Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Із протилежного боку тим часом не спостерігали, валили по повній за найменшої нагоди. Але й звідси вже нарешті відгиркувалися без затримки, із чого було – з того й гатили у відповідь, аби там знали, що тут не просто живі мішені стоять.
А Лектор що? Він оживав, набирався піднесення в інших обставинах, не бойових, а тоді, коли заходило на улюблені теми. Тоді у нього очі спалахували, годі було його зупинити. Понад усе маріупольця цікавило навіть не полювання, у якому він був асом (якимсь дивом це поєднувалося з любов’ю до природи), а два його палких захоплення: краєзнавство і давньослов’янські боги… Достатньо було його ледь зачепити, як годі було відірватися від промовця щонайменше з півгодини. Але зазвичай і чіпляти було зайвим – він сам заводився.
– Собакоптах… – почув Роман. І зупинився.
Лектор походжав туди-сюди, наче вчитель перед класом, його слухали, повертаючи за ним голови, як соняхи за сонцем. Особливо уважно дослухався Лом. Він любив цю годину, коли готував вечерю, а Лектор поруч розводився про цікаві речі.
– Напівсобака-напівптах… – натхненно вів далі Лектор. – Симаргл-Переплут, давньослов’янське божество. Він є охоронцем Світового дерева.
– Є питання! – втрутився Корнет. – Як називається це світове дерево? Що воно таке? Клен, дуб, береза, вишня?… Що саме?
– Просто дерево. Дерево життя і смерті. На тому дереві – насіння усіх дерев, усіх рослин. Універсальне дерево. А Симаргл, цей пес із крилами – символ озброєного добра. До речі, дуже важлива деталь. Озброєного! Бо який ти охоронець без зброї?… Без потреби когось захищати?… Цей собакоптах є посередником між небом і землею.
Хлопці ще трохи погомоніли, обговорюючи почуте, посперечалися, а тоді й Роман втрутився.
Мав на ногах гумові капці, трохи жорсткуваті, але й за них велике спасибі волонтерам. Майже усі хлопці були у таких капцях, поскидали берці й кросівки, бо година була спокійна, погода тепла – давали ногам відпочити. Тож Роман заходився розчищати рифленою підошвою землю з піском, вигладжувати поверхню, готуючи плацдарм для дій. У руці патичок, ногою шурх-шурх, обличчя зосереджене. Глядачі спостерігають, перезираючись: що то зараз буде? Підбирають ноги під себе, ближче до ящиків з-під снарядів, вони тут правлять за стільці.
А Роман їм: дивіться! Веде уламком гілки вихлясту лінію, креслить не надто впевнено, але доволі вправно. Замкнув, дотягнувши до висхідної точки. Ну що? – запитує. – Що я вам тут намалював? Чекайте! – зупиняє можливі відповіді й береться розставляти крапки. Якби не ідея Ольги («Україна – це пес із крилами») і не її контурні карти, він зараз не зміг би так близько до оригіналу, так подібно зобразити контур мапи.
– Ось так, – каже. – Тепер пізнаєте? Дивіться. Ось тут ми… – ще одна крапка на землі. – Приблизно тут.
Робить крок вбік, щоб усім було видно.
Хлопці вдивляються у креслення. Карта України оживає – сіпнулася на сході, здригнулася на заході, ворухнулася на півночі, затріпотіла на півдні. Щеня ворушить лапами та випинає спину – надимається горбочок, згорнутий між лопатками, готовий будь-якої миті перетворитися на два крила. Голова опущена. Нетерпляче песеня, наче стиснута пружина. Схоже чомусь на французького бульдога. Чому на француза? Парадокс. Усього лише один із багатьох парадоксів.
Львів – очі.
Ужгород, Мукачеве – ніс.
Луцьк та Рівне – вуха.
Франківськ-Тернопіль – горло, голосові зв’язки.
Житомир – потилиця.
Вінниця – плечі.
Чернігів, Суми, Харків, Луганськ – хребет.
Херсон, Миколаїв – живіт.
Одеса, Ізмаїл – передні лапи.
Крим – задні.
Київ – серце.
– А мій Кіровоград – печінка! Дай намалюю – ось тут він.
– Ні, Черкаси – печінка, а Кіровоград – шлунок. Одне слово – внутрішні органи.
– То що, тоді Дніпропетровськ і Запоріжжя… – дві цяточки камінчиком, – це нирки, нє?
– Вінниця, Черкаси – легені!
– Чернівці – язик.
– Мій Рахів – писок! Він на карті, я знаю, у такій западинці розташований, ось тут. Хіба не писок? Дивіться!
– А моє Павлопілля – підшлункова. Чого регочете? Ось тут воно приблизно, де Кривий Ріг. Познач окремо. Або дай я…
– А Маріуполь… за цією логікою… – спроквола починає Корнет, готовий висунути свою версію. – Маріуполь у нас настовбурчений, як той…
– Ломе, що там з обідом? – гукають звіддаля.
