Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Відпустіть його, ви, кози драні, курви, матір вашу! — пролунало шипіння позаду. Ми з Аліною озирнулися практично синхронно. Дзеркало у рамі на стіні змінилося. Тепер з нього на нас витріщався кремезний чоловік з коротким сталево-сивим волоссям. Його чорний рот кривився вісімкою, як в античної Медузи Горгони.
— А ну, розв’яжіть йому руки, і хутко! Ах ви ж, паскуди потаскані...
Аліна раптом скочила на ноги, ухопила стільця, що стояв поруч із масивним обіднім столом, і з диким криком обома руками жбурнула його у дзеркало. Від удару скло миттєво перетворилося на тисячі срібних скалок, які полетіли на підлогу дзвінким блискучим водоспадом.
— Здохни ж ти! — вискнула вона. — Здохни, клята тварюка!
— Аліно!
Михайло заворушився, і мені дуже не хотілося, щоб він отямився у будинку. Я зав’язала досить пристойний вузол, але боялася, що в цьому домі Михайлові буде нескладно звільнитися. Якщо йому допоможуть.
— Давайте мерщій виносити його! Беріть за руки!
— Покваптеся, — промовив хтось інший. Дитячий голос. Я нахилила голову — за спиною Аліни звідкілясь узялася бліда худенька дівчинка у червоній кофтинці й спідниці в клітинку. Вона вказувала нам на двері.
— Тікайте звідси, тікайте якнайшвидше, поки ми його тримаємо.
«Ми», напевно, стосувалося інших дитячих фігурок, які раптом постали навколо нас. Укриті жахливими ранами й кривавими плямами, вони всі вказували на двері — хто руками, а хто був їх позбавлений — обрубаними голими кістками.
«Тікайте», — пролунало тепер і в голові.
Тигра зірвався з місця першим і кинувся до дверей, але на порозі вітальні зупинився й озирнувся, ніби переконуючись, що й ми теж не збираємося затримуватися. Звісно, ми не збиралися. Я ухопилася за кабель, що зв’язував Михайлові ноги, Аліна взялася за руки, й, зібравши усі свої сили, ми потягли тіло до виходу. Сказати, що було важко, — це не сказати нічого, та нарікати все одно не доводилося. Справу трохи полегшила лакована підлога, і ми досить швидко доволокли його до коротенького коридорчика, що вів до виходу. Там довелося напружити м’язи, щоби відірвати Михайла від долівки й перенести через два пороги, і в цю мить позаду почувся звук, схожий на стогін дерева і людини водночас. Я озирнулася.
Діти продовжували стояти на своїх місцях, але деякі з них ставали прозорішими, неначе розчинялися в повітрі. І крізь них я бачила сходи, що й були джерелом звуку: дошки спучувалися, вигиналися, мовби гумові, перила хиталися. Потім сходинки з гучним тріскотом почали одна за одною розриватися, підлітаючи догори безформними скалками, а стогін перетворився на справжнє виття безсилої злості й ненависті.
Ось зникла одна з дітей-примар, всмоктана чимось незримим, потім ще одна і ще... Але трохи часу ще лишалося.
— Швидше! — скрикнула я, хоча ми й без того рухалися на межі можливого. Михайло смикнувся, і я ледве не впустила його ноги. Якось нам таки вдалося перетягти його через останній поріг, і ось ми вже були на дворі, під накрапаючим дощем. Це дивовижним чином додало нам сил, а точніше навпаки, стерло відчуття пекельної втоми, що його нам навіювала сила будинку. Принаймні вага Михайлового тіла стала цілком стерпною.
— До озера! — прохекала Аліна.
Ми віднесли його на берег ставка, де й поклали у мокру траву, а самі безсило попадали поруч із ним. Коли дихання більш-менш вирівнялося, а серце перестало калатати, я звернулася до Аліни:
— Тепер розповідайте, що трапилося з вами.
21. / Михайло / До світла
Я спливав із чорної імли, в’язкої і опікаюче-гарячої, схожої на розплавлену смолу і водночас — на дивний сон без сновидінь. Спливав на голос, що видавався мені дивовижно знайомим. Той лунав і лунав, оповідаючи щось, але слів я розібрати не міг — мене приваблював самий лише його тембр, звучання, яке здавалося світлом у царстві пітьми. Звідки я його знав? Мабуть, треба спробувати відкрити очі, щоб зрозуміти це.
— ...тямлюється, — сказав голос, увірвавшись на мить.
