Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Море, що відкривається зненацька, і білий корабель на ньому...
Він сам на березі моря — оглядається, бо хтось підходить. Нє, то не Зося, незнайома поважна пані.
Вантаження коней, серед яких один білий, в яблуках, для пана командира полку. Четвірка заморських коней у вагоні-товарняку й він, Яків, серед них, тико на двох ногах. Дорогою, хоч і вельми холодно, не йде до вагона, призначеного для людей.
В іншому вагоні їде надпоручник.
Яків виходить з вагона у відкритий тамбур.
Рвучкий холодний вітер ранньої весни пронизує тіло наскрізь. Яків вертається, тулиться до теплого кінського боку. Потяг розсікає густий березневий туман. Мчиться по маленькій частинці світу, і Якову раптом хочеться, щоб він, цей залізний звір, у тумані заблукав, щоб приїхав невідомо куди, щоб там були инші люди й гинший світ.
Тоді йому лишалося до кінця служби два місяці. Вертатися в село не хотілося, але й іти вчитися на капрала, як пропонували, тож не було охоти. Взагалі після тієї поїздки не мав снаги до життя. Але якось подумав, що хіба в його селі мало дівчат, хай навіть і з бідних родин...
Инша думка вразила й збентежила. Улянка, Неоніла, Зося, троє з чотирьох знаних ним досі жінок були кожна по-своєму багаті, й виходить, що він тягнувся до таких? Чого б то? Він же... Любив? Так, але...
...Яків тулиться до білого коня в яблуках, що пряде вухами і форкає.
15
З конем червоним він попрощався, як відцвіли сади. Червоний, аж відсяювало, відливало тим кольором, кінь, на якому він їздив, якого мив, чистив, доглядав, якого любив і з котрим ділився навіть шкоринкою хліба, яку клав собі до кишені у полковій їдальні, а то й грудкою цукру, позбавляючи себе солодкого чаю. Якому в чистому полі розказував якось і про Улянку, і про Зосю.
Кінь тягнеться до його рук теплими вологими губами. Бере ними з долоні Якова останню приготовлену для нього солодку білу грудку. Поруч стоїть новий улан, якому тепер їздити на коні — Потап Ярчук, тоже із Волині, тільки південної, булькатий хлопець, чи ж він буде так ходити, як Яків, за цим червоним красенем.
Кінь і людина, що востаннє бачать один одного.
«Жалько все-таки, — думає Яків. — Коник добрий і мене вроді полюбив, як і я його».
Чи може кінь любити? Чи тико парується? Навіть не парується... А проте цей кінь не кастрований, бо вважається, що з огирів виходять ліпші бойові коні.
Сльоза раптом вибігла Якову на щоку, коли виходив із стайні.
Мав задумку — перед від’їздом, вже коли на руках буде карта про звільнення в запас, зайти ще раз до поручника Собєського. Програвав не раз тую розмову.
Ваша жонка, пане поручник, знана у місті шльондра. І я не раз їй добре... Та так, що нутрощі з теї... Вона, пане поручнику... Слова були страшні, начеб чужі й неправдиві... Але казав їх подумки не раз. І не їднеї улани, проше пана...
Яке мало бути обличчя у пана графа... Ха-ха!
А проте він зустрів свого надпоручника, ескадронного командира, при виході з казарми.
— До відзеня[12], жолнєж!
— До відзеня, пане надпоручнік.
Поручник щось каже ще. Що він був добрим солдатом, добрим кавалеристом, добрим уланом, можна сказати, природженим кавалеристом. Капітан Радзивілл не помилився, характеризуючи старшого жолнєжа Якуба Меха як одного з кращих рядових уланів полку. То ж хай щастить у цивільному житті.
І вам хай щастить, пане поручник. Надпоручнік. Бажаю стати полковником, ні, генералом. І жонка у вас красива, вродлива, вам пощастило, пане поручніку, бажаю мати гарних діток, аби були такі вродливі, як ваша жонка. Коли у вас весілля, пане надпоручнік? Пане капітане! Після Петрового посту? 0, то дуже файно, а потім у вас відпустка і поїздка до Венеції? 0, то, певно, файне місто? Канали? Гондоли? Цо то єст? Човен такий? Крипа? Пісню їй тамечки заспівайте.
Щось відчув пан граф чи що? Бо приклав руку з двома відчипіреними пальцями до конфедератки й поспішно відійшов.
