Паризьке кохання - Чагровська Лариса (читаем книги онлайн .TXT) 📗

— Ні, Марку, ні. Я намагаюсь пояснити… Я теж приїхала до Парижа не просто так. Там мали відбутися мої заручини. А напередодні чоловік сказав, що одружується з іншою. Що розумієш ми з ним з різних світів… Що вершки від води лише киснуть… чи щось таке. І він мав рацію. Стовідсоткову! Я думала… я була впевнена, що ти звичайнісінький продавець машин! Я уяви не мала, хто ти… Я погана партія для такого, як ти! І що скажуть твої рідні?!

— Дорі, люба, — спокійно відповів Марк, — мій батько познайомився з мамою сорок чотири роки тому, коли їй виповнилося вісімнадцять, а соціальні бар’єри в нашому суспільстві тоді були значно вищими і міцнішими, ніж тепер. Моя мама жила в одному з бідних південних штатів. Бігала босою аж до сезону дощів, бо не мала грошей на взуття. Носила одну-єдину сукню, що влітку, що взимку, і, ледь закінчивши школу, пішла працювати пралею. Мама розповідала, що засоби для прання не лише роз’їдали руки, а й нестерпно смерділи, і той сморід так в’їдався у шкіру та волосся, що ніщо не допомагало від нього позбутися. А мій тато походить із багатої родини, всі мої родичі з батькового боку дуже заможні. Батько з матір’ю зустрілися біля її роботи. Дідусь приїхав по справах і прихопив із собою сина, вважаючи, що тому, не зважаючи на юний вік, корисно вчитися бізнесових справ. І тато побачив, як мама, вийшовши з прохідної, стягнула з голови хустку. Він показав на неї дідусеві і сказав: «Он іде моя наречена!».

— І що ж відповів твій дід? — тихенько запитала Дарка.

— Він сказав лише три слова: «Хороший вибір, синку». А потім додав: «Якщо ділова хватка у тебе не гірша за твій смак, з тебе будуть люди!».

Батьки одружені вже сорок два роки, Дорі. Сорок два роки справжнього сімейного щастя. І вони полюблять тебе. Якщо вони вирішать, що я не пара санітарці, можна я скажу їм, що зустрів тебе у пральні, ну, чи хімчистці?

— Марку, я тебе благаю… не жартуй так! — Дарина знервовано м’яла серветку. — Це безглуздя… Цього не буває…

— Що — безглуздя? Мої почуття? — Щиро здивувався Марк.

— Марку, ні… я просто… — і вкрай розгублена, збита з пантелику Даруся не знайшла нічого кращого, як безпомічно повторити. — Я вважала тебе звичайнісіньким продавцем машин.

— Дорі, скажи мені, причина тільки у цьому? Не у тому, що ти й досі кохаєш того чоловіка, що покинув тебе?

Дарина підвела голову і крізь пелену сліз, що застила очі, рішуче глянула на Марка.

— Тільки у цьому. Немає інших причин.

— Я дуже радий це чути, — Марк Вінтерз засміявся так дзвінко і з таким полегшенням, що на нього почали оглядатися відвідувачі з-за сусідніх столиків. — І заради тебе, кохана, я готовий навіть стати звичайнісіньким продавцем машин…

— Я не… я щось неправильно зрозуміла. Я щойно кота завела, — Даруся й сама не дуже тямила, що говорить, але Марк, почувши про кота, звеселився ще більше.

— Це не проблема, — запевнив він. — І ти все правильно зрозуміла. Я хочу, щоби ти вийшла за мене заміж. Я привіз тобі обручку. Ось, — з тієї самої кишені піджака, де він тримав англо-український розмовник, Марк витягнув невеличку коробочку із синього оксамиту і простягнув її дівчині. — Відкрий.

Дарина послухалась. Усередині, на блакитному атласі, лежав перстень зі смарагдом. Дві смуги білого та жовтого золота, обіймали камінь, наче два рукави ріки крихітний зелений острів.

Марк одягнув Дарусі перстень.

Розмір підійшов ідеально. Ще одне маленьке диво.

— Дорі, я усе про тебе знаю, — урочисто мовив Марк. — Ти вродлива, розумна і дуже добра. Ти справжня. І я знаю про тебе найголовніше — я хочу, щоби ти вийшла за мене. Зроби мені честь, стань моєю дружиною.

Дарина затулила обличчя руками і знову розплакалась, уже вкотре за сьогоднішній вечір. Коли ж вона сяк-так заспокоїлась, і зуміла відповісти згодою — відповісти українською, але Марк зрозумів її «Так, я вийду за тебе, любий!», бо на весь банкетний зал закричав «Усім шампанського моїм коштом!» — то помітила, що Валері піднялася і надягає свою шубку.

