Століття Якова - Лис Володимир Савович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Він тепер існував поза тією... як же її назвати... То й що?
Звівся на ноги і побачив, що кінь вертається до нього, а ген-ген полем скачуть вершники.
Йшов, накульгуючи, до коня. Усміхнувся силувано, бо майнула думка — треба перепросити свого червоного друзяку.
Того коня, звісно, давно нема на світі.
А він іде навстріч йому через поле, по коліна в снігу.
***
Досі йде — то вже думає Яків теперішній.
Сизий світанок заглядає у вікно його хатини. Може, Зоська справді приходила — як не до хати, то хоч під те вікно?
13
Через місяць старшого жолнєжа Якова Меха у зв’язку з тим, що капітана Радзивілла перевели в іншу частину, призначили ординарцем надпоручника Кшиштофа Собєського. А ще через два тижні високий дженджуристий поручник сказав, що їх посилають до Гдині, біля Балтійського моря, отримувати прибулих для полку нових коней. Але поїдуть вони втрьох, з ними поїде наречена надпоручника, тому нех его ординарець з’їздить до пані Зосі й допоможе нести валізи на вокзал. То є недалеко, але кобіта не мусить то нести.
Пані Зося? Хіба мало Зось на світі, надто в Польщі, сказав собі Яків. Та й адресу поручник назвав зусим иншу, ніж та, що він знав. Добре знав. Прикро знав.
Двері невеличкого будиночка відчинила молода служниця — відразу визначив, хто вона по фартушку — з пишними грудьми. Кокетливо всміхнулася до молодика у військовій формі. Спитала, чи пан жолнєж не помилився адресою, а коли ні, то чого йому треба? Чого треба? Яків пояснив, що має забрати речі панночки Зосі. І тут почувся голос, що був громом і блискавкою водночас:
— Хто там, Елінко? Пан Кшись?..
То була таки вона, і Яків побачив її, уже зібрану в дорогу в усій красі — в хутряній шапці, з-під якої по обидва боки вибивалися звивисті кучерики, у білосніжній, проте з рудуватим відтінком, шубці-кожушку, обшитій по краях бісером, довгій спідниці, з-під якої визирали білі чобітки, і білих, вишитих червоним візерунком рукавичках. Ця панянка була сама краса і зваба, вона й мала призначатися, призначатися і належати представнику одного з найбагатших польських вельможних родів, що по багатству і знатності чи по знатності й багатству не поступалися Потоцьким чи кому там.
Зося дивилася на нього своїми прекрасними зеленкуватими очима з поволокою, в тих очах, він добре бачив, сидів птах відчаю. Відчаю, але й зневаги. До нього?
Прогнав спазм, що підступив до горла, відрекомендувався: ординарець пана надпоручника Собєського, має такий-то наказ.
— Тоді нєх пан жолнєж бєже валізкі, — сказала вона.
Він взяв дві доволі важкі шкіряні валізи, попрямував до виходу. Проводжав її високий стрункий молодик та жінка з доволі випнутим животом, очевидно, брат і його жінка, в яких Зося жила, але якомусь там солдату, та ще й денщику, як вона його назвала молодику, нічого пояснювати й нікого рекомендувати не належало.
Зося йшла попереду, до вокзалу справді було недалеко, якась верста, ну, десять-п’ятнадцять хвилин ходи, але той шлях видався вічністю. Він обіймав очима її стан і проклинав, хотів кинути бісові чамойданиська й мчати світ за очі, хай ловлять і саджають в буцегарню. Але коли дісталися до вокзалу й там їх зустрів поручник, Зося цмокнула того дженджурика в щоку, щось у ньому опустилося на самісіньке дно. У його, Якова, власне провалля. То була душа, а може, й камінь, що спав з тієї душі.
Була поїздка в поїзді — наречені сіли у вищий клас, купе люкс, він же їхав у третьому класі, вагоні, де згрупувалися таких, як він, два десятки солдатів. Яків сидів біля вікна й чув сміх Зосі, хоч, звісно, не міг його чути через цілих три вагони. Зненацька подумав, що добре було б піти й убити обох, але тильки сумовито посміхнувся.
