Паризьке кохання - Чагровська Лариса (читаем книги онлайн .TXT) 📗
— На презентацію «Крайслера». У новий автосалон.
— А, це той, що на вулиці Антоновича? — про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. — Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся…
— Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти.
— Ну то я тебе навчу, — пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. — Шубку маєш?
— Яку?
— Та будь-яку, аби не драну.
— Так, маю. Штучне хутро, сріблясте.
— Прекрасно, — пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. — Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш.
— Куди?
— Нікуди. Залою рухаєшся. Якщо ти пройдеш більше, ніж три кроки і тебе не зупинить якийсь приємний пан для розмови, таксівка назад моїм коштом.
Новий автосалон, де відбувалася презентація «Крайслера», увесь сяяв, блимав і світився. Посередині на подіумі стояв фантастично гарний автомобіль небесно-синього кольору. Це Дарина зауважила ще з вулиці. А навколо нього юрмилися люди. Пані у чудових вечірніх сукнях. Чоловіки у костюмах…
Даруся спізнилася на п’ятнадцять хвилин, знову ж таки, за порадою пані Квітослави: «Прийдеш зарано — точно знати не будеш, куди себе подіти. Сильно запізнишся — доведеться раків пекти. Чверть години — саме то, що треба».
Увійшовши до салону, простягнула своє запрошення охоронцю. Високий, міцний молодик у чорному костюмі уважно глянувши на шматок гарно оформленого паперу, потім на Дарину, широко усміхнувся і попросив хвилину зачекати. Потім охоронець повернувся у бік залу і чітко вимовив:
— Містер Вінтерз! Пані вже тут!
Ще не встигло затихнути у повітрі відлуння слів охоронця, а Дарку вже підхопили і закрутили, мов на каруселі, чиїсь міцні руки. Ні, не чиїсь. Ці руки вона впізнала би будь-коли і будь-де. Вона милувалася ними у Парижі. Часто згадувала їх вдома. Це були руки Марка. Марк Вінтерз приїхав!
— Фантастика! — вигукнула задихана Даруся, коли Марк нарешті поставив її на підлогу. — Ти тут, у Львові! Я така рада! — вся завчена до цього часу англійська вискочила у Дарки з голови. У своєму радісному збудженні дівчина і не помітила, що торохтить рідною мовою. — Що за чудовий сюрприз! Так ось чому мене сюди запросили! А я все голову ламаю! Ти продаєш машини? Як це класно! Знаєш, моя подруга так радила мені прийти сюди! А я ще сумнівалася! Якби я знала, що ти тут, то не сумнівалася б і миті. О, так, а ще я тепер знаю, що написано на тій твоїй листівці! Ти справді думаєш, що я така гарна?
— Я такий щасливий бачити тебе. Так добре, що ти прийшла! — Марк вхопив її за руку і повів до гардеробу.
Дарина ледве встигла скинути шубку і отримати номерок, як уже опинилася у гущі якихось людей. Публіка була досить строкатою, тобто неоднорідною: держслужбовці з мерії, з обласної адміністрації, банкіри, власники супермаркетів, подейкували, що чекають самого мера. Марка вмить відтягнули від Дарки ділового вигляду дядьки. Він ніяково всміхнувся і промовив англійською:
— Вибач, люба, справи. Я скоро повернуся.
Дарина страшно втішилася, що зрозуміла все.
Тихо грала класична музика. Хтось делікатно торкнувся Дарусиного плеча. Дівчина озирнулася і побачила огрядну жіночку в лискучій синій сукні.
— Скажіть, моя люба, де ви познайомилися з паном Вінтерзом? — поцікавилася та.
Дарина знизала плечима.
— У Парижі, на Монмартрі, — про Пляс Пігаль вона вирішила делікатно промовчати.
— Ах, як це романтично! — закотила очі жіночка.
Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося.
Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації.
— Можна вас запросити? — перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом.
Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, — адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні:
— З приємністю.
Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати:
— Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном.
— Не зовсім, — делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. — У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки.
— Невже така чарівна жінка також займається машинами?
— Чому машинами? — не зрозуміла Дарина.
Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання:
— Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси.
— А ви про це! — лукаво посміхнулася Дарина. — Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж.
— Париж? — Тепер прийшла черга дивуватися молодикові.
— Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко».
Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось.
Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило.
Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю.
Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами.
Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив:
— Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся.
Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла:
— Усе добре, чекаю.
Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу.
Може, це його подруга, — раптом із тугою подумала Дарина. — Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно.
Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом:
— Привіт! Мене звуть Валері. А вас — Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти?
Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? — погубилася у своїх думках Дарина.
