Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Втікач узяв трохи лівіше від повітки, де причаївся Олексій, — у тому напрямку було старе глинище.
"Навряд чи він зможе видертися нагору..." — вчитель бачив, як відстань між гниляками і закривавленим утікачем поволі скорочується; за кілька секунд вони проминуть повітку, й незабаром гонитва припиниться; швидкість тут не має значення — аутсайдерам гарантована перемога.
Глинище закінчувалося прямовисною стіною заввишки три з половиною метри; спроба оминути його, повернувши праворуч, — небезпечна і без живих мерців: там починалося озеро, яке тільки-но взялося кригою; праворуч стіна врізалась у ліс, ставала пологіша, але видряпатися нагору, ще й взимку, міг тільки той, хто точно знав про існування непримітної стежки, вирубаної сходинками. За глинищем починалося так зване Верхнє Міцне — невеличкий хутір, зо п'ять обійсть, а за ним — широченне поле, поділене лісосмугами.
"Принаймні, в нього є шанс. Якщо трохи допомогти...", — Олексій підвівся й зиркнув на вулицю; зомбі розтерзали Василька й тепер чубилися між собою за кращі шматки. Один із них сидів на узбіччі й розпачливо крутив у руках голову божевільного.
Лють і відчай вирішили все за нього; міцніше стиснувши сокиру й зціпивши зуби, Олексій кинувся навперейми мертвим бігунам.
Нечасто можна побачити людину, яка наздоганяє тих, хто за кимось женеться. Останньою з чотирьох переслідувачів була жінка в самих лише трусах і ліфчику, яка трохи відстала; додати швидкості їй заважали власні тельбухи, які волочилися позаду, пропущені між ногами. Олексію навіть не довелося наздоганяти її — він просто наступив на кишку, й мертва красуня полетіла у сніг; вона ледве встигла підвести голову, як обух сокири розтрощив їй череп; зомбі, що бігли попереду, зупинилися; зігнувшись, наче в кожного на плечах був центнер картоплі, вони повернулися до нахаби, який став на заваді їхньому рекорду. "Троє, їх лише троє", — намагався заспокоїти себе вчитель. Мерці зірвалися з місця, наче спринтери з високого старту, і накинулися на нього одночасно. Олексій встиг увігнати сокиру одному з них межи очі. Втім, ще коли лезо опускалося на облізлу довбешку, він уже зрозумів, що на цьому битва завершилася: чиїсь зуби вже виривали шмат шкіри з передпліччя, пальці випустили держака — а з ним і останню надію на порятунок. Холод і слиз на шиї, різкий біль і беззвучний крик: із розірваним горлом важко покликати на допомогу.
Двоє мерців заходилися шматувати на ньому одяг; третій, амбал у куфайці з нашивкою "ОХОРОНА" на рукаві, впився зубами в трахею, сильно шарпонув головою, тріснув хрящ; і тоді, наче щось згадавши, він випрямився, засичав; інші двоє досі
роздратовано шматували пухову куртку — пір'я обліпило їх, від чого зомбі стали схожі на гігантські й надзвичайно агресивні сніжинки; зомбі-охоронець загарчав і влупив своїм дохлим колегам по запотиличнику, а тоді ще й узявся копати їх ногами під ребра; цей древній спосіб привернути увагу подіяв навіть на трупів; здоровило простягнуло руку в бік глинища; хай друга страва холоне, та першу треба з'їсти гарячою, — залишалося тільки її наздогнати.
* * *
Кузьма вважав себе оптимістом: із числа тих, хто завжди добре поінформований, а тому не починає святкувати перемогу на проміжному фініші. Якимсь чином він одірвався від переслідувачів, і тому побіг іще швидше.
Земляні східці засипало снігом, і навіть навкарачки Кузьмі вдалося видертись нагору тільки з другої спроби. В дитинстві він із сусідськими дітьми частенько бував на цьому глинищі. Вони брали з собою лопати й рили справжні печери, ховали й відкопували скарби. Тепер від цієї стіни залежав його порятунок.
Стежку замело, східці пообвалювалися, стерлись.
Кузьма загримів на п'ятій чи шостій сходинці й покотився вниз; ухопився рукою за гілляку, але не втримався — тільки обдер долоню. "Котись, котись чорту в зуби", — підбадьорювало глинище.
"Може, це лише вітер", — спробував заспокоїти себе Кузьма, почувши клекотіння позаду.