Міг би зайти Яків до Зосі, кортіло, та знав, що не зайде.
Коло воріт наздогнав його Потап.
— Чуєш, кінь твій здурів, рветься, ногами гоцає, ірже... То з ним часто буває?
Ци часто було таке з червоним конем? Нігди такого не траплялося.
Кінь відчув, що він його покидає.
Яків нахилився до Потапа:
— Николи, чуєш, николи не бий цего коня. Бо інакше він уб’є тибе. І я про те знатиму, та не поможу.
— Як то...
Потап остовпів. Як соляний стовп стояв. Яків усміхнувся й пішов. Мовби не коня, а себе самого там покидав.
16
Гандзю Яків зустрів на перших же вечорницях, котрі після Петрового посту відновилися. Нє, на Івана Купайла тоже бачив, али тоді так, очима блимнув на гарнесеньке, хоч і худюще-прехудюще дівчисько, що край галявини стояло, де вони вогонь розіклали, щоб стрибати через нього. Не підходило, дивилося. Він стрибнув тоже, Мотруну за руку взяв, Тирнєшину дочку, статна дівка, тілиста, вже знав, що Тимошів молодший брат Яким до неї сватається. Може, відбити, подумав, али Мотруна геть йому не подобалася. Коли в лісі, як до села верталися, ніби ненароком цицьками перед ним хилитнула, тернулася, відчув, що кинула на нього оком. У відповідь ляснув по дупі, вона зареготала, али бажання проводжати не було, та й Яким підійшов, узяв свою кобилочку під ручку.
А Гандзя на вечорницях тож сіла в куточку. Була вона з бідної сім’ї, ще біднішої, як їхня, про Совиків, як по-вуличному їх називали, казали, що такі бідні, аж сині, аж світяться, як блошиці в темряві.
Сиділа, дивилася очиськами великими, більшими, здавалося, за саме лице Й жарти та пісні мовби в себе вбирала. Мовчала. Вуст, міцно стулених, не відкрила, тилько раз мовби сама до себе прошептала. І зітхнула. Яків якраз саме на неї дивився.
«Дівка чиясь, — подумав, — буде».
Підійшов, сів, руку на коліно поклав.
Очицями сумними й перестрашеними блимнула.
— Дєдьку, не треба...
— Який я тобі, в біса, дєдько!
Справді — їй було ци то шістнадцять, ци сімнадцять, али і йому ще тико двайціть два, двайцітретій коло Стрітеня пушов.
Гандзю він із тих вечорниць проводжав. Із дівчати-пуцьверінька за дорогу хіба що п’ятірко слів під ноги висипалося.
— Ви тико з війська, кауть, вернулися...
Яків узявся розказувати їй про службу, про свого червоного коня.
Так і пророзказував до її доми, маленької, врослої в землю халупки. Хоч раз у тую балачку вклинилася та про щось спитала. Мусив, спинившись, знову начинати. Щось найшло на нього. Не міг із цим совеням поруч мовчки йти.
Коло порога вже губи розтулило.
— Дєкую, дєдьку, за розказ... А я ніде, кроме наших Загорєн, і не була. Раз тико батько на ярмарок до Любовля брали.
— Ну, ще побачиш світа, — сказав Яків. — Та як ще раз дєдьком назвеш, по губі получиш. Ато й поцілую. Ти не боїшся цілуватися?
— Ой, дєдьку... Ну вас...
І за клямку взялася, двері відчинила.
Він збагнув, що з такої малої та полохливої може вирости й жінка добра та слухняна. Та й через рік-два з виду буде файна, ледь не подумав — кобіта, на польський манір.
Став Гандзю проводжати з кожних вечорниць і посиденьок. Вона-то була йому рівня. І кожного нового разу чув од дівчини на слово-друге більше. А через місяць вже й притулилася перед прощанням лагідним маленьким кошеням.
Того літа, уже в жнива, була й зустріч з Улянкою. До матері навідалася, то й до сусідів забігла. Стала ще ліпшою, краса її аж пашіла, але не то, що ніц у серці Якова не здригнулося... Дивився, як на гарну — нє, ни ляльку, а чужу молодицю, що прийшла, винирнула зненацька із давнього сну.
— Чула, ти, Яську, до Совикової Ганнусі став клинці підбивати? — спитала, як на двір вийшов, щоб провести — до межі, до спомину?
