Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Дискурсивно-теоретичне тлумачення нормативного сенсу інституцій відкриває також перспективу введення і випробування нових інституційних структур, які могли б протистояти перетворенню громадян держави на клієнтів. Вони мають диференціювати дистанцію між обома ролями, розриваючи короткозамкнутий кругообіг між власними, безпосередніми преференціями та узагальненим партикуляризмом організованих інтересів. Сюди належить оригінальна ідея пов’язувати „multiple preference ordering“ (домагання множинних преференцій) з вотумом виборців... Такі ініціативи мали б спиратися на аналіз засобів стримування, які є у побудові, і які кондиціонують громадян держави до готовности підпорядковуватись неполітично, мислити рефлексивно, піднісшись над уявленнями про минущі власні інтереси. Іншими словами, дискурсивно-теоретичне розкодування демократичного змісту державно-правових інституцій має бути доповнене за допомогою критичних досліджень ефективних механізмів відчуження громадян від політичного процесу в соціально-державних масових демократіях...
6. Нормативне наповнення поняття демократії стосовно дискурсивних за формою процесів творення цінностей та норм у відкритій комунікативності, звичайно, не вичерпується належною інституційною побудовою на рівні демократичної правової держави. Воно радше поширюється на формально укладеніпроцеси комунікативности та схвалення рішень. Корпоративно організоване формування думки, що веде до відповідальних рішень, може виправдовувати мету кооперативного пошуку істини настільки, наскільки це допустимодля вільного плавання цінностей, тем, пропозицій та аргументів у політичній комунікативності. Це мав би уможливити основний закон, одначе закріпити все організаційно – неможливо. Дискурсивно-теоретично обґрунтоване сподівання розважливих результатів ґрунтується радше на узгодженості інституційно укладеного формування волі зі спонтанними, не маніпульованими комунікативними потоками, запрограмованими не на формування висновків, а на виявлення та усунення проблем і в цьому сенсі на не заорганізованувідкритість. Якщо ідея народного суверенітету має ще й знайти реальне застосування у висококомплексних суспільствах, то її слід вирішувати за конкретними тлумаченнями з боку корпорації, причетних та наділених повноваженнями членів якогось колективу.
Юрґен Габермас. Структурні перетворення суспільної відкритости – три ревізії. Зміна теоретичних меж // Структурні перетворення у сфері відкритости // - К.: Літопис. – 2000. - С. 18 – 37.
Шпенглер, Освальд
(1880 – 1936)
Німецький філософ, історик, один із основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. Шпенглер визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці “Занепад Заходу” Шпенглер піддає критиці ідею поступального прогресу та одно лінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Сучасну епоху Шпенглер витлумачує як трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої.
ВСТУП. ТАБЛИЦІ. СМИСЛ ЧИСЕЛ. ПРОБЛЕМА СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ. МАКРОКОСМ. КАРТИНА ДУШІ І ПОЧУТТЯ ЖИТТЯ.
Задача, яка першочергово має на увазі обмежену проблему сучасної цивілізації, розширюється до розмірів ідеальної філософії – тієї єдиної філософії, яка, зрештою є однією з можливостей останніх стадій західноєвропейського духу; це буде ідея морфології всесвітньої історії, світу як історії, яка, виходячи з протилежного принципу по відношенню до морфології природи, яка була до останнього часу єдиною темою філософії, охопить ще раз всі образи і рухи світу в їх глибинному останньому значені і в зовсім іншому порядку побудує з них не загальну картину всього пізнаного, але картину життя.
Світ як історія, осмислений, він спостерігається і будується на основі його протилежності, світу як природи, - ось новий аспект буття, якого до теперішнього часу ніколи не використовували, який невиразно відчували, часто вгадували, але не наважувались проводити з всіма витікаючими з нього висновками.
Природа є образ, в якому людина високої культури надає єдність і значення безпосереднім враженням своїх відчуттів. Історія – це образ, за допомогою якого уява людини прагне зачерпнути розуміння живого буття світу по відношенню до особистого життя.
“Всесвітня історія” – це наша картина світу, а не та, що належить «людству». Для індуса і елліна не існувало картини становлення світу як виду і форми споглядання. І цілком можливо, що в майбутньому, після остаточного занепаду західної цивілізації, носіями якої є ми, сучасні люди, ніколи не повториться подібна культура і подібний людський тип, для якого “Всесвітня історія ” є змістом космічної свідомості.
Що ж таке всесвітня історія? Зрозуміло, деяка духовна можливість, внутрішній постулат, деяке вираження відчуття форми. Але якби не визначено було відчуття, воно далеко від закінченої форми, якби ми не відчували і не переживали всю всесвітню історії і як би ми не були впевнені в можливості для нас осягнути весь її образ, тим паче, в теперішньому часі нам відомі тільки деякі її форми , а не сама форма..
... “У людства” немає ніякої цілі, ніякої ідеї, ніякого плану, так як немає цілі у виду метеликів чи орхідей. “Людство” – пусте тіло. Потрібно тільки виключити цей фантом із кола проблем історичних форм, і на його місці перед нашими очима знайдеться непередбачуване багатство справжніх форм. Тут надзвичайне багатство, глибина і різнобарв’я життя , скритих до цього часу висловом, сухою схемою чи особистими “ідеалами”. Замість монотонної картини лінійно-образної всесвітньої історії, триматися за яку можна тільки закриваючи очі на подавляючу кількість фактів, які їй суперечать, я бачу феномен безлічі сильних культур, з початковою силою виростаючих з надр, які породили їх країни, до якої вони суворо прив’язані упродовж свого буття, і кожна з них накладає на свій матеріал – людство – свою особисту форму і у кожної своя особиста ідея, особиста пристрасть, особисте життя, бажання і відчуття і, на кінець, особиста смерть. Є розквітаюча і старіюча культури, народи, мови, істини, боги, країни, але немає старіючого людства. У кожної культури є свої особисті можливості, вираження, виникаючі, зріючі, в’янучі і ті які, більше не повторюються. Є багаточисленні, у самої своєї суті один від одного гарні пластики живопису, математики, фізики, кожної з обмеженою життєвою діяльністю, кожна замкнута в собі, подібна тому як у кожному виді рослин є свої особисті квіти і плоди, свій особистий тип росту і смерті. Ці культури, живі істоти вищого порядку, виростають зі своєю возвеличеною безцільністю, подібно квітам в полі. У всесвітній історії я бачу картину вічної появи і зміни казкового становлення і смерті органічних форм..
... Не дивлячись на подібність людської історії з історією іншої групи вищих живих істот – цю звичайну тему безлічі казок, переказів і байок, - для людини постійно роблять виняток. Ось тут потрібно шукати порівняння, надавши світу людських культур вільно і глибоко сприяти на нашу уяву, а не втискаючи його у предвзяту схему; потрібно за словами: юність, розвиток, марніння, будучи до цього часу і тепер більше, чим колись, вираженням суб’єктивної оцінки і чисто особистого інтересу соціального, морального, естетичного характеру, визнати, накінець, значення об’єктивного найменування для органічних станів; потрібно зіставити античну культуру як закінчений в собі феномен, як тіло і вираження античної душі, наряду з єгипетською, індійською, вавілонською, китайською і західноєвропейською культурами, і шукати типове в перемінних долях цих великих індивідуумів, момент необхідного в неприборканому достатку випадковостей, - і тоді, накінець, розгорнеться перед нами картина світової історії.
