Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення) - Губерский Л. В. (книги без регистрации txt) 📗
Бунт проти брехливих отців, вчителів і героїв і солідарністьзі знедоленими усього світу: чи немає тут певного «органічного» зв'язку, між двома гранями, протесту? Ця солідарність здається насамперед інстинктивною. Бунт у середині країни, звернений у середину, здається в значній мірі імпульсивним. Його мету важко визначити: нудота, викликана «способом життя», бунт, як справа фізичної і духовної гігієни. Тіло проти «машини» — не проти механізму, конструюєме з метою зробити життя м'якше і безпечніше, послабити, жорстокість природи, але проти машини, що опанувала механізмом: політичної машини, машини корпорацій, культурної й освітньої машини, що зім'яла благословення і проклін, в одне раціональне ціле. Це ціле стала занадто великим, його структура занадто міцною, його функціонування занадто ефективним — невже ж уся могутність заперечення зосереджена в ще не цілком завойованих, примітивних, розрізнених силах? Тіло проти машини: проти самої безжалісної машини руйнування всіх часів боротьби чоловіків, жінок і діти, озброєних самими примітивними знаряддями, -невже ж партизанська війна визначає суть революції нашого часу?
Культурна відсталість може дати історичний шанс повернути колесо прогресу в іншому напрямків. Розвиток надпотужного технічного і наукового потенціалу спростовує сам себе коли проти найбідніших на цій землі, проти їх халуп, лікарень і рисових полів суспільство достатку кидають оснащені радарами бомбардувальники, хімічні речовини і «спеціальні сили». Ці нібито «випадкові» явища виявляють сутність сучасного суспільства: вони зривають технологічний покрив, за яким ховається реальна могутність. Здатність знищити і спалити кілька разів все існуюче і відповідний цьому спосіб мислення— побічні продукти розвитку продуктивних сил у системі експлуатації і репресії; і чим більше зручностей надає система своїм привілейованим громадянам, тим вище стає продуктивність. Суспільство достатку вже досить ясно продемонструвало, що воно є суспільством війни; і якщо його громадяни ще не побачили цього, то це не можна сказати про його жертви.
Крокування через стадію суспільства достатку може стати історичною перевагою тих хто запізнився, технічно відсталих суспільств. Бідність і слабість відсталих народів, можливо, змусить їх утриматися від агресивного і марнотратного використання науки і техніки й утримувати під контролем а lа теsurе dе l'hоттеапарат виробництва, використовуючи його для задоволення і розвитку життєво важливих індивідуальних і колективних потреб.
Для найбільш розвинутих країн цим шансом могло б бути скасування умов, при яких людська праця увічнює як саморушійна сила свою підпорядкованість апаратові виробництва, а отже, і віджитим формам боротьби за існування. Скасування цих форм є, як і колись, задачею політичної дії, але в сучасній ситуації є найважливіша відмінність. У той час як попередні революції приводили до більш значного і цілеспрямованого розвитку продуктивних сил, сьогодні революція у найбільш розвинених суспільствах означала б скасування цієї тенденції: скорочення надрозвитку і його репресивної раціональності. Відмовлення від відтворення стану достатку, ще не є гарантією чистоти, простоти і «природності», міг би вказати шлях до більш високої стадії людського розвитку, заснованої на досягненнях технологічного суспільства. Припинення марнотратного виробництва речей, націлених на руйнування (що означало б кінець капіталізму у всіх його формах), могло б покінчити з тілесним і духовним каліцтвом, яке наноситься людині виробництвом. Іншими словами, сформувати навколишнє середовище і перетворити природу здатні не пригнічені, а звільнені Інстинкти Життя, які тільки і могли б підкорити агресивність своїм вимогам.
Для інших країн історичний шанс полягає у відсутності умов, що ведуть до експлуататорської технології і індустріалізації і розвитку агресивної продуктивності. Уже той факт, що панування достатку, що живе війною, направляє свою нищівну могутність на відсталі країни, дає можливість зрозуміти розмір небезпеки. У повстанні відсталих народів заможні суспільства зустрічають у стихійній і грубій формі не тільки соціальний протест у традиційному цензі, але також інстинктивний бунт, біологічну ненависть. Поширення партизанської війни в розпал століття техніки — подія символічна: енергія людського тіла бунтує проти нестерпної репресії і кидається на машини репресії. Можливо, бунтарі нічого не знають про шляхи організації суспільства, про побудову соціалістичного суспільства; можливо, вони залякані своїми лідерами, що дещо знають про це, але їх повне страху існування — одна суцільна потреба звільнення, якому протистоять найбільш розвинуті суспільства.