— Ви куди? — запитала її Даруся.

— Пройдуся Львовом. Є ще час подивитися на ваше чудове місто. Воно не гірше від Парижа, повірте мені. І подумати над химерним сплетінням людських доль також не завадить. Сподіваюсь, бос запросить мене на весілля, — Валері підморгнула Дарці. — А як ні, то сама прийду. Він мені винен. Ну а зараз ваші очі не потребують жодного перекладача.

Вел пішла.

Марк і Дарина довго дивилися одне на одного, не розплітаючи рук. Їм принесли шампанське, офіціант висловив свої привітання, оркестр, що тихенько награвав джазові мелодії, спеціально для них виконав «Весільний марш» Мендельсона та інструментальну версію української народної пісні «Горіла сосна, палала», а закохані все мовчали. І раптом Даруся, згадавши щось, мило всміхнулася.

— Я вивчала англійську, бо хотіла написати тобі листа. Привітати з Новим Роком, з Різдвом.

Марк повернув їй посмішку.

— Ти робиш успіхи, Дорі. І вже привітала мене. Ти сказала мені «так», і це найкращий подарунок у світі.

— Я багато думала про тебе. Навіть хотіла назвати свого кота Марком, — повідомила вона, ретельно добираючи англійські слова.

— А чому не назвала? — пожвавився Марк.

— Бо подумала… що коли покличу одного із вас, ви будете приходити обоє.

— Розумна обачливість з твого боку. І як тепер звуть твого кота?

— Єлисей. На честь Єлисейських Полів.

— Неймовірно. Я впевнений, Париж оцінить таку честь.

— Мадам Вінтерз, — той самий портьє, який свого часу продав Дарці карту, що привела її до кохання, вийшов із-за своєї стійки і шанобливо вклонився, — ми раді знову вітати вас в «Аботель Кроун Етоль» і щиро дякуємо, що для весільної подорожі ви обрали саме наш готель. Червень — прекрасна пора для відпочинку в Парижі, чи не так, мадам?

Портьє говорив англійською, і дивився захоплено на молоду жінку. Все, як тоді. Майже все.

Дарина глянула на свою руку, все ще не вірячи до кінця, що носить шлюбну обручку і прізвище Марка. Але ні, усе насправді. І цей карколомної швидкості шлюб. І знайомство з родиною Вінтерз. І слова її свекра, Генрі Вінтерза. Три коротких слова, тих самих, що пан Генрі сам почув від свого батька. — Хороший вибір, синку.

— Безумовно, — на цілком пристойній англійській, з ледь помітним слов’янським акцентом відповіла Дарина. — Утім, Париж прекрасний будь-якої пори року. Про це навіть у пісні співається.

— Так. Це велика Елла Фіцжеральд. «Я люблю Париж». Мадам знає?

— Я багато чого знаю про Париж. На жаль, ми пробудемо тут лише три дні.

— О, як прикро, — портьє зобразив належний жаль. — Сподіваюся, ви ще завітаєте до нашого чарівного міста?

— Можете тримати парі, — Дарина засміялась. — З Франції ми летимо на острови.

— Мої вітання, мадам. Et bon voyage [1]. Месьє Вінтерз щойно піднявся у номер. Вам допомогти? — погляд портьє впав на круглу коробку, яку Даруся тримала у руках.

— Немає потреби. Це лише капелюшок. Я б хотіла замовити в номер шампанське.

— Маю доповісти, — ніяковіючи від того, що мусить псувати клієнтові сюрприз, пробелькотів портьє, — месьє Вінтерз щойно зробив таке саме замовлення. Повторити?

— Ні, тоді не треба. Дякую. Але ось що… відправте, будь ласка, ці дві листівки до України. Я заплачу. Ось вони, — Дарина подала портьє поштівки — одну з кумедною мишкою, що тримала у лапках сир, на якій французькою було написано «Найкращій подрузі в світі» — для Надійки, і другу, з Ейфелевою вежею, для пані Квітослави. — А ось адреси, — і вона простягнула два списаних акуратним почерком папірці. — Ви можете це зробити?

— Так, звичайно. Буде виконано.

Задзвонив мобільний, що висів у Дарини на шиї. Вона відповіла. Якусь мить послухала, що їй говорять, а потім дала відбій. Повернулася до портьє, і від щасливої посмішки на її лиці у того перехопило дух. Він бачив багато вродливих жінок. Чимало дуже вродливих. Та ніколи раніше він не бачив жінки, такої прекрасної, як мадам Вінтерз. Жінки закоханої та коханої.