Хліб із хрящами - Бриних Михайло (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Років десять тому, в Будапешті, друзі потягнули мене в місцевий океанаріум. Я не дуже цікавлюсь усіма цими підводними коростами, команда Кусто завжди спонукала мене переключити канал. У пошуках бару чи ще якогось справді вартого уваги об'єкта я зупинився перед величезним акваріумом, де плавала п'ятиметрова акула. Коли її тупа кілерська морда наближалася до скла, всі глядачі інстинктивно відступали. Скло — це все ж таки дуже ненадійна штука, незалежно від товщини та людської винахідливості, що здатна перетворити його на броню. Коли акула так близько — кожен відчуває холодний доторк; страх зовсім поруч, і саме в цьому наближенні до справжнього гівна полягає сенс відвідування океанаріумів, тераріумів та інших місць, де живуть ті, хто може вас убити і зжерти. Але тоді я думав про інше; намагався уявити (гарячі вітання команді Кусто!), що відчуває людина, коли перебуває в маленькому замкненому просторі, наче в такому от акваріумі, а навколо неї — у ролі туристів, які вже добряче зголодніли, — рояться десятки, сотні акул? Чи змінюються ролі? Як вони сприймають такий експонат у своєму світі? Теж відчувають небезпеку і ненадійність? Хтозна. Натомість я чомусь переконаний, що людина під водою, оточена акулами, може почуватися набагато комфортніше, ніж у просторому залі, разом з іншими власниками цифрових фотоапаратів, перед однією лише рибою-переростком за товстим склом. Уся справа у передчутті гівна. Якщо раптом в океанаріумі трапиться якесь гівно (ну, якийсь ідіот дивом залізе нагору й впаде у воду, чи скло все ж таки скористається шансом засвідчити свою ненадійність), — це шокує всіх присутніх. Людина ж, яка спустилась у клітці під воду, залишила левову частку свого передчуття гівна ще на поверхні. Будь-яка найдрібніша халепа в океанаріумі — надзвичайна, під водою — принаймні очікувана.
Отже, не акваріум, а таки клітка. Замкнутий простір під водою. Ось що це було.
Кілька мерців (скільки їх там могло поміститись?) атакували лобове скло. Один із них просто перед моїми очима гатив головою об шибку; ось над ним з'явилася ще одна морда, яка намагалася прогризти собі шлях до живої плоті; ламкий скрегіт зубів (трудяги в океанаріумах та на автомобільних заводах знають свою справу); ще в одного мерця від удару вискочило око й стікає, наче розбите яйце, — річ у тому, що номер перший встиг кілька разів припечатати його лобом.
У бокових вікнах з'являються нові й нові мармизи, кістки, зламані нігті, й усе це шкребеться, гупає та гарчить; на даху хтось підстрибує — і залишається тільки сподіватися, що серед цих трупів немає представників Книги рекордів України, чемпіонів із надмірної ваги.
Віталій намагається зрушити авто з місця — але колеса пробуксовують, і мені неважко уявити гнилі фонтани зі снігу, грязюки й плоті, що летять із-під коліс.
Вікна втрачають прозорість. Зомбаки виявляють неабияку кмітливість і починають розгойдувати машину. Рапани — ось іще одне точне слово, яке нас стосується.
Ще трохи — і вони перекинуть авто.
Але чомусь вони змінюють тактику. Більше того, заспокоюються і перестають колошматити та дряпати кабіну. Деякі відходять на півкроку, відтісняють тих, що позаду. Наче дисципліновані японські туристи в океанаріумі. Тільки в їхніх руках немає фотоапаратів, та й рук багатьом відверто бракує. Тепер можна, принаймні, побачити, скільки їх. Набагато більше, ніж здавалося під час навали. В щільному колі мертвяків немає жодного просвітку.
Відчайдушному крикові передувало тихе, обережне шарудіння. Віталій змахнув руками, влучивши зовнішнім боком правої долоні мені по обличчю; на якусь мить в очах потемніло, рот наповнився кров'ю; кілька секунд я не міг зрозуміти, що відбувається; крик зливався з сичанням і хрускотом.
Кал. Він прокинувся. І був голодний.
Можливо, за інших обставин це нагадувало б пристрасний поцілунок нетрадиційно орієнтованих громадян. Луснула шкіра; Віталій безпорадно молотив руками, він тонув; ось Кал одірвався від шиї шефа; кров навколо рота, чорні монети очей, здатні побачити лише одне: хліб; він жував і наче прислухався до чогось; може, до свого голоду; а тоді повернувся до мене, харкнув кривавим згустком, і знову припав до рани, намагаючись вигризти м'яз.
Зомбі за вікнами чекали. І саме їхній спокій пробудив мою паніку. Клітка виявилась оманою. Правою рукою я намацав замок на дверцятах — це був би відверто дурний вчинок, але все вирішує відстань; свідомість навіть у цілковитій безвиході не втомлюється рахувати: якщо відстань до однієї смерті — сантиметрів сорок, а до іншої — більше метра, то варто вибирати варіант бе. Так, у людини завжди залишається вибір.
А ось і варіант ве. Бардачок. Відкрився. Ганчірка. Телефон. Ліхтар. В жопу. Пожмакана газета. Рукавиці. І прекрасний, чудовий звук. Музика небес. Свято-цвях-дзвякнути. Це викрутка. Хрестовидна.
Падло, яке ще годину тому було моїм другом, добралося до яремної вени, — Віталій намагався вчепитись йому у волосся, проклинав застібнутий ремінь безпеки, та голос його невблаганно перетворювався на хрип і булькання. Якого біса в людині стільки крові? Не думати. Замахнувся. В мить удару все ж таки заплющив очі. Й закричав.
Фатальна помилка — ось як це називається. Якісне вбивство потребує кваліфікації, а не вереску.
Можливо, монстр зреагував саме на мій крик. І він вчасно відсахнувся — викрутка прохромила голову мого шефа трохи вище вуха.
Якби в цю мить зомбі довкола машини влаштували бурхливі оплески, якби все це припинилось, якби все це було грою, дружнім жартом колег — я б не образився, Їй-Богу, попри всю жорстокість такого розіграшу.
Але Віталій був мертвий, а сморід крові переконував: навіть якщо це гра, то вона ще не завершена, триває овертайм, і свисток арбітра — в моїх руках. Варто лише вийти з клітки.
* * *
Олексій ніколи не був у театрі; майбутній шкільний учитель мав атрофовані мистецькі смаки й любив тільки цирк. Те, що відбувалося на вулиці, не мало нічого спільного з цирком; це було якесь незрозуміле й абсурдне видовище, — натуральний театр.
Ось, зовсім поруч, виїзд із села — якихось півтора кілометра, далі можна зрізати кут через поле, і все залишиться в минулому. Це ж так просто. Але величезний натовп живих мерців, який він побачив на своєму шляху, змусив його заховатися за найближчою повіткою. Вони оточили якесь авто, й чекали. На що? Така нехарактерна смиренність живих трупів непокоїла.
Нижче по вулиці з'явилася ще одна постать. Один із них, очевидно. Він тягнув за собою голоблю, низько опустивши голову, й помітно накульгував. Протягом усіх останніх днів мерці рухалися тільки в одному напрямку — до заводу. Величезний натовп зомбі, визволених із церкви, прямував туди ж. З іншого боку, сьогоднішній напад на хату священика свідчив, що в програмі відбулися певні зміни. Одинак із голоблею йшов назустріч мертвій ріці; синій форд із якихось причин став загатою на її шляху. Ось він підійшов зовсім близько — і товариство гниляків ожило: всі враз розвернулися в його бік. І тоді цей божевільний підняв голову й закричав на них пронизливим, писклявим голосом.
— Боже милосердний, звідки він тут взявся? — простогнав Олексій, впізнавши нещасного сільського дурника Василька, який намагався замахнутись голоблею; вона була заважка для нього; втративши рівновагу, Василько полетів шкереберть, і його писклявий крик умить заглушило голодне ревище: мертва ріка накинулася на бідаку.
Вчитель стиснув сокиру, але тільки скривився від болю й безсило опустив руку. Він іще не був божевільний, ні, йому вистачило клепки в голові, щоб залишитись у своїй засідці. Цієї ж миті передні дверцята машини відчахнулись, і звідти буквально викотився чоловік, заюшений кров'ю. Скориставшись тим, що зомбі накинулися на дурника, й біля машини їх залишалося зовсім небагато, цей відчайдух зміг утекти. Він біг наосліп, і його можна було зрозуміти. Еге ж, коли смерть аж так близько, все вирішує відстань. А надто в тому разі, коли смерть непогано бігає: декілька мерців рвонули услід; не всі з них були здатні наздогнати здобич — трупи з понівеченими ногами швидко попадали, але четверо з них були напрочуд спортивними мерцями.