Західна цивілізація завжди прославляла героя, жертвеність в ім'я міста, держави, нації. Але питання про те, чи коштує місто, держава, нація цієї жертви, ставиться рідко. Табу на безсумнівну прерогативу цілого завжди підтримувалося й усталювалося, і з тим більшою жорсткістю, чим більша індивідуальна воля передбачалася усередині цілого. Питання, що виникає ззовні і підхоплюється тими, хто відмовляється брати участь у грі з достатком, звучить так: чи не є скасування цього цілого передумовою виникнення справді людського міста, держави, нації?
Найбільші шанси тут на стороні тих держав, що ще не виникли. Романтична в даному випадку не позитивна оцінка визвольних рухів у відсталих країнах, а позитивна оцінка їх перспективи. Не видно причини, по якій наука, техніка і гроші припинили би свою деструктивну роботу, що супроводжується перебудовую свого власного образу. «Ціна прогресу жахливо висока, але ми переможемо». Так; горять не тільки обмануті жертви, але і керівники їх держав. І, однак, існують фотографії - документи війни у В'єтнамі, які демонструють ряд напівроздягнених трупів, що лежать перед переможцями. Вони у всіх подробицях нагадують трупи знесилених, померлих від голоду в Освенцимі і Бухенвальді. Ніщо і ніколи не зможе перемогти ці факти, навіть почуття провини, що знаходить вихід у подальшій агресії, але агресія може обернутися проти самого агресора. Дивний міф, який говорить, що незагойну рань можна залікувати тільки зброєю, якою вона нанесена, поки ще жодного разу в історії себе не виправдав. Насильство, що перериває ланцюг насильства, може стати початком нового ланцюга. І як усередині, так і ззовні цього континуума боротьба буде продовжуватися. І це не сутичка Еросу з Танатосом, тому що існуюче суспільство також володіє своїм Еросом котрий захищає, увічнює і розширює життя. І це життя зовсім не погане для тих, хто з ним мириться і навіть бере участь у репресії. Але, підводячи підсумок, варто визнати, що агресивність життя, що захищається, менш пагубна для Інстинктів Життя, ніж агресивність агресії.
«У захист життя» - ця фраза має вибухонебезпечну силу в суспільстві достатку. Вона має на увазі не тільки протест проти неоколоніальної війни і бойні, спалювання карток призовниками, що ризикують поплатитися за це в'язницею, боротьбу за цивільні права, але також відмовою використовувати мертву мову достатку, носити чистий одяг, насолоджуватися пристосуваннями, які народжені надлишками, одержувати освіту, з ними пов'язаними. Нова богема, бітники, хіпі — усі ці «декаденти» стали тепер тим, чим завжди було декадентство: убогим притулком зганьбленої гуманності.
Чи можна говорити про з'єднання еротичного і політичного вимірів?
Не тільки радикальний протест проти безвідмовно ефективного суспільства достатку, але навіть спроба його сформулювати, висловити, виглядають безглуздою, по дитяче нереальною. Так, безглуздо, але і, імовірно, „логічно” те, що рух за вільну мову в Берклі скандально завершив своє існування через появу знаку з чотирьох літер. Можливо, так само і смішно, і вірно бачити більш глибоке значення в написах на ґудзиках, що носяться деякі демонстранти (серед них і діти) які висловлюють протест проти бойні у В’єтнамі: ЛЮБИТИ, А НЕ ВОЮВАТИ. З іншої сторони, супротивниками нової молоді, що живе відмовленнями і бунтом, є представники старого порядку, що, захищаючи його існування, одночасно захищають руйнування, божевільне споживання, забруднення а отже приносять у жертву сам порядок. Сюди відносяться представники організованої праці, але, звичайно, лише в тій мірі, у якій причетність до капіталістичного успіху залежить від неперервного захисту сталої соціальної системи.