Я намагався розліпити чавунні повіки, але це виявилося не так уже й легко зробити. Темрява не бажала полишати мене. Тоді виник інший голос, не менш приємний, але абсолютно незнайомий.
— Ти — Михайло, і ти повинен подивитися на мене.
«Звісно, я Михайло, хто ж ще», — здивовано подумав я, але підкорився наказу, і безжальний серп сірого денного світла різонув очі. Я квапливо примружився, маючи відчуття, що мою живу шкіру натягують на пакет скловати, і хотів спитати, що, в дідька, коїться? Чи довго я спав? І чому я лежу на мокрому? І що тече по моєму обличчю... кров? Але не встиг, бо кришталевий другий голос звелів мені мовчати. Він так і сказав:
— Помовчи, Михайле. Просто — мовчи.
Я хотів спитати, хто це, аж тут озвалася Аліна. Так ось хто витяг мене з пітьми.
— З ним усе буде гаразд?
Я таки не витримав і знову відкрив очі — так обережно, що кожен міліметр руху моїх вій перетворився на милю. А ще за мить, коли навколишня картина відновила чіткість, я ледь не онімів. Наді мною схилилися дві жінки, мокрі, як хлющі, і дуже схвильовані. Одна виявилась моєю дружиною, а друга, чорнява, на диво маленька, із стиснутими в сувору риску губами та невинними, дитячими очима, була мені незнайома. Та налякало мене не це. Обидві вони дивилися на мене з турботою, а на вилиці Аліни квітнув синім перламутром величезний синець.
— Боже, люба, де це ти так приклалася? — тихо спитав я і не відразу втямив, що оглушливе каркання вперемішку з кашлем — це те, що виривається з мого горла замість слів. Щось зі мною не так. Та й у потилицю неначе цвяхів забили.
Аліна перезирнулася з незнайомкою.
— Він щось каже? — обережно припустила дружина.
— Не «щось», а цілком конкретні речі. Питає, де ви забилися.
— Господи, коханий, — Лі заплакала. Я бачив, як сльози на її щоках змішувалися з краплями дощу, і подумав, що дощ стає від цього теплим. — Це...
— Не зараз, — владно обірвала чорнява.
Мене охопила ненависть. Хто вона така, ця мала, і чого встряє у нашу розмову?! Я якраз був дуже не проти вислухати пояснення жінки. Якщо вони у неї є.
— Ви впевнені, Таню? Здається, він уже в нормі. Може, я все ж...
— Гм... — брюнетка замислено глянула кудись удалину. — Аліно, давай на «ти». Ми вже стільки пережили разом, що на брудершафт можна й не пити. У зв’язку з цим я маю до тебе одне питання. Ти мені віриш?
— Так.
— Тоді покладися на мене й цього разу. Ще нічого не скінчилося. Він не зник, просто зачаївся, вичікує. І я мушу вигнати його назавжди. Так, щоби й сліду від нього не лишилося на цій землі. Вважай це моїм особистим хрестовим походом. Обіцяю, щойно усе закінчиться, ми вшиємося звідси з першою космічною.
Це навряд, красунечко.
Я смикнувся, почувши цей, третій голос. Він пролунав у мене в голові, рипучий, як старі двері, уїдливий і безжальний. І дуже, дуже переконливий.
Присяжні винесли вердикт, ваша честь. Винна.
Я повернув голову, вже зрозумівши, що лежу на сирій землі, під дощем... ні, під зливою, яка ось-ось змиє мене у бісове озеро, і спробував рвучко підвестися. Те, що це була погана ідея, я відчув наступної секунди, коли моя голова з глухим стуком ударилася об розмоклий суглинок. У потилиці біль зажеврів з новою силою.
Чорт! Я зв’язаний. Ці дві падлюки зв’язали мене по руках і ногах!
А я казав тобі, Михайле. Я попереджав. Це логічний наслідок твоєї м’якотілості. Я ж просив позбутися цієї суки. Та кого зараз цікавлять чужі поради? Ну й ось, алє-оп — твоя дружина вже тут. І не сама, а з якоюсь лярвою-екстрасенсихою. Знаєш, ненавиджу цих пройдисвіток. Розвелося їх, як мух на лайні. А ця влізла у наш дім, можеш уявити? І мало того, що влізла — скинула тебе зі сходів. Убити хотіла. І ти ще після цього з ними сюсюкаєш?
Хто це? Я знаю цей голос, я його чув... звідки я його знаю?
— Любий?..
Я роззявив рота і разом з водою виплюнув:
