Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Отже, я дію у вірному напрямку. Заспокоївши себе цим вердиктом, я зачинилася у ванній і з насолодою сіла в пінну воду. Тіло миттєво розслабилося, а разом із м’язами почало відпускати й напружені нерви; голова припинила гудіти, а серцебиття дещо уповільнилося. Пари ефірної олії подіяли так добре, що, здається, на якусь хвилинку я навіть задрімала.
Отямилася я від того, що щось порушило цілковиту тишу, яка панувала у ванній кімнаті. Це був звук, але ідентифікувати його вдалося, лише коли той пролунав удруге. Вологе «ляп!», неначе шматок сирого м’яса впав на підлогу. Я розплющила очі, глянувши навколо в пошуках джерела, але нікого й нічого не побачила. Зібралася було знову замружитися й викинути це з голови, коли замість «ляп» пролунало «бульк» і щось маленьке пірнуло прямо у ванну, туди, де були мої ноги.
Я підвела погляд догори.
Там була жінка, і ця жінка виглядала неймовірно жахливо. Напівоголена, вона сиділа на стелі так, як напевно сидить чернець-буддист у своєму монастирі, от тільки донизу головою, і дивилася на мене — дивилася, хоча одне її око ховалося у надрах зіниці, закотившись під лоба, а замість іншого взагалі зяяла чорна дірка. Темне волосся, завдовшки приблизно з моє, — тобто до пліч — звішувалося вниз, і з нього додолу тяглися нитки якогось прозорого слизу. Сіро-зелена блискуча шкіра жінки взялася струп’ями, її клапті то там, то тут відокремлювалися від тіла й падали униз — саме вони видавали той дивний плюскіт. Один зі шматків упав на краєчок ванни і так і залишився лежати, як дохлий слимак. Я зачаровано подивилася на нього, спокійна, як вуж, — бо побачене все ще було десь на півшляху до того відділу мозку, який мав дати мені сигнал завищати на всю горлянку. Я просто не встигла злякатися, бо здоровий глузд відмовлявся прийняти це за чисту монету.
— УУУУГМММААААААА, — тужливо й вібруюче простогнало створіння на стелі, і моє тіло нарешті почало реагувати — воно неначе сповнилося кригою, хоча вода все ще була достатньо гарячою. По кінцівках побіг дрібний дрож, а рот сам собою відкрився у поки що мовчазній паніці. Сіро-зелена жінка тим часом обома руками обіперлася об стелю, і її тіло плавно посунулося по ній на півметра вперед (і ще ближче до мене!), так само, як безногий інвалід рухається на своєму візку. Втім, у цієї істоти ноги були на місці, й за мить вона почала зводитися на них, при цьому все ще перебуваючи на стелі й не відриваючи від мене безокого погляду. Я зрозуміла, що якщо жінка зараз випростається у повний зріст, до мого обличчя їй залишиться всього нічого.
Але я напевно так і сиділа б на одному місті, не в змозі подолати параліч, якби волосся жінки раптом не відпало разом зі скальпом прямо мені на груди. Саме це й стало пострілом стартового пістолета для моєї істерики. Я закричала так, як мені не доводилося кричати ніколи в житті — цей крик заклав вуха навіть мені самій. Михайло мав почути цей крик, де б він не був, і я сподівалася, що наступної секунди він висадить двері й винесе мене звідси на руках... або це страхіття просто зникне від його появи... та, слава Богу, я не дуже на це покладалася, бо нічого подібного не сталося. Інстинкт самозбереження волав, що треба рятуватися самотужки, і саме так я і вчинила: перевалилася через край ванни, важко гепнулася на холодну плитку підлоги і якомога швидше кинулася до дверей. Бігти не вийшло, я повзла, але, схоже, достатньо швидко, бо дотику льодяних кощавих пальців до мого плеча не дочекалася. Кілька жахливо довгих секунд довелося воювати зі шпінгалетом, подібно до героїнь дешевого наскрізь просякнутого штампами кіно про маніяків (на власній шкірі цей штамп сприймався зовсім інакше, ніж на екрані). Коли почало здаватися, що засувка не збирається відкриватися й позбавляти компанії жінку на стелі, та нарешті відскочила вбік, і я просто випала з ванної кімнати на килимок біля дверей, як п’яниця, що повернувся додому в перший день нового року. Напружилася, відштовхнулася від косяка й штурхонула двері ногою. Ті грюкнули й зачинилися, а я безсило розпласталася на підлозі... і помітила Михайла, що стояв біля свого дзеркала і дивився на мене з сумішшю здивування, іронії і презирства.
— Нарешті ти виглядаєш еротично, Лі, — криво усміхнувся він. — Справжня «хот вумен» з розвороту «Плейбою». Не знав, що ти здатна аж на такі викрутаси.
Від цієї репліки мене заціпило так само, як і від появи мертвої жінки. Я навіть