Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Щось цілком аналогічне цьому можливому діючому, практичномувідношенню до душевногожиття ми маємо й у науково-філософському, теоретичномувідношенні до нього. Насамперед, для природничодослідника у вузькому сенсі слова, чий розумовий погляд спрямований на фізичний світ, душевне життя є лише якесь дрібне, непотрібне, примарне прибавка до цього світу. Він або взагалі заперечує об'єктивне буття душевного життя (тому що під об'єктивним буттям він розуміє лише матеріальний предметний світ) і вважає явища цієї області чимось "тільки суб'єктивним", "примарним" (причому залишається незрозумілим – але про цьому й не ставиться питання – кому ж,власне, "здається" ця ілюзія або звідки вона взагалі береться) або ж, оскільки вже усвідомилося, що явища душевного життя суть все-таки реальні факти,хоча й не вміщуються в матеріально-предметний світ і заважають його стрункості, – він вважає ці явища побічними, похідними супутниками матеріальних явищ, цілком визначених механізмом останніх. Матеріалізм і навіть позитивізм, що знає тільки одиничні душевні процеси в зовнішній закономірності їхніх виявлень у предметному світі, психологічно пояснюваий лише цим непомічанням світу внутрішнього душевного життя. Здавалося б, на іншій точці зору повинен стояти психолог, завдання якого є вивчення саме цього внутрішнього світу. Однак відносно пануючої позиції психології це припущення не виправдується. Не говорячи вже про так званих психофізику й психофізіологію й зосереджуючись винятково на емпіричній психології, легко помітити, що основою, як би кістяком системи понять, у яку вкладаються її спостереження, є картина зовнішньо-предметного, тобто матеріального, світу. Говорячи про душевні явища людини, вона під "людиною"мислить насамперед конкретний просторовий образ, тобто людське тіло, у складі тілесного навколишнього середовища. І душевне життя представляється якимсь маленьким світом, заточеним десь всередині цього тіла. Декарт поміщав його в шишкоподібну залозу мозку, тепер прийнято його місцеперебування знаходити в більш широких сферах головного, а може бути й спинного мозку. І якщо душевне життя, таким чином, зле чи добре, просторово локалізоване, то воно тим більше локалізоване в часі. Явища душевного життя мисляться, як об'єктивні процеси,тобто як хронологічно визначима зміна реальних подій, і головне завдання психології є вивчення закономірності цієї зміни. Можна визначити їхню тривалість, їхній зв'язок з матеріальними процесами, порядок їх зміни й т.п. Це значить: їх можна присвячувати до визначених процесів тілесного світу (наприклад, до руху годинникової стрілки або до астрономічних процесів). Вся сукупна область цих процесів – психічне життя людства – є взагалі лише малий відрізок і похідна цілісної біологічної, а тим самим і космічної еволюції. Ми бачимо: як багато чого емпірична психологія не досягала б в описі складу й своєрідності душевного життя, весь підхід її до цієї області спирається на звичайну картину світу, що називають наївним реалізмомі яка – як це корисно відзначити в цьому зв'язку – є звичайно разом з тим наївний матеріалізм.У порівнянні із цією наївністю позаздриш і самим безпомічним сумнівам і ускладненням так званої теорії пізнання! Помітна при цьому та безневинна безтурботність, з якої психологи сполучать цю свою позицію з філософською освітою. Як сумісна ця картина світу, у якій душевні явища виступають як супутники або одиничні прояви в рамках матеріально-предметного буття, хоча б з тим загальновідомим фактом, що все це буття, з іншого боку, у якості "моїх уявлень" є змістом моєї свідомості? Це питання або взагалі не ставиться, або ж відхиляється зручним відомчим посиланням на необхідний поділ наукової праці (так начальник одного відомства байдуже терпить найбільші, перешкоджаючі його діяльності непорядки, як тільки відповідальність за них може бути покладена на інше, не підлегле йому відомство); або ж - що, мабуть, ще гірше - єдиним духом сповідаються дві прямо протилежні загальфілософські точки зору - одна для гносеології, інша для психології. Плутанина понять така велика, що знадобилася особлива проникливість ряду дослідників (Бергсона й деяких німецьких гносіологів), щоб усвідомити, здавалося б, очевидну з першого погляду несумісність цього розуміння душевного життя як маленької сфери явищ, присвячених певному місцю тілесного світу й підлеглої йому, - як з ідеалізмом, так і з реалізмом.
