Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен (читать книги регистрация .TXT) 📗
Стара котюга і вовк
Був в одного ґазди старий пес, уже був глухий, спустів; вони не давали єму їсти та й нагнали геть. Пес ляг у рові та й лежить голоден, а вовк приходить, питає єго: «Що ти є за оден?» А він каже: «Я є швець!» А вовк каже: «Ти би мені не вшив чоботи?» Тог каже: «Вшию, але треба, — каже, — аби-с мені імив коня, аби був ремінь добрий; я би-х тобі з того вшив». Вовк каже: «Ходи зо мнов!»
Пішли оба. Прийшли на долину, а там пас кінь. Каже вовк до пса: «А звурсавєм си?» А пес каже: «Звурсав!» — «А посоловіли ми, — каже, — очі?» А пес каже: «Посоловіли!» Вовк у тот час штрик і ймив коня та заїв. Питає вовк, а пес каже: «Прийдеш за дві неділі».
Пес тих дві неділі їв і одужав. Вовк у дві неділі прийшов і питає: «Готові чоботи?» — «Ще не готові; коби-с притяг ще вепря, аби було чим дратву мастити!»
Вовк пішов, притяг із села вепря та дав псові та й питає: «Коли вже будуть чоботи готові?» — «Прийдеш за тиждень». Вовк прийшов за тиждень: «Готові чоботи?» Він каже: «Готові. Жениться мого ґазди син та дістав чоботи до вінчання, але ідім на весілля, а по весіллю тот чоботи скине, а я тобі віддам».
Прийшли оба на весілля. Пес вовка запровадив під піч, а там була бочка з горівкою. Як починали горівку, то миску підложували, горівки в миску натекло. Пес каже вовкові: «Пиймо горівки!» Пес пив трохи, а вовк потяг багато та й си впив. Скликали за стіл людей, зачали люди співати барвінкової, а вовк під піччов собі. Учули люди, що щось виє під піччов. Люди перетихнуть, та й вовк мовчить; як люди зачинають, то вовк собі. То був вечір. Засвітили світло, подивилися під піч, а то вовк із псом! Як справили хлопців, взяли буки, набили вовка і пса, вигнали на двір. А вовк п’яний до пса та хотів з’їсти, а пес тікав туди, куди єго ґазда сітку клав. Пес почерез сітку перештрик, а вовк упав у сітку. Каже пес до вовка: «А може-м тя не убув?» А вовк каже: «Та я виджу, що-с убув; вже аби си не трафило нікому більше, як мені си трафило!»
Добре то каже пословиця, що кому ти не даш загинути, тот тобі не дасть жити.
І пес пішов по ґазду. Ґазда пішов із стрільбов та й вовка вбив.
Старий вовчище
Такий був старий вовчище. Докіль міг, докіль був молодий, ходив він собі в кумпанії, то і жилося яко-тако. На старість — звичайне: зачав знемагати. Старі кости слава що ся купи тримають; де йому вже за худобов утіпати?! Так іде він собі, гадає, дивиться: пасеться кінь на толоці. А то який був вовк, такий му був і кінь.
Іде той до коня та й каже: «Ставай, коню, обернися, буду ті їсти!» Кінь глипнув на него очима та й каже: «А як же ж ти мене будеш їсти? Дивися: я маю підкови дзелізні на ногах; не пролигнеш, удавишся». — «Я ти відкушу підкови; настав копито!»
Наставив кінь копито. Вовчище гризе, глодає, а той як трасне го поза вуха (щастя, що вовк багато зубів не мав, бо всі були би ся висипали), а сам ґальопа в село! Вовк остовпів, витріщив очі та й міркує собі: «Ци я коваль, ци я слюсар? Нащо мені було підкови відривати? Не ліпше було відразу з’їсти?! Та що робити, пропало!»
Потікся вовчище далі, зайшов, вибачте, межи свині та й каже: «Я прийшов, буду вас їсти!» — «Чекай, — кажуть свині, - погоди, ще ті не хапає, ми ся нарадимо, ми то виберемо, що ліпше, що тлустіше, що м’якше». Узяли свині радити: гу-гу, гу-гу, а далі зірвалися та й утікли — дмухнули в село. Вовк став, загадався та й знов собі міркує: «Ци я радний, ци я війт, ци я присяжний, ци я десятник, ци я польовий? Нащо мені ся було питати, нащо радити? Ци не з’їсти лиш було?»
Іде ж він, іде; зайшов межи гуси та й до них: «Ходіть сюди, гусоньки, ставайте си тутки, буду вас їсти». — «Е-гє-гє-гє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили — як ти нас, грішних, будеш їсти?» — «То помоліться, — каже той, — красно, я не бороню, ще вам почекаю». Узяли гуси молити та й межи собов: гє-гє-гє, гє-гє-гє, а далі здіймилися та й у село! Вовк здурів; стоїть, дивиться та й знов собі міркує: «Ци я ксьондз, ци я дяк, ци я паламар? Нащо ся мені молитви питати та й не з’їсти, коли було що?»
Погадав, пожурився та й іде далі. Дивиться — чоловік стоїть. «Уже ся не буду питати», — гадає си вовк. Приступився та й каже: «Чоловіче, я ті буду їсти». — «А дивися, — каже той, — я не вмиваний, такий чорний! Як же ти ми будеш їсти, га?! Ней ся хоть умию ще перед смертев». Пішов чоловік до потока, вирізав си грубого бучка, умився, приходить до вовка та й каже: «Не знав, — каже, — у що би ся тут годі утерти? От, ти маєш хвіст кудлатий та дай ми, ней ся обітру».
Узяв чоловік хвіст, ніби то ся обтирати; як же хопить за кудли, як озьме вовка бучком складати, як стане його лупити! Що то?! Вовчище скавулить, в’ється, пнеться, а далі як лусне! Цілий хвіст лишився в руках чоловікові, а куций вовчище, як опарений, полетів у ліс без хвоста. Там десь вже межи свої вовки попався та й став їм свій припадок розповідати. Тут сам звивається, як пискир насолений: що то — хвоста нема!
Веде ж він тепер своїх камратів на того чоловіка. Як чоловік увидів, що ся діє, та й гайд на дерево! Вовки обступили дерево та й радяться, що би ту йому зробити, як би його звідтам дістати. Радяться, радять, а далі каже якийсь старий лисий вовк, ніби проводир: «Лягаймо ми під дерево, усе єден на другого, єден на другого, а ти, куций, на самий верх полізеш, та й так ми ся до чоловіка доберемо». Але куций каже: «Волію я уже на самім споді лежати, ніж на верху до того ворога добиратися; ще би ми знов яку біду урвав».
Положив він сі під дерево; на него ліг другий, третій, десятий, — уже недалеко чоловіка, а той як не скричить: «А кацьобов куцого, кацьобов!» Як тото зачув вовчище, такий на него ляк упав, що цуд цудений! Хотів утікати, іно сі що порушив під сподом, а тоти зверху лу-лу-лу! Таки на землю попадали, порозкачувалися, як бульба, а чоловік ся регоче на дереві. Такі вовки люті, кождий аж зубами скрегоче. Як ся кинули на куцого, так го відразу розідерли.
Старий дуб і діброва
Молодою зеленою дібровою їхав віз із сокирами. Жахнулися молоді дубчаки від страху, так і гнуться до матері-землі. Шкода ж їм кидати сю землю, де молоде їх коріння переплуталося зі старими коренями їх дідів-батьків, де їм про світ Божий рання пташка щебетала, де трава така пишна та вода така чиста… Тремтять дубочки та плачуть.
А старий дід — дуплистий дуб — потряс своїм верхів’ям, похитав зеленою головою та й промовив ласкаво до онуків:
— Чого ви жахаєтесь, чого плачете?
— Як же нам не плакати, як не журитися, — загомоніла діброва, — та ж нашого ворога безлік, положимо буйні верхи наші молоденькі на святу землю.
— Ой дітоньки, нерозумні ви ще, бачу, та й досвіду не маєте. Чого вам лякатися? Хоч ворогів багато, але нема між ними нашого брата. Ні коло одної сокири нема топорища. Затямте собі: коли між нашим ворогом нема нікого з нас, то ніякий ворог нам не страшний!
Тхір і лис
Раз прийшов лис до тхора у гості, та й тхір його файно погостив. Але приходить відтак тхір до лиса, а лис каже: «Не маю я, куме, чим вас погостити, хіба бисте пішли зо мнов тут до одного ґазди; у него є цілий курник». Зібралися они оба і пішли шукати курей.
Прийшли они до того чоловіка. Каже лис до тхора: «Оди є курник. Ану лізьте оцев дірков до середини, а я буду на варті; лиш кобисте собі, - каже, — не жалували, бо цего (ніби ґазди) не шкода, у него є доста!» Тхір поліз до середини, лис заклав дірку дошков, а сам підбіг під вікно та крикнув: «Ой ґаздо! Ґаздо! А ідіть-ко до курника, маєте злодія…» Та й утік.
Ґазда схопився, збудив синів та й повибігали на двір. Зробився крик! А той тхір уже собі файно під’їв та й як учув, що біда, а він далі… Трутив дошку та й береться лізти, а то не мож, бо став дуже повний… А тоті як імили бука, як стануть парити, то тхір ледве пропхався через дірку і утік ледве живий.
