Переяславська Рада. 1654 - Швець С. (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
І М. Костомаров, і П. Куліш розглядали події українських визвольних змагань як суто внутрішній процес в українському суспільстві. Тому передусім у їх творах висвітлено соціально-економічний аспект українсько-польського протистояння під час визвольних змагань середини XVII століття, а вже потім – аспекти релігійний та міжнаціональних стосунків. І найменша увага приділена зовнішньополітичному життю України. Соціально-економічний аспект, звісно, є дуже важливим, але будь-яка війна – це насамперед зовнішньополітична акція, надто коли йдеться про війну національно-визвольну. Не останню роль у такому підході до проблеми відіграли переконання авторів: федералістичні та соціалістичні у М. Костомарова і ліберальні у П. Куліша, а ще – неприйняття всіх основних діячів українських визвольних змагань середини – другої половини XVII століття.
Виходячи із творів П. Куліша та М. Костомарова, можна зробити висновок, що Україна в часи визвольних змагань середини – кінця XVII століття взагалі не мала своєї зовнішньої політики, а її провідники лише прилаштовувалися до зовнішньополітичного курсу якогось зі своїх сусідів. Таким чином, українсько-російський договір 1654 року і взагалі українсько-російське зближення сприймається лише як чергова авантюра Богдана Хмельницького. Якщо за відправну точку взяти такий погляд на українсько-російські відносини у 50-х роках XVII століття, то на перший план виходить сам факт контакту, тобто договору (взагалі дипломатичних зносин). Обставини, розклад сил на міжнародній арені, передумови зближення (а бувають вони завжди свої для кожної зі сторін) відходять на другий план, позаяк і зміст цього зближення, і його оцінка заздалегідь визначені.
Хоча й тут є певна неоднозначність у поглядах на зближення. Обидва автори оцінюють його (возз'єднання, приєднання) позитивно. У Миколи Костомарова – це відновлення давньої слов'янської федерації, тобто Київської Русі, а також крок до створення всеслов'янської федерації, для Пантелеймона Куліша – єдино можливий порятунок від повного краху України. Вхід українських земель до Російської держави розглядається як засіб для виживання. Але обидва вони, хто прямо, хто завуальовано, висловлювали думку, що це зближення надто дорого обійшлося Україні. Тобто все ж можна говорити про те, що й П. Куліш, і М. Костомаров зробили першу спробу проаналізувати українсько-російські відносини тієї пори, щоправда надто вдаючись до критики подій і особистостей, які відігравали в них провідну роль.
Цю обставину помітили ще їх сучасники. Наприклад Михайло Драгоманов писав про неї так: «…Він оберта історію в якусь судебну палату, в котрій процеси історичні, майже цілком фатальні, розбираються по певному юридично-моральному кодексу, маючому абсолютну вагу на всі часи і народи…»
Говорячи про П. Куліша як про історика, неможливо не торкнутися питання про вплив польської історіографії на розвиток історичної думки в Україні, на представників її інтелектуальної еліти. Особливо це стосується дослідження історії українських визвольних змагань середини XVII століття.
На тому, як цей вплив позначився на українській історіографії, зокрема на формуванні проблеми українсько-московського договору, слід зупинитися докладніше.
Щоб краще зрозуміти ставлення польських дослідників до історії України, необхідно передусім звернути увагу на найактуальніші для неї події, що сталися в XVII столітті. А це – московсько-польське протистояння на початку XVII століття, початок польсько-турецьких військових конфліктів (Цецора, Хотин), початок українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, московсько-польська війна 1654–1655 pp., події Першої північної війни (1655–1660) на території Польщі. Найнебезпечнішими війнами для Речі Посполитої були визвольні змагання та Перша північна війна, бо обидві вони могли завершитися її загибеллю. До них і була прикута основна увага як сучасників подій, так і інших дослідників.
Як же висвітлювалися ці та інші події, що стосувалися історії України, в польській історіографії? Навіть коли історична розвідка присвячувалася безпосередньо історії України, то йшлося в ній переважно не про Україну, а про польську присутність в Україні. Класичним прикладом цього є праці О. Яблоновського, особливо його монографії, присвячені історії українських земель у складі Речі Посполитої, а також історії українських визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького. У своїй монографії О. Яблоновський торкається подій початку українських визвольних змагань. Докладний же опис подій середини XVII століття в Україні містять монографії, присвячені Богдану Хмельницькому, – від подій 1648 року до його смерті в 1657 році. Але й тут найбільшу увагу приділено подіям 1648–1651 pp., a також участі України в Першій північній війні.
Україна цікавила поляків до тих пір, поки там зберігалася польська присутність. І вони стали цікавитися нею набагато менше, коли зрозуміли, що відновити свою присутність в Україні в повному обсязі неможливо. Значно цікавішою для польських дослідників була Перша північна війна. Але тут (на відміну від подій 1648–1651 pp.) основним супротивником Речі Посполитої виступає Швеція. Україна, хоч і бере в ній участь, але вже не є для Речі Посполитої основним об'єктом уваги. Так, Л. Кубаля – один з провідних істориків Польщі, що спеціалізувався на дослідженні польської зовнішньої політики в другій половині XVII століття, провідною подією в зовнішньополітичному житті Речі Посполитої тих часів вважає саме першу північну війну. Його праці присвячені найяскравішим для Польщі епізодам цієї війни: польсько-московській кампанії 1654–1655 pp., польсько-шведській кампанії 1655–1656 pp., походові Юрія (Дьєрдя) II Ракоці на Польщу 1656–1657 pp., Оливському миру 1660 року. Посилений інтерес до цих подій був характерний не лише для польських істориків. Сучасник Л. Кубалі польський письменник Г. Сенкевич найяскравіші й найпопулярніші свої романи написав про події першої північної війни на території Польщі («Пан Володиєвський», «Потоп» та ін.).
Не можна не помітити, що польські дослідники майже не звертали уваги на події в Україні 1652–1654 pp., особливо на події її зовнішньополітичного життя. Польська інтелектуальна та мистецька еліта, так само як і російська, вважала українські землі за свою колонію, тож їй було нецікаво розглядати їх по-іншому. Таким чином, польська історіографія, на відміну від української та російської, не виробила сталої традиції в розгляді проблеми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.
Подібність української історіографії до польської у висвітленні українських визвольних змагань середини XVII століття обумовлюється передусім тим, що і українські і польські історики користувалися в основному джерелами польського походження. Проте вона не є наслідуванням традиційного погляду поляків на ту чи іншу історичну подію. Скоріше вона є результатом політичних переконань українських істориків. Звичайно, поляки як у XVII, так і в XIX та XX століттях однаково люто ненавиділи ватажків українських визвольних змагань XVII століття, а їхню діяльність розглядали як розбій та авантюрництво. Однак М. Костомаров без симпатії ставився до української еліти тих часів не тому, що симпатизував їхнім супротивникам, а через те, що вбачав у них український варіант польського шляхетства і магнатерії, нових поневолювачів українського народу. Або, скажімо, П. Куліш. Лібералові і поступовцю за переконаннями, для нього однаково неприйнятними були реакційність існуючого режиму і революційні спроби його повалення. Революція для нього – це хаос, а козацтво і старшина (в переважній більшості) – носії й зачинателі цього хаосу. Пантелеймон Куліш не був противником національного визволення України, але він виступав проти революції як засобу звільнення від національного (і будь-якого іншого) поневолення. Тож єдиним критерієм подібності оцінок українських та польських істориків у цьому питанні є прохолодне ставлення до певних дійових осіб в українській і польській історії, хоч причини цієї прохолодності дуже різні.