Цьому наївному натуралістичному розумінню явищ душевного життя ми протиставляємо тут, на даному щаблі нашого дослідження, не яку-небудь теорію, а лише іншу загальну позиціювідносно душевного життя. Ми повинні на деякий час забути про всякий предметний світ, про все взагалі об'єктивне змістове нашого знання й лише дослідно сприйняти душевне життя як таке. Досвідчено ж сприйняти значить тут як би ідеально поринутив цю неясну, загадкову стихію. Ми намагалися із цією метою нагадати стан напівдрімоти або афекту, коли ми фактично як би з головою занурені в цю стихію, і відзначили далі, що ця стихія присутня в нас і тоді, коли не вся наша свідомість зайнята нею. Якщо ми тепер, як би слідуючи заклику цих вказівок, постараємося подумки відтворити цю стихію й помітити її сутність, то нам стане очевидним, що в особі її як такій ми маємо справу не із якими-небудь окремими процесами або явищами предметного, реального світу, а з якоюсь безумовно новою областю, як би що зовсім випадає з меж предметного світу й утворюючий цілий особливий світ. У всякому знанні найважливіше – це просто помітити особливу реальність там, де ми раніше нічого не бачили. І це те зусилля що ми повинні тут зробити. Не будемо судити про душевні явища приблизно так, як психіатр судить про дивні переживання своїх пацієнтів, – тобто з боку, виходячи самі із зовсім іншого світу; не побоїмося усвідомлювати їх так, як сам душевнохворий усвідомить свої – незрозумілі для інших, але очевидні для нього самого – переживання, тобто з погляду самого суб'єкта, що переживає. Тоді не може бути й мови про те, що душевне життя є сукупність процесів, що об'єктивно відбуваються в часі, локалізованих у тілі, і через цю подвійну визначеність присвячених до визначених маленьких місць об'єктивно-предметного світу; навпроти, душевне життя постане нам тоді, як велика невимірна безодня, як особливий, у своєму роді нескінченний всесвіт, що перебуває в якімсь зовсім іншому вимірібуття, чим весь об'єктивний просторово-часовий світ. Та обставина, що при іншій, звичайній, зовнішньо-об'єктивній позиції свідомості душевне життя виступає в зовсім іншому вигляді, лише як деяка дрібна деталь тверезої, загальнообов'язкової, єдиної для всіх людей картини предметного світу, нітрохи не усуває цього її внутрішньої сутності і, так сказати, зовсім не конкурує з останнім, подібно тому, як зовнішній вигляд речі – наприклад, зовнішня картина будинку на тлі інших будинків або ландшафту – не конкурує з картиною внутрішньої життя, у ньому що відбувається й непомітно зовні. Душевне життя – користуючись ще раз щасливим вираженням Лотце – є саме те, за що вона видає себе в безпосереднім переживанні. Раз ми тільки уникнемо наївного ототожнення цілокупного буття із предметною дійсністю, то зовсім очевидно, що безформний світ наших мрій і мріянь, страстей і прагнень, захватів і розпачу з незаперечною необхідністю є саме те, що він є, тобто те, що ми в ньому переживаємо. Ми хочемо цим сказати не те, що він взагалі є факт в сенсі чогось реального з погляду самої ж предметної свідомості; ніхто, звичайно, не заперечує, що людина є істота одушевлена, тобто що до складу об'єктивних процесів, що створюють її реальність, входять і душевні переживання. Ні, крім того, цей своєрідний світ є в тому самому сенсі й є саме те,у якому й що він є для самого себе.Він є саме цілком самобутній і у відомому змісті самодостатній світ, що має власні умови життя, безглузді й неможливі в іншому плані буття, але єдино природні й реальні в ньому самому. Про нього не можна сказати, ні девін знаходиться, ні колиі як довговідбуваються процеси його життя, тому що він – скрізь і ніде, завжди й ніколи, у тому розумінні, що ці мірки взагалі до нього не застосовні. Ці твердження суть не вигадка й не гіпотеза, а чистий досвід,у самому строгому й точному сенсі цього слова. І раз зафіксувавши цей досвід, ми вже можемо зіставити його зміст із змістом іншого, зовнішньо-предметного досвіду, без того, щоб перше від цього втратило своєю реальність на своєму місці або у своєму вимірі буття. Ми не скажемо вже, що "об'єктивно" чи в "дійсності" душевне життя людини є лише сукупність процесів, що відбуваються в визначеному відрізку об'єктивного часу й присвячених до тілесного організму. Навпроти, цей предметний психофізичний вигляд людини буде для нас відтепер лише проступаючою зовні маленькою вершиною, за якоюми знаємо буття що все шириться вглиб до невимірної безодні. Людина у своєму зовнішньому прояві в предметному світі носить як би скромну личину маленької частки всесвіту й на перший погляд її сутність вичерпується цією зовнішньою її природою; у дійсності ж те, що називається людиною, саме в собі й для себе є щось невимірно більше і якісно зовсім інше, чим клаптик світу: це є зовні-закований у скромні рамки схований світ великих, потенційно нескінченних хаотичних сил; і її підземна глибина так само мало походить на її зовнішній вигляд, як мала внутрішність величезної, що приховує і багатство, і страждання темної шахти схожої на маленький отвір спуску, що з'єднує її зі світлим, звичним світом земної поверхні.
