Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Встановлення теоретичних рамок, у яких сьогодні мені вдалося б це питання пере формулювати і принаймні ескізно накидати відповідь вимагало подальших кроків. У кількох тезах я хотів би згадати основні віхи на цьому шляху.
1. Тільки на перший погляд, “Структурні перетворення у сфері відкритості” могли б бути укладені в стилі описової, орієнтованої на Макса Вебера історії суспільства; діалектика громадянської відкритости, яка визначає побудову книжки, одразу ж нагадує про ідеологокритичний підхід. Також дають себе знати ідеали бюргерського гуманізму, котрі позначаються на самоусвідомленні сфери інтимного й громадського й виразно чуються у таких ключових поняттях, як суб’єктивність та самореалізація, формування думки та волі, а ще особисте й політичне; і вони настільки позначилися на інституціях конституційної держави, що сприймаються ще й як утопічний потенціал щодо конституційної дійсности, яка їх водночас і заперечує. Динаміка історичного розвитку мусить розривати себе ще й через цей антагонізм між ідеєю та реальністю.
Така схема осмислення, звичайно, спокушає не тільки до ідеалізації громадянської відкритости, яка занадто далеко заходить за закладене в методичне розуміння ідеалізації ідеально типового творення понять; схема опирається, принаймні неявно, на історично-філософські уявлення про тло, які були спростовані щонайпізніше цивілізованим варварством XX ст. Коли громадянські ідеали вилучаються з обігу, коли свідомість поїдає цинізм, то гріш ціна тим нормам та орієнтації на цінності, які мали б служити для ідеологічної критики засад злагоди, й на які вона хотіла б посилатися... Тому я запропонував нормативні засади критичної теорії суспільства закласти глибше... Теорія комунікативної дії має вивільнити потенціал здорового глузду, вже закладений у самій повсякденній комунікативній практиці. Цим вирівнюється шлях передусім для реконструктивно розроблюваної соціальної науки, яка по всій шириніувиразнює процеси раціоналізації культури та суспільства й виявляє їхні першоджерела також на порозі новітніх суспільств; тоді вже зникає потреба вишукувати нормативні потенціали тільки в формації відкритости, що постала специфічно до епохи... Вимушене стилізування окремих прототипних виявів інституційно впровадженого комунікативного раціоналізму поступається місцем практичному підходові, який усуває антагонізм абстрактного протистояння між нормою та реальністю. Інакше, ніж у класичних припущеннях історичного матеріалізму, над цим проступають структурна непоступливість та внутрішня історія системи культурологічних тлумачень і традицій...
2. Теоретична перспектива демократії, виходячи з якої я досліджував структурні зміни відкритосте, завдячувала Абендротовій концепції переростання демократичної і правової держави в соціалістичну демократію; вона перебувала в полоні концепції цілісносте суспільства та суспільної самоорганізації, яка з плином часу потрапила під сумнів. Самоврядне суспільство, яке за допомогою планового законодавства програмує всі царини життя разом з їхнім економічним відтворенням, повинно інтегруватися через політичну волю суверенного народу. Одначе підтасування, за яким суспільство можна уявити в загальних рисах як якусь асоціацію, що через засоби масової інформації сама над собою здійснює право і політичну владу, втрачає будь-яку правдоподібність, якщо зважити на ступінь складности функціонально диференційованих суспільств. Особливо голлістське уявлення про суспільну цілісність, у якому йдеться про усуспільнених індивідів як членів однієї всеохопної організації, далеко відходить від реалій керованої ринком економічної та керованої владою адміністративної систем. У “Техніці і науці як ідеології” (1968) я ще намагався в площині теоретичного розгляду розмежувати системи дій держави та економіки саме за вимірами раціональних або орієнтованих на успіх дій з одного боку, та комунікативної дії – з іншого. Така поєднальна паралелізація систем дії та різновидів дії породжувала тільки нісенітниці... Саме це спонукало мене вже у “Проблемах легітимізації пізнього капіталізму” (1973) вдатися до спроби звести докупи виведену в праці “Логіка соціальних наук” (1967) концепцію життєвого світу з концепцією системности у дотриманні розмежувань. Звідси в “Теорії комунікативної дії” (1981) постає двоступенева концепція суспільства як життєвого світу і системи... Зрештою, це мало вирішальні наслідки для концепції демократії.