Хлопці гигочуть.
– Цей песик – улюбленець бога, тому він над ним так знущається, – додає Корнет. – То що ти кажеш, Лекторе, пес із крилами – це озброєний охоронець?…
Не знати до чого б договорилися, до яких би ще міст, сіл та містечок дійшли, якби Сєпар не вдерся на територію, обведену патичком – почав рити там, де Донецьк. Земля полетіла фонтаном з-під його міцних жовтих пазурів. Сєпар мав особливий талант, у безпомильності якого не раз мали можливість переконатися. Він заздалегідь відчував початок обстрілу – й давав знати про близьку небезпеку своїм ледь чутним, майже безголосим, хрипким скавучанням. І риттям землі.
Вчасно попередив, бо майже одразу й сигнал: «Тривога!» – а усі вже мчать в укриття. Сєпар ховається разом з усіма, тицяється головою Романові збоку у коліно, очі мружить, тремтить усім тілом. Від гуркоту, що розриває повітря, закладає вуха і людям, і псові. Зблизька загуло, земля задвигтіла – артилерія відповіла. «Наша арта», – ворухнув губами Корнет.
Така війна, обмін люб’язностями на відстані. Вірний Сєпар тулиться, облизує руки рапатим язиком, втішає, заспокоює по-своєму.
Снаряд влучив у бліндаж другого взводу…
Восьмеро загиблих, четверо поранених…
У відповідь вистрелили увесь боєзапас, що мали.
Наступного дня прочитали в Інтернеті офіційне повідомлення: у зоні антитерористичної операції за добу загинули п’ятеро українських бійців. «А ми тоді кого вантажили у санітарні машини? – запитує Корнет. – Троє з них, виходить, ожили дорогою?…»
Загинути може кожен будь-якої миті. Тут усі це знають. Але шкода ось так віддати своє життя, чекаючи чергового артобстрілу або ховаючись в укритті, відчуваючи, як смердить немите, облите липким потом тіло. А наказ – триматися. Триматися! Найгірше ось так – сидіти, чекати. Чого? Краще вже вперед. А наказу такого немає, і зброї надійної – теж.
Робота є. Возили на першу лінію людей, боєприпаси, продукти, ліки, колоди для бліндажів. «Хаммер» працював із повним навантаженням. Щоб убезпечитись від зазіхань на «Ліку», остерігаючись, що позашляховик у них можуть забрати, Роман одразу, повернувшись, доповів, що машину подарувала його сестра. Яка сестра? У нього не було сестри, але чутки про Француза та «хаммер» із жіночим іменем «Ліка» вже пішли по підрозділах. «Шерше ля фам, по ходу», – пояснював усім, хто цікавився, Корнет. Цього аргументу було досить, він видавався переконливим. А свої хлопці знали правду, хоча й не надто вірили.
Під час затишшя Роман набрав номер мами. Вона скоромовкою питання ставить, прислухається, чи у нього там не пострілюють. Я при кухні, каже він. І справді, сьогодні допомагав Лому, дрова носив. Мама намагається говорити спокійно, навіть жартує. Тоді спохоплюється: а у нас тут твій однокурсник розбився, але живий, слава Богу. – Який однокурсник? – Іван, прізвища не пам’ятаю… – Іван?…
Зустріч біля госпіталя, «мазераті» біля бровки, коротке кавування. Іван, виявляється, під ранок гнав на швидкості, з двома пасажирами у салоні, автомобіль знесло з дороги, він боком врізався у стовп. Хлопці живі, Івана забрала «швидка» з травматичною ампутацією обох гомілок.
Роман згадав про сон Івана, про його нічні уявні болі в здорових ногах за кілька місяців до аварії. Тільки ж він думав, що ця біда має на фронті статися, а не вдома, за один поворот від свого помешкання, майже у центрі мирного Львова.
11
Подвір’я згори виглядає зовсім маленьким. Таким його бачать ластівки – вони шугають у небі на рівні баргарона, на рівні даху. Із висоти улюбленої гілки навіть баба Аня виглядає маленькою дівчинкою, сумною глухою дівчинкою, яка не чує Ольгу, не помічає її. Брат теж. Вона не раз перевіряла, ще у дитинстві. Якщо не рухатися й не подавати голосу – Вітьок нічого й не зауважить, бо не дивитиметься вгору. Одного разу навіть запустила у нього черешневою кісточкою. А той лише озирнувся, покрутив головою і навіть очей не підвів. Дивовижно, як людина звикає дивитися лише на рівні очей та собі під ноги і ніколи не намагається змінити кут зору. Або, скажімо, зробити кілька кроків задом наперед і побачити, як світ перелаштовується іншим трибом, вишиковується іншим порядком. Або повиснути, зачепившися за гілку ногами, головою донизу, роздивляючись на всі боки. Зовсім інша картина постає в очах.