Сміх Зосі був — там, на вокзалі, в очікуванні потяга. Коли вона нагиналася й щось шептала на вухо нареченому, а потім дзвінко сміялася. Двічі посилала Кшисьового денщика — так і називала: денщик, мовби імені не знала, подивитися, коли поїзд на Краків іде, бо начебто брат просив про те дізнатися, та чи є у буфеті кава з вершками.
Дорогою вона не промовила жодного слова. Стисла вуста. Примхливі вустечка. Яків тоже не мав охоти розкривати рота. Не мав бажання.
Не мав бажання.
Не мав бажання, повторює він тепер, біля темного нічного вікна. У небі блищать холодні зорі. Холодно і в нього на душі. Колеги по вагону (солдати Війська Польського з Галичини й Волині, божу питомій1, як вони казали, польській Польщі, служили вояки зі «східних кресів», у той час як на їхніх теренах із власне польських воєводств) втягуються в балачку, і нарешті якийсь одчайдух, як тільки капрал, що їхав з ними, виходить, пропонує скинутися на пляшчину монопольки. Скоро буде станція, то він крадькома гайне. А може, й у провідника варто спитати. Вони часом продають.
«До Варшави приїдемо вранці, — думає Яків. — Атам, казав поручнік, до їхнього палацу поїдемо. Пан поручнік має представити батькам свою кохану жонку. Ойцу і матце, що ждуть не діждуться синової обраниці. Знав би пан графський вилупок, хто вона, тая кобіта, якій цілує, прошє пана, ручки. А може, й дупу та слабуватий на чоловіків передок. Знав би, килько то на неї залазили. Гоцали так, що аж курява з матрасу тряслася. Зосенько, каже, кохам цє, як... Холєра, якесь слово заковиристе графчик цвенькнув? Сонечко ясне, чи що? Як же буде сонце по-польськи? Слонечко ясне. Моє щенстє стозвяздне, щастя на цілих сто зірок, ще щось таке, ось як ще казав той витрішкуватий вилупень. Хоч би швидше принесли горілки...»
Він дістає із кишені злотий, кладе на долоню. Зважує.
14
Важкий сон пережито: приїзд до палацу, шлях доріжкою, викладеною рожевою плиткою, з валізами в обох руках, день, проведений разом з прислугою, в той час як пани розважалися десь там на горі та виїжджали до столиці. Знайомство з прислугою — покоївками, кухарями, лакеями. Дві дівчини — одна маленька і сміхотлива, друга серйозна, довга, як тичка, али в очах якої раптом зблискують чортики, зацікавлено дивляться на вродливого жолнєжа. Питають, як звати наречену сина їхніх господарів. Зося? О, то в нас є Зося, каже сміхотулька, тепер у палаці житиме дві Зосі. То познайомте мене з вашою Зосею, раптом приходить йому дивовижа-забаганка. Али тая Зося — стара висохла бабця.
Сміхотулька каже, що вона живе в цьому палаці, он в тому лівому крилі, у флігелі. Раптом пану жолнєжу захочеться доброї кави чи гербати? Вона навчилася гарно готувати для графа, бо графиня кави не п’є, тільки настійку із маленьким (хі-хі) додатком спирту для тонусу, на травах, які готує Зося.
Її кімната під шостим нумером.
Він уже знає, що прийде до тієї кімнати. Бо чим він гірший за ту, що його зрадила? Котра знову буде в графських обіймах.
Її звуть Тереза. У неї маленьке й гаряче тіло, геть вкрите ластовинням. Хоч на обличчі жодної позначки. Ні, тильки побіля правого вуха. То вже роздивиться вранці.
— Ти добра коханка, — каже він, прощаючись, українською.
— То пан оценіл?
Але очі у неї чомусь сумні. Такі сумні тепер очі, що Яків відводить свої.
Як там казав князь Едмунд? Жінку щитають поріддям диявола й оспівують, підносять як богиню?..
— Прости мені, — шепче він, нахилившись до Терези.
— За що, за те, що нам було добре, адже пану було добре?
Пану (пану?) було добре...
Сум чи насмішка в її шепоті?
Дорога до моря й назад. Удвох, бо Зося лишається в палаці. Видно, що вона сподобалася батькам її коханого Кшися.
Ненависть до графа й бажання задушити його голими руками.
Сміх над самим собою, що проростає крізь цю ненависть.
Думка про те, що вони обоє з цим дженджуристим паничем програли, али чого приходить цея незрозуміла думка?
