Обід у кав'ярні «Готем» - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Я хряпнув і показав на прохід.
— Гайда.
Вона не рушила з місця і тільки дивилася на мене.
Я злегка підштовхнув її у ліве плече.
— Йди!
Вона відняла руку, мов регулювальник вуличного руху, похитала головою, потім тицьнула в мене пальцем.
— Не торкайся мене.
— Що тепер ти будеш робити? Нацькуєш на мене свого правника? Мені здається, йому гаплик, любенька.
— Не треба вдавати, що ти мене опікуєш. Не смій. І не торкайся мене, попереджую тебе, Стівене.
Раптово двері кухні розчахнулися навстіж. Без будь-якої думки, одним лише порухом, я знову хряпнув дверима. Безпосередньо перед тим, як хряснули, зачиняючись, двері, до мого слуху донісся приглушений зойк — від злості чи від болю, не знаю — байдуже. Я притиснув їх спиною й уперся ногами.
— Хочеш стояти отут і сперечатися? — запитав я її. — Судячи по голосу, він усе ще досить жвавий. — Зсередини знову садонуло у двері. Мене похитнуло, та я знову хряпнув. Я чекав, доки він повторить свою спробу, але по той бік було тихо.
Діана зміряла мене довгим поглядом, злим і невпевненим, а потім рушила по доріжці з опушеною головою, а її волосся звисало по обидва боки шиї. Доки вона пройшла приблизно три чверті шляху до вулиці, я стояв, підпираючи двері спиною, потім відступив, позираючи на них з осторогою. Ніхто не з’являвся, та я подумав, що це анітрохи не гарантує спокою. Підтягнув під двері одну з урн, потім підтюпцем побіг наздоганяти Діану.
Коли я добрався до кінця провулку, її там уже не було. Я озирнувся праворуч, у напрямі Медісон-скверу, і не побачив її. Зиркнув наліво і побачив, як вона плететься навскоси через П’ятдесят третю, її голова усе ще схилена, її волосся висіло фіранками з обох боків обличчя. На неї ніхто не звертав ніякої уваги; у дзеркальні шибки вікон кав’ярні «Готем», ніби у резервуар з акулою у Новому Англійському акваріумі під час годівлі, зазирали люди. Наростало виття сирен, причому багатьох.
Я перетнув вулицю, потягнувся був рукою, щоб доторкнутися її плеча, передумав. Замість цього я вирішив покликати її по імені.
Вона обернулася і підвела на мене затуманені жахом і шоком очі. Верхня частина її сукні перетворилася у жахливий фіолетовий нагрудник. Від неї смерділо кров’ю й перегаром адреналіну.
— Дай мені спокій, — сказала вона. — Щезни з моїх очей назавжди, Стівене.
— Ти дала мені копняка, — сказав я. — Ти штурхонула мене під сраку і мало не вбила мене. Нас обох. Я не можу довіряти тобі, Діано.
— Мені хотілося дати тобі копняка протягом минулих чотирнадцяти місяців, — сказала вона. — Коли йдеться про здійснення наших мрій, ми не завжди можемо вибрати відповідний час, хіба не т…
Я дав їй ляпаса. Я не думав про це, я просто зробив це і не пам’ятаю, що іще у моєму дорослому житті принесло мені таке велике задоволення. Мені соромно за цей вчинок, та в цій історії я зайшов занадто далеко, щоб сказати неправду, навіть щоб замовчати якусь дещицю прикрої правди.
Її голова відкинулася. Її зіниці розширилися від удару й болю, втрачаючи той тупий, травмований вигляд.
— Ти — виродок! — скрикнула вона, хапаючись за щоку. Зараз у її очах бриніли сльози. — Який же ти виродок!
— Я врятував тобі життя, — сказав я. — Хіба ти не розумієш цього? Хіба тобі не дійшло? Я врятував твоє миршаве життя.
— Ти, сучий сину, — шепотіла вона. — Ти — розважливий, розсудливий, обмежений, марнолюбний, самовдоволений сучий сину. Я ненавиджу тебе.
— Ти хоч чуєш, що я говорю? Якби не оцей марнолюбний, недалекий сучий син, зараз ти була б мертвяком.
— По-перше, якби не ти, мене б тут не було, — сказала вона, в той час як перші три галасуючі поліційні автомобілі неслися по П’ятдесят третій вулиці і перед кав’ярнею «Готем» зупинилися мов укопані. З них, мов клоуни у цирковій виставі, висипали поліцаї. — Якщо ти ще раз доторкнешся до мене, я видряпаю тобі очі, Стіве, — сказала вона. — Тримайся від мене подалі.