Видряпавшись нагору, впав обличчям у сніг; облизав пошерхлі губи; смак поту та крові, що цебеніла з розбитого носа, протверезив свідомість, яка ледве балансувала на межі блаженного безпам'ятства. Клекотіння змішувалось із виляском гілля десь унизу: зомбі спритно лізли на глинище.
"Вони точно не захекаються", — нагадав внутрішній оптиміст.
Хутір починався праворуч, до ближчої хати — метрів двісті, не більше. Кузьма розумів, що бігти через поле, в надії дістатися дороги — самогубство.
Відстань до смерті знову скорочувалась. І ще невідомо, чи
не спішить він їй назустріч: хтозна, чи відчинять йому в одній з цих осель, де у вікнах — темно, і димарі давно захололи.
Офісний працівник — легка здобич. Живі мерці ось-ось мали переконатися в цьому.
Кузьма кинувся до крайньої хати. Двері замкнені. Немає часу тарабанити й волати про допомогу. Трійця зголоднілих мертвяків — за якихось тридцять кроків.
І тоді він побачив світло. Тонку смужку світла між одвірком та металевими дверима гаража; зіскочити з ґанку й перебігти широке подвір'я — якихось кілька секунд. Біда в тому, що це був шлях назустріч мерцям. Хто останній, той і квач.
Волі немає, рішучості немає, — що в такі хвилини люди збирають у кулак? Тільки боягузтво; адже внутрішній боягуз — найбільший життєлюб, його шкура настільки цінна, що виростає хутром всередину.
І Кузьма побіг. Назустріч смерті, щоб розминутися з нею.
Гаражні двері справді були прочинені. Він не думав про те, що може чекати його там, у черговій клітці. Бо все вирішує відстань. Прилади фіксують два метри до найближчої руки мертвяка з нашивкою "ОХОРОНА". Двері відчинилися досить легко — вони не примерзли і їх не заклинило, алілуя. Та, переступивши однією ногою поріг, Кузьма застиг на місці; в очах спалахнуло солодкаве сяйво блювотного рефлексу. На підлозі гаража, в якомусь плетиві дротів та кабелів, лежав труп із розірваним черевом, звідки стирчала невеличка біла долоня, — і це був украй недоречний стоп-сигнал.
"Почнеш блювати — помреш", — почув Кузьма свій внутрішній голос.
"Чого вирячився? Тобі гайки, по-любому, тіки спершу зачини двері, бо протяг", — додав цей глузливий базіка.
Розділ 17.
Автостопом до кінця
З архіву газети "Вісник Київщини".
Рубрика: Інтерв'ю з інвестором.
Бізнесмен та меценат Павло Дошка: "Вірю в майбутнє України!"
Від редакції:
Доля склалася так, що батьки Павла Ігнатовича виїхали з України ще в двадцятих роках минулого століття, і сам він ніколи не був на батьківщині своїх предків. Відтоді минуло багато років...
Павло Ігнатович каже, що змалку відчував якусь тугу за втраченою вітчизною. Батьки прищепили йому любов до рідного слова, пісні, землі. Здобувши освіту, юнак присягнувся, що повернеться в Україну.
Завдяки тяжкій праці йому вдалося досягнути успіху. І дитячі мрії Павла Ігнатовича збуваються, як у казці.
Саме з іменем Павла Дошки сьогодні пов'язане економічне й духовне відродження нашого краю. Завдяки його інвестиціям у селі Міцне було засновано одне з найбільших підприємств у районі — лікеро-горілчаний завод "Кремінь", а це, насамперед, сотні робочих місць, створення інфраструктури, покращення транспортного сполучення. На кошти Павла Ігнатовича у Міцному зведений чудовий храм Усіх святих, а в найближчих планах мецената — відкриття сучасної бібліотеки, повноцінної середньої школи тощо.
Нам вдалося зв'язатися з центральним офісом компанії "Стоунвол" у Ванкувері й порозмовляти з Павлом Ігнатовичем.
— Пане Павле, наших читачів дуже цікавить ваш життєвий шлях, ваше сприйняття сучасної України і те, які проекти ви плануєте втілити у життя найближчим часом?
— Я пильно стежу за подіями в Україні, ловлю кожну вісточку з рідного краю, особливо з Київщини, звідки були родом мої батьки. І я знаю, що то є тепер велика проблема безробіття, коли українці змушені виїжджати на заробітки до Польщі, бо не мають вдома роботи. Цілі села занепадають, бо вся молодь шукає кращої долі по світах, і уряд не може це змінити. Така ситуація не є добра, і я довго роздумував над нею, чим я можу допомогти.
