ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич (книги бесплатно TXT) 📗
Однак все це сталося значно простіше. Гальванеску сприйняв усе досить спокійно і стримано, його організм зберігся напрочуд непошкодженим і відживлявся інтенсивно та пожадливо, немов після важкої, але життєдайної недуги. Жодна з функцій організму не була порушена цією сміливою операцією. Жива кров розтеклася по всіх тканинах тіла і рознесла цілющу поживу організмові. Всі клітини відживлялися. Вже четвертого дня пацієнт міг їсти повний дієтичний обід. Пам’ять відновилася цілком уже другого дня. Доктор Гальванеску згадав усе. І все збагнув. Він не сподівався залишитися живим. Але й не здивувався, почувши, що був препарований, за його ж способом, і тепер відживлений.
— Ви відживляли тих людей, яких ви препарували? — запитав його, між іншим, доктор Івановський.
— Мені це не буде потрібно, — відказав Гальванеску.
— Але могли б відживити?
— Скільки завгодно.
На перший раз цього було досить. Доктор Івановський не хотів зразу йти далі. Але з відповіді Гальванеску виникала в доктора Івановського велика надія повернути до життя й інших двох.
Побачитися з Сахно — це було бажання самого Гальванеску. Він його висловив другого ж дня. Це, власне, було єдине бажання, яке він висловив сам. Взагалі ж він лежав мовчазний, сам не забалакував, навіть сестрі-жалібниці на запитання відповідав коротко і неохоче. Він був похмурий і в стані крайньої депресії. Але назустріч Сахно, коли вона стала на порозі його палати, він навіть посміхнувся. Це була лиха посмішка ненависті.
Сахно підійшла до ліжка і простягла Гальванеску руку.
— Здрастуйте, пане Гальванеску, — сказала вона.
— Здрастуйте, — відказав той, але руки не взяв.
Він зробив вигляд, що надто слабий і це йому важко виконати. Запало коротке мовчання. Доктор Івановський відіслав сестру і з власних рук запропонував пацієнтові ковтнути портвейну.
Ковтнувши вина, доктор Гальванеску трохи пожвавішав. Він обернув обличчя до Сахно і якийсь час дивився на неї.
— Значить, — нарешті сказав він, — перемогли ви…
Після цього він знову надовго замовк. Сахно також мовчала. Вона була схвильована. Події останнього місяця її життя були аж надто незвичайні. Вона дивилася на людину, що лежала оце перед нею немічна в ліжку, і думки вихором кружляли в її голові. Вона не впізнавала цього чоловіка. Хіба такий він був місяць, півмісяця, десять днів тому? І поведінка, і зовнішність його були іншими. Погордливий, пихатий і жорстокий поміщик. Заповзятий, дійшлий та пожадливий власник і господар. Досвідчений, сміливий, оригінальний учений. Майстерний хірург. Одчайдушний авантюрник. Кат… Ось він лежить. Вона перемогла його. Це щойно визнав він сам. Самій Сахно ніколи б язик не повернувся таке сказати. Вона не наважувалася й думками прийти до такого висновку. Хіба можливо таке? Вона — перемогла? Вона — вчорашня студентка, дівчина, комсомолка. І всі події останніх місяців, всі пригоди, які пережила вона там, далеко за морем, у глухих буджацьких степах, у фантастичному маєтку не менше фантастичного господаря, бессарабського дідича, доктора Гальванеску, — всі ці події враз, одна перед одною, сплили перед її очима. Приїзд. Таємниче оточення. Чудний палац. Знайомство з господарем. Перша моторошна ніч. Перша страшна зустріч там, над озером, на човні. Тайна. Огляд господарства. Стеження за господарем. Викриття. Втеча. Погоня. Бійка. Катастрофа. Аварія на озері Ялпух. Старий рибалка Йонеску. Чіпаріу. Арешт. Сигуранца. Ще втеча. Полон. Друга зустріч з проклятим, мстивим і злочинним поміщиком. Чіпаріу та Йонеску. Визволення. Перемога…
Доктор Гальванеску нарешті знову порушив мовчання.
— Де я? — запитав він, не відводячи очей від обличчя Сахно.
