ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич (книги бесплатно TXT) 📗
— Кажіть, професоре, що вам треба, — промовив він тихо, подумавши трохи.
Професор Трембовський не міг всидіти на своєму стільці і зірвався на ноги. Він забігав по кімнаті, скільки дозволяли її невеличкі розміри, запатлав волосся. Він хвилювався.
— Нам треба, дорогий колего, — заговорив він нарешті ласкаво й ніжно, — щоб ви допомогли нам виконати операцію, яку от ми виконали з вами, тобто будемо говорити прямо, — відживити ще двох людей, що їх привезла разом із вами шановна товаришка, агроном Юлія Сахно… Це…
Гальванеску раптом випростався в своїм кріслі. Очі йому загорілися.
— Ви привезли сюди з собою вашого шофера Чіпаріу та рибалку Йонеску, так я зрозумів професора? — хутко звернувся він до Сахно.
Сахно дуже хотіла, але ніяк не могла стримати неприязнь до нього і тому досить неввічливо і грубо буркнула:
— А що ж ви думали, стала б я з вами тарабанитися? Дуже ви мені потрібні!
Доктор Івановський з-за спини Гальванеску замахав руками і засіпав бровами, роблячи Сахно застережливі знаки. Він пильнував свого пацієнта і боявся, щоб йому не пошкодити цими розмовами.
Втім, пацієнт, виявляється, й не думав хвилюватися. Доктор Гальванеску відкинувся на спинку крісла й раптом зареготав. Це був перший його сміх після відживлення. Досі він перебував здебільшого в настрої меланхолійному. Професор задоволено потер руки. Пацієнт сміється — це прекрасно. Сміх — це шлях до видужання. Чорт забирай, але діла йдуть зовсім добре!
Не так реагував доктор Івановський. Він боязко стежив за виразом обличчя пацієнта, за жилами на шиї, він навіть помацав йому пульс.
Однак перший сміх минув відживленому пацієнтові щасливо. Він пішов йому навіть на користь: на щоках зацвів легенький рум’янець. Доктор Гальванеску перестав сміятись і з ввічливим поклоном знову звернувся до професора:
— Отже, професоре, значить, ви волієте повернути до життя й двох отих приятелів агронома Юлії Сахно?
— Саме так! — відказав професор.
— То чому ж ви цього не робите самі? Ви ж повернули вже до життя мене цілком самостійно без моєї допомоги?
— Так, — сказав професор, — але агроном Сахно потурбувалася наситити ваші жили звичайною рінгерлоківською рідиною, тільки дещо конденсованого розчину. Що ж до ваших клієнтів, яких привезено разом з вами, то в їхніх жилах, як виявили наші аналізи, якась не відома нам рідина. Крім того, їхньому знекровленню і знеживленню вже мало не місяць. Зіставляючи це і це…
— Отже, — перебив Гальванеску, — ви просите, щоб зробити це вам допоміг я?
— Саме так! — підтвердив професор.
— Прекрасно! — вдруге зареготав доктор Гальванеску. — Прекрасно!
Втім, на цей раз він реготав коротко, і за секунду урвав свій сміх, і випростався в своєму кріслі. Злі, глузливі очі його нишпорили по співрозмовцях. Потім він враз заплющив очі і втомлено відхилився на подушки.
— Ні, - тихо прошепотів він, немовби втратив останні сили. — Ви марно турбуєтеся, професоре. Я не допоможу вам…
Важко зразу, одним словом, сказати, як реагували на цю заяву всі присутні. Вони реагували по-різному. Бо кожний по-різному був підготовлений до цієї розмови. І кожний по-різному уявляв собі самого доктора Гальванеску. Сестра-жалібниця, наприклад, яка була присутня при цій розмові і була, звісно, знайома з усіма подіями тільки в загальних рисах, знала тільки одне: що цьому чоловікові, який був мертвий, зовсім-таки мертвий, раптом повернуто життя. От ці люди, її патрони і насамперед сам професор Трембовський, зробили це — повернули йому життя. Що може почувати до цих людей цей, повернутий до життя, чоловік, не відомий їй іноземець? (Сестра та й більшість персоналу інституту гадали, що це якийсь іноземний спеціаліст). Він може почувати до цих людей, і зокрема до професора Трембовського, тільки подяку. Глибоку, надлюдську подяку. Повернути до життя! О, за таке, певна річ, можна зробити все. Задовольнити всяке, яке б воно не було, прохання!.. І раптом цей чоловік так різко, так недвозначно вороже відповів цим людям: ні! Сестра не стрималася. Вона тихо зойкнула і сплеснула руками. Амлула стрихніну, яку вона тримала в руці, щоб зробити впорскування, випала з її пальців і хруснула на долівці.
— Візьміть другу ампулку і виконайте впорскування, — тихо сказав їй Івановський, заклопотано і пильно поглядаючи на обличчя пацієнта з заплющеними очима.
Він мусив зберегти живим цього пацієнта, навіть і в тому разі, коли він одмовляється допомогти. Бо цей пацієнт насамперед важливий науковий факт. І цей факт належить інститутові, його треба зберегти. Так реагував доктор Івановський.
Коломієць реагував інакше. Він зірвався з стільця. Очі йому запалали, щоки зашарілися, руки стислися в кулаки. Він постояв секунду і знову сів. Але тільки торкнувшись стільця, він знову підвівся, мов наштрикнувся на голку, і розкрив рота. Він чи то хотів ударити, чи то щось сказати. Але зміг тільки кашлянути. Думбадзе поклав йому на плече руку і знову посадовив його на стілець.
Думбадзе не сказав нічого. Посадовивши Коломійця, він вийняв з кишені цигарку і закурив.
Професор, навпаки, чудно заспокоївся. Він не зривався, не поліз руками до волосся, не тер долонь, не сказав навіть “чорт забирай!”. Навпаки, він сів на стілець і поклав ногу на ногу. Потім крізь стиснені зуби тихо засвистів якоїсь найбільш недоречної мелодії.
Загалом, з усіх присутніх, власне, тільки одна Сахно могла чекати саме такої відповіді і ніякої іншої. Через те тільки вона одна взагалі ніяк не реагувала на відмову доктора Гальванеску допомогти відживити її товаришів.
Тим часом доктор Гальванеску розплющив очі і німо озирав своїх співрозмовців. Він спостерігав, який ефект справили його слова. Крім того, в його погляді можна було прочитати й інше. В нім, може, вперше за ввесь час можна було побачити якусь цікавість. Він мацав своїм гострим поглядом співрозмовців і, здавалося, хотів промацати їх наскрізь.
Хто зна, що саме його цікавило. Може, він заінтересувався вдачами цих людей з погляду чисто психологічного. Може, він намагався розпізнати їхні наміри і думки. Може, він і взагалі починав уже цікавитися оцим новим, невідомим і чудним для нього життям, що так раптом, так неждано відкрилося йому. Життя ж змінилося так раптово і несподівано. Він може згадати тільки, як потуманіло воно, те, його власне, колишнє життя, за парами наркозу, коли його, зв’язаного й завинутого, покладено на його власний операційний стіл. Він пережив бурхливе оп’яніння від ефіру і впав в глуху, безмежну темінь забуття, запаморочення, небуття… Потім враз він побачив себе отут, у цій палаті, у цій білій кімнаті, на ліжку, і сестра-жалібниця в білому нахилила до нього своє лице. Сестра, ліжко, біла госпітальна палата — це ж усе могло бути там, у тім житті, дома, поруч його власної операційної. Адже ніяких інших змін у житті він ще не відчував, ніякого нового, іншого, одмінного життя він ще не бачив. От встане він завтра, вийде з палати в коридор і піде. Може, то коридор в його пустельному й розкішному палаці в далекому закутку європейського континенту, в глухих надморських буджацьких степах? Ось і вона, мадмуазель Юлія Сахно, — його гість, його полонений, його ворог. Та ж сама дівчина, нічим не відмінна від тої, що приїхала до нього з дорученням Берлінської академії. Він демонстрував їй свої володіння, і вона порушила своє слово про скромність. Це ж її він полонив і волів обернути на свою покоївку замість того попсованого лакея, бідолашного Хаквілавіліса?..
Але ні, це не так. Він не вдома, не в себе. Він далеко, може, за тисячу кілометрів, в іншій державі, в зовсім незнайомому, чужому і ворожому для нього житті. Чи не на боротьбу проти саме цього, ворожого йому життя він волів віддати і віддав своє власне життя? Воно ось тут, зовсім близько, за цим широким вікном. Він навіть чує бренькіт трамваїв, ріжки автомобілів, віддалені людські вигуки з-поза цього широкого вікна. Точнісінько такого ж вікна, як і в його поміщицькому палаці, там. Але це не просто бренькіт, не просто ріжки, не просто вигуки. Це бренькіт, ріжки і вигуки з вулиць цього нового, іншого, чужого, ворожого життя. Там, за цим вікном, на цих вулицях, у цьому місті, в усій цій державі живуть інші люди, там інше життя. Життя, в якім йому — господареві й поміщикові Гальванеску — місця нема. Життя, в якому неможливе його господарство! Життя, в якому нікому не потрібний і його геніальний, — будемо говорити так, бо він і справді геніальний, — науковий винахід. Навпаки, цими людьми він може бути розцінений тільки як акт найстрашнішого злочину. Ось ці люди, що сидять тут проти нього, — це люди вже з цього життя. Вони просять його допомогти їм. Допомогти їм знищити його науковий винахід…
