, мотивуючи це тим, що справу до цього не розглядав ні полковий, ні Генеральний суд. Президент колегії не звернув жодної уваги на претензії Полуботка. У відповідь на поведінку Вельямінова Полуботок розіслав свій універсал, у якому наказував: «Якщо хто — небудь на когось подає апеляцію або інші прохання, то кожного разу повинен звертатися до полковника і від нього вимагати рішення». Не дивно, що обурений таким «бунтарством» Вельямінов, у свою чергу, намагався заборонити Полуботку звертатися до народу за допомогою універсалів. Це й започаткувало часті сварки між ними.

Не поліпшувало ставлення російської влади до Павла Полуботка й те, що наказний гетьман, боячись важкого покарання, заборонив старшині використовувати працю козаків для власних цілей, запровадив принцип колегіальності у полку, сотенні та селищні суди, встановив порядок апеляцій та реформував уряд генерального судді. Після таких постанов наказного гетьмана конфлікт між ним та Вельяміновим досяг апогею, про що бригадир і поквапився сповістити Петра І.

Російський імператор, який дбав зовсім не про поліпшення правового становища у Запорозькому Війську, а лише про те, аби чимшвидше зламати в Україні найменші паростки опозиції імператорській владі, одразу ж зайняв позицію цілковитого сприяння Вельямінову. У відповідь на його скарги він в екстреному порядку видав закони, які розширювали й без того значну владу президента Малоросійської колегії в Україні. Павла Полуботка і ще кількох старшин, котрі, на думку бригадира Вельямінова, заважали роботі Малоросійської колегії, вирішили взагалі прибрати з України. Для цього наказний гетьман імператорським наказом був викликаний до Санкт — Петербурга, а лівобережні полки вислали до південних кордонів. Офіційна версія передислокування козацьких військ — охорона кордонів від татар — не витримувала критики. Очевидно, цар, добре пам'ятаючи колишні відносини з непокірним козацтвом, просто прибирав військову силу, яка могла стати опорою Павла Полуботка.

До Санкт — Петербурга Павло Полуботок вирушив улітку 1723 року і 3 серпня подав Петру І чергову чолобитну, в якій знову просив відкликати Малоросійську колегію з теренів України, замінивши її Генеральним судом із семи чоловік, повернути забрані «права і вільності козацькі грамотою царя Олексія Михайловича за гетьмана Богдана Хмельницького затверджені і від самого його імператорської величності при ставленні на гетьманство Скоропадського конфірмовані».

Зазначимо, що Полуботок боровся за права козацтва легальними методами, намагаючись схилити на свій бік впливових людей, переконати їх у справедливості своїх вимог. Він писав безліч листів, петицій, чолобитних. Важко сказати, чому саме так повівся наказний гетьман — чи від нерозуміння справжнього обличчя Росії, чи від неспроможності з тих чи інших причин більш активно боротися. Але факт залишається фактом — повести за собою козаків, як це робили до нього Мазепа та Орлик, він не спромігся. Однак навіть така мирна поведінка наказного гетьмана викликала вкрай негативну реакцію у Санкт — Петербурзі. І хоча Петро І не виявляв свого обурення надто відверто, приймаючи петиції Полуботка й надаючи його делегації безліч знаків уваги, серед яких були запрошення на бенкети й навіть на аудієнцію, дні наказного гетьмана були полічені. Одночасно з вшануванням «малоруських послів» Петро І відрядив в Україну свою довірену особу, майора Румянцева. Майору найвищим наказом було доручено зібрати компромат на Павла Полуботка. Серед інших розпоряджень Петро І віддав і таке — добути свідоцтво про листування Полуботка із запорожцями. Очевидно, саме у цих листах наказного гетьмана Петро І мав надію знайти натяки на заклик до бунту й назавжди позбутися надокучливого «малороса». Крім того, імператор доручив Румянцеву провести опитування представників козацької черні, щоб дізнатися, чи підтримує рядове козацтво затвердження російських офіцерів на полковницькі посади, відшукуючи, ясна річ, лише «потрібні» свідчення. Також майор мав на меті зібрати докладну інформацію про зловживання тієї частини козацької старшини, яка симпатизувала Полуботку. Таким чином, як зауважує М. Грушевський, «ревізія ця мала на меті отримати щось на манер плебісциту про введення великоросійського правління і разом з ним — звинувачувальний акт проти старшини».