Я мусив затиснути собі руки під пахвами. Вони хотіли убити її, дотягтися й обвитися навколо шиї і просто задушити її.
Вона пройшла сім чи вісім кроків, потім обернулася у мій бік. Вона посміхалася. Це була жахлива посмішка, жахливіша, ніж будь-який вираз, який мені доводилося бачити на лиці кельнера-демона Гая.
— У мене був хахаль, — сказала вона, посміхаючись своєю жахливою посмішкою. Вона брехала. Брехня була просто написана на всьому її лиці, але це не тамувало того страшенного болю. їй хотілося, щоб те було правдою; це теж було написано на всьому її лиці. — Увесь минулий рік і не один, аж цілих три. Ти виявився слабеньким у цій справі, так що я знаходила чоловіків, що тямили на цьому.
Вона відвернулася й пішла вниз по вулиці, ніби жінка, якій було шістдесят п’ять замість двадцяти семи. Я стояв і дивився їй услід. Перед тим як вона дійшла до рогу, я викрикнув це знову. Це була єдина річ, яку я не хотів лишити непоміченою; вона застрягла у моєму горлі подібно курячій кістці.
— Я врятував тобі життя!
Вона зупинилася на розі і повернулася до мене. З її лиця усе ще не зійшла та жахлива посмішка.
— Ні, — сказала вона. — Тобі це не вдалося.
По тому вона завернула за ріг. З тих пір я її не бачив, хоча припускаю, що ще матиму таку нагоду. Як мовиться, побачу її у суді.
Пройшовши квартал, я знайшов крамничку і купив пачку «Мальборо». Коли повернувся до рогу Медісон і П’ятдесят третьої, П’ятдесят третя була перепинена синіми турнікетами, якими користуються поліцаї, щоб відмежувати маршрути маніфестацій і місця злочинів. Хоча звідси мені все було видно. Просто як на долоні. Я сів на бордюр, запалив сигарету і спостерігав за розвитком подій. Прибуло з півдюжини швидких допомог — можна сказати стояла какофонія їхніх сирен. Кухаря ввіпхнули у першу, безтямного, але, очевидно, живого. За його появою перед шанувальниками з П’ятдесят третьої вулиці прослідував похоронний чувал на ношах — Гумбольдт. Міцно прив’язаний до нош, наступним появився Гай; доки його запихали до санітарної машини крізь задні двері, він дико озирався навколо себе. Мені здалося, що на якусь мить його очі зустрілися з моїми, але те, мабуть, мені примарилося.
Коли санітарна машина з Гаєм рушила й прокотилася крізь щілину в барикаді турнікетів, яку охороняли двоє одягнених у форму поліцаїв, я кинув припалену сигарету до смітниці. Не пережив же я оцей день тільки для того, щоб знову почати убивати себе нікотином, вирішив я.
Я подивився услід від’їжджаючій санітарній машині і спробував уявити район, де живе чоловік, подібний метрдотелю, — Квінс, або Бруклін, або, можливо, навіть Рей, або Мамаронек. Спробував уявити, як могла б виглядати його власна їдальня, які картини могли б висіти на стінах. Мені забракло уяви, але виявилося, що з певною фантазією я міг уявити його спальню, хоча ділив він її з якоюсь там жінкою чи ні, не знаю. Я бачив, як перед самим світанком, коли у чорному небесному склепінні висить місяць подібно оку мерця з однією опалою повікою, Гай лежить із розплющеними очима, але зовсім непорушно; я міг уявити, як він лежить там і наслуховує безперервну й монотонну гавкотню сусідського собаки, що триває і триває, аж доки звук стає схожий на срібний цвях, що простромлює кожну клітину його мозку. Я уявив, як він лежить біля умурованої у стіну шафи, заповненої смокінгами в пластикових мішках із хімчистки. Я бачив, як вони висять там подібно страченим злодіям. Цікаво, чи хоч дружина у нього була? Коли так, то чи він убив її перед виходом на роботу? Я подумав про краплю на його сорочці і вирішив, що це цілком вірогідно. Я також думав про собаку сусіди, який не міг заткнутися. І про сімейство сусіди.
Але головним чином я думав власне про Гая, який безсонно пролежував усі ті самі ночі, коли безсонним лежав і я, слухаючи гавкіт сусідського собаки за стіною або десь на вулиці, в той час як я слухав сирени й гуркіт вантажівок, що прямували до осередку міста. Я уявляв, як він лежить там і вдивляється у відблиски місяця стелі. Згадав про той крик — Іііііііііі!.. — , що накопичувався у його голові, подібно газу в закритій кімнаті.