Відтоді я розглядаю економіку та державний апарат як системно поєднані царини діяльности, які вже неможливо демократично перебудувати зісередини, тобто реорганізувати у режим політичної єдности так, щоб не завдати шкоди їхній системній сутності і цим не порушити їхньої функціональної спроможности. Цю думку підтвердило банкрутство державного соціалізму. Напрямок удару радикальної демократизації тепер ще більше позначений зміщенням зусиль у межах принципово наголошуваного “розподілу влади”. До того ж беруться встановлювати нову рівновагу не між державними владами, а між різними ресурсами суспільної інтеґрації. Метою вже є не безумовна “ліквідація” економічно відокремленої капіталістичної системи, владно відокремленої та бюрократичної системи, а демократичне стримування колонізаційних зловживаньсистемного імперативу на тереігах життєвого світу. Саме цим розпрощалися з прагматично-філософськими уявленнями про об'єктивну правомірність експропріації та привласнення. Радикальна демократична зміна процесу леґітимізації має за мету новий баланс між владами суспільного об’єднання, коли соціально-інтеграційна енергія солідарности – “творча сила комунікативности”... – переважить “насильство” двох інших ресурсів урядування – грошей та адміністративної влади, і цим може здобути право на існування орієнтованих на споживчі цінності вимог життєвого світу.
3. Соціально-інтеграційна енергія комунікативної дії виявляє себе передусім у тих окремих життєвих формах і життєвих світах, котрі пов’язані із щоразу конкретними традиціями та царинами інтересів – за висловом Геґеля – у сфері “звичаєвої побутовости” (Sittlichkeit). Але солідаризуючі енергії цих життєвих контекстів не переносяться в політичну площину демократичного процесу збалансування влади та інтересів без відповідного сприяння. Передусім у посттрадиційному суспільстві це зовсім не той випадок, де передумовою можна виставити гомогенність фонових переконань, а презумпційно спільні класові інтереси поступаються непередбачуваному плюралізмові конкуруючих на рівних правових засадах життєвих форм. Звичайно, в інтерсуб’єктивістській редакції ідеї солідарности обов’язковим є поняття відкритих для критики претензій на значущість і, отже, на можливість сказати “ні” з боку суб’єктів, що виступають індивідуально, і на які слід зважати, тобто вже відпадає звичний підтекст єдности та цілісности. Також у цій абстрактній редакції термін солідарністьнікому не має права нав’язувати фальшиву модель формування волі за Руссо, слід створити умови, за яких прагматична воля окремо взятих громадян могла б безпосередньоперетворюватись на розважливі, орієнтовані на загальний добробут волевиявлення моральних громадян держави.
Руссо шукав опори для цього (ще й досі ілюзорного) сподівання чеснот в розподілі ролей між „bourgeois“ та „citoyen“, який перетворював би економічну незалежність і рівність шансів на передумови для статусу автономного громадянина держави. Такий розподіл ролей заперечила соціальна держава: “У сучасних західних демократіях це відношення перетворилось на протилежне: демократична воля обернулась на знаряддя домагань соціальної рівності в сенсі якомога рівномірнішого розподілу соціального продукту між індивідами”... У.Пройсс слушно зазначив, що нині в політичному процесі роль громадянина держави у державі загального добробуту переплітається з приватною роллю клієнта державної бюрократії: “Масова демократія у державах загального добробуту породила парадоксальну категорію “у суспільненої приватної особи”, яку ми позначаємо загальником “клієнт”, і яка так позбувається ролі громадянина держави, де цю категорію суспільно універсалізують” (див. також 48). Демократичний універсалізм згортається у такий собі “узагальнений партикуляризм”.