Як дивно було Сахно чути його голос! Як дивно було чути, що він говорить, рухається з власної волі, дивиться, думає!.. Сахно вже звикла бачити замість нього труп, манекен, механічну ляльку, що виконувала її накази через радіокерування. І як змінився він проти минулого, коли він був ще звичайною, живою людиною? Де розкішна сива чуприна? Де чорні юнацькі вуса? Де впевнений, презирливий вираз аристократичної вищості? Нема. Лисий череп, голе обличчя. Їх виголено для зручності перед препарацією. Волосся відростає густо і швидко, але воно зараз коротке, як у рекрута, а вуса колючі, як у студента. Який він худий і зсохлий! Яке зім’яте, запале його обличчя. Який незнайомий, тоскний і принижений вираз в його очах!
— Де я? — вдруге перепитав Гальванеску.
Цього він найбільше добивався. Доктор Івановський відповідав йому на це ухильно, загальними фразами: “в лікарні”, “в науковій установі”, “у друзів”, “недалеко від дому” абощо. Але не це, звичайно, цікавило відживленого пацієнта. Він волів знати, в якій країні перебуває він. Він звертався до доктора Івановського та до сестри всіма мовами, які він знав. Але вони незмінно, зрозумівши чи не зрозумівши його запитання, відповідали йому по-французькому. Так попередила їх Сахно. Проте Гальванеску розумів, що він не в Франції.
— Я у вас?.. — запитав він утретє. — В Радянській республіці.
Сахно ствердно кивнула головою.
Гальванеску приплющив очі й відкинувся на подушку. По короткій паузі, не розплющуючи очей, він тихо промовив:
— Ви відповідатимете за це… Перед моєю країною… перед міжнародним правом… Ви полонили… вкрали мене… румунського підданця…
— Ну, що ви? — усміхнулася Сахно. — Ви перебільшуєте. Ну, який же ви “підданець”? Ви тільки прах румунського підданця. Ви ж — мрець. Я все оформила цілком юридично. Для цього я скористалась з вашого ж досвіду. Я зробила з вами так само, як робили ви з усіма людьми, яких ви препарували. Ви виписували їх через попа і нотаря, як… мертвих. Лікар давав відповідну констатацію смерті. Я точно виконала ваші інструкції. Лікар Патрарі, ваш колега, дав посвідку про вашу смерть, — ви ж знаєте, що він не збрехав, — піп і нотар виписали вас по всіх книгах. Вас вивезено з рідної країни, як прах, як мерця, як ваш набальзамований труп, який ви самі у вашім заповіті одписали для посмертного розтину берлінській академії. Я, як один із співробітників цієї академії, і мала всі підстави…
— Щоб вас чорт забрав… — прохрипів безталанний відживленець, колишній поміщик, капіталіст і підданець своєї держави.
— Тепер ви просто експонат нашого головного інституту експериментальної хірургії, - не могла стриматися, щоб не вколоти свого полоненого, Сахно.
Гальванеску тихо гикнув і одкотив голову набік. Він втратив свідомість. Він був ще надто кволий для таких розмов і переживань. Доктор Івановський люто замахав руками і сердито вигнав Сахно із палати. Зберегти життя пацієнтові, відновити його сили — це була його головна мета. По-перше, доктор Гальванеску мусив допомогти відживити двох інших знекровлених. По-друге, це ж був надзвичайний пацієнт, це був унікум, зразок виключного експерименту. Це був експонат інституту, і доктор Івановський не міг дозволити його… псувати…
В суботу вранці всі зібралися в кабінеті професора точно о дев’ятій. Були професор, доктор Івановський, Думбадзе, Коломієць, Сахно. Не було тільки товаришки Петрової. А втім, точно о дев’ятій задзвонив телефон, і це була вона.
Професор перелякано відсахнувся від телефону, і трубку взяв Думбадзе. Петрова повідомляла, що за годину покінчить з резолюціями, і просила зачекати з розмовою до десяти. Думбадзе хотів був переказати її прохання професорові, але було вже пізно. Сполоханий телефоном, професор вискочив за двері і тепер уже поспішав по коридору до трансплантаційного відділу. Всі побігли за ним.
І Сахно, і доктор Івановський, і сам професор хвилювалися. Мала ж бути надто відповідальна й вирішальна розмова. Ще не відомо було, яку позицію в цій розмові займе буджацький поміщик, доктор Гальванеску. Адже від нього залежало тепер — повернути життя Чіпаріу та Йонеску.
Проба рідини, що нею були насичені їхні жили, виявила, що це була рідина зовсім іншого, ніж рінгерлоківська, хімічного складу. Очевидно, їх було препаровано іншим способом, розрахованим на довше збереження клітин тілесної тканини. Згодиться чи не згодиться сказати радянським хірургам секрет цього способу буджацький помішик, доктор Гальванеску?
