Маріупольський процес - Вдовиченко Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗

– Мені той спів увесь час у голові.

– А ти пам’ятаєш, як я подивився на твої зап’ястя, а ти помітила мій погляд і знизала плечима?

– Ні, не пам’ятаю.

Їй чути, як там, де зараз він, щось віддалено гупає. Йому чути, як її кличе баба Аня.

– Я дзвонитиму, – каже він.

– Я чекатиму, – каже вона.

Він згортав її голос, її сміх, усе це мерехтливе видіння з веснянками, насмішкуватим поглядом, ямочками над губами, подряпинками на загорілих литках, – скручував у згорток, ховав у надійний тайник, який завжди був при ньому. Спокійної хвилини його розгортав – і починав перебирати свої коштовності, неспішно й проникливо…

«Чого усміхаєшся?» – міг запитати хтось поруч, але він не давав висмикнути себе із тих думок та мрій. Відчепись, проказував.

…Ось вона стоїть у променях призахідного сонця. Крізь тканину – обриси тіла. Над головою сяйво.

Ось жбурляє йому ніж, той встромлюється у землю. Вираз обличчя рішучий й водночас розгублений. Боїться його.

Показує йому – обоє на дереві – он там Кам’яні Могили, бачиш? Він дивиться на неї. Вона повертає голову. У неї зблизька очі коричнево-зелені, як стиглий аґрус.

Її зап’ясток з внутрішнього боку. Під тонкою шкірою блакитні жилки. Йому губи пече від запаху і смаку цієї місцинки на її тілі. У нього паморочиться в голові від того, що він знає напевно цей смак і цей запах. Наче торкався не раз.

Чому одні миттєвості минають непомітно, а деякі вкарбовуються у пам’ять? Яка логіка вибору?

Повітря пахтить прив’яленими на сонці травами – цим ароматом заносило на подвір’я Ольги на початку липня. Духмяний букет. Вирізнити з нього можна лише запах степового полину. Кому усе це розкажеш? Хіба собі зізнаєшся. А хлопцям – ні, бо тоді твоя таємниця вийде на поверхню, і ти станеш слабким, душа – безборонною, під повіками пектиме. Ні, усе сховати, відкласти на потім. Мовчи, тримай у собі, не розм’якшуй душу, бо ще не час.

8

– Міхалич – Морпєху.

– Морпєх на зв’язку.

– Чую двигун.

– Де?

– На північному сході, наближається.

– Хто за звуком?

(Тріск, перешкоди, крізь які вловлюється уривок армійського міцного слівця.)

– Ясно! Який імєнно? Великий залізний чи звичайний?

– Звичайний.

– А-а… ну тоді спостерігайте. Не смикайтеся.

– Прийнято.

Рації спецзв’язку. Теж від волонтерів. Нарешті замість мобілок – рації, а з ними ж зовсім інша картина, зовсім інші можливості. Хоча й слухають одні одних: ті – цих, а ці – тих. Сєпари радісно перемовляються, обговорюють, як влучили у той чи той квадрат, як вони фігачать з мінометів та утьосів, і залишається лиш сидіти неподалік, знаючи, що там, куди вони стріляють, є хлопці, і вони теж отримали наказ від найвищого керівництва: вогонь у відповідь не відкривати.

Міхалич влітає до Баті, засапавшись. Лице таке, що зрозуміло: щось сталося.

– Треба відходити! – видає Міхалич. – Негайно. Он в той бік, тільки тихо, нікому не доповідаючи. За годину повернемося. Але вже, – вимагає, – вже! негайно!

Батя: що за дурня? яка причина? Однак послухався, цикнувши язиком. Зрозумів, що діло серйозне, не до балачок. Довіряє Міхаличу. Нікому нічого не кажучи, просто піднялися, похапавши найнеобхідніше. По машинах – і на кілька кілометрів убік.

А табір тим часом накрило вогняним смерчем.

– Звідки знав? – усі до Міхалича.

– Товариш попередив. Колишній…

А було так. Затримався Міхалич у зеленці, не добіг до сортиру, вимушено під кущиком присів. Хоч сам усіх попереджав: по корчах не лазити, всюди можна напоротися на диверсійну групу, бо й самі не раз ходили у розвідку, іноді просто чорту в зуби. А тут сам попався. Тільки-но підтягнув штани, як збоку: «Лєший, ти?…» Йоханий бабай, так це ж Сохатий! Старий друзяка, теж афганець, разом служили в Кандагарі, а тоді порозкидало. Міхалич, тобто по-старому Лєший, тут залишився. Сохатий у Росію подався, потім наче на чеченську війну його занесло… От і зустрілися. Лише поглядами перетнулися, навіть не наблизились один до одного. Усе було зрозуміло без слів.

– Я тепер не Лєший, – тільки й сказав Міхалич.

– Знаю, – той йому, – я теж не Сохатий. Я твій голос упізнав, у рації почув.

– І що скажеш?

– Валіть звідси, скажу. Тут через двадцять хвилин нічого не залишиться, усе артилерія випрасує… І щоб ми з тобою ніколи більше не бачились!

Виходить, врятував їх той Сохатий.

На Міхалича страшно було дивитися. Як навіжений, узявся після обстрілу відновлювати стіни бліндажу, кріпити настил, рубати, складати, пиляти, тягати, поки не впав, вимотаний, вичавлений, чорний від утоми. А із самого ранку: підйом! Фіззарядка! Аніж нудьгою марудитися та рахувати залпи, аніж гадати, що ще надумає противник, краще вже зайнятися тренуванням. Усі на вихід!

Побачите, підохочує, після перемир’я почнемо активно тіснити противника, підведуть нам важку артилерію, будемо бити ворога по усіх напрямках. Гайда усі на фізпідготовку!

9

Баба Аня копирсається у коробці з-під цукерок, розгойдані окуляри на кінчику носа ледь тримаються. На запитання: що шукаєш? – не реагує.

Жовта коробка овальної форми, таких давно не випускають. Маріупольська кондитерська фабрика. Цукерки «Курочка Ряба». Замість шоколадних яєць – старі листи, листівки, рецепти, записи…

– Осьо, – нарешті з полегшею зітхає баба Аня, – знайшла!

Кидає погляд поверх скелець. Складає усе назад, перев’язує атласною стрічкою. Простягає Ользі пожовклий аркуш паперу. На ньому бабин почерк, тільки ще молодий, акуратний. Угорі написано:

а в дужках —

– Господи Боже наш… – шепочуть бабині сухі вуста…

– Господи Боже наш… – повторює ввечері Ольга, зачинивши двері до своєї кімнати, тепер своєї: цементна підлога, килимок та ліжко. Більше наразі нічого. – …молимось Тобі за воїнів цих, які зібрались на битву, благослови, і укріпи їх, і подай їм серце мужнє на супротивників та ворогів.

Ангела світлого пошли їм, а ворогам – страшного і жахливого, щоб зупиняв їх і проганяв, і серця їх розслабляв, і сміливість їх на втечу перетворив.

Відніми від рабів Твоїх, що на битву нині вирушають, і від усіх нас будь-яке лихо, голод і пагубу, визволи нас від вогню, і меча, від нашестя ворогів, і від усякого нападу та повстання супротивників.

Подорожуй разом з ними і подай їм усе для спасіння необхідне, навчи їх і врозуми, спаси, захисти, збережи, очисти, і радістю духовною наповни; душам і тілам їх будь заступником і захисником, і як Благий, і Милосердний, і Чоловіколюбець прощення гріхів подай їм, а в день Судний помилуй їх і нас усіх, та благослови в усі дні життя нашого, щоб, від Тебе допомогу, і заступництво, і визволення прийнявши, славу і вдячність без жодної перешкоди завжди ми Тобі возсилали.

Бо Ти єси кріпость і утвердження людям Твоїм, і Тобі славу возсилаємо з Єдинородним Сином і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Гілки вишні постукують у шибу, відбивають підслуханий ритм:

Якби Роман уперше побачив хлопців зі свого підрозділу, якби він ще нікого не знав, то міг би вирішити, що Корнет є снайпером. Хоча, можливо, й ні, бо той занадто імпульсивний та нетерплячий. Можливо, Хома. Цей у кожному бачить якщо не потенційного ворога, то співчуваючого, приглядається та веде спостереження. І око добре має. Та хто завгодно міг би бути снайпером, хоч Міхалич, хоч Лом… Тільки не Лектор. Він про свій набутий фах воліє не розповідати, а якщо й говорить, то сухо й лише за необхідності. Одного разу стримано розповів, як сиділи у травні дві доби під кордоном у ямах, замасковані, аж поки нарешті побачили тих, кого так терпляче вичікували. Зняти їх могли за дві секунди. Доповів по рації, а почув: спостерігайте. Не втямив – перепитав. Спостерігай, була відповідь, без самодіяльності там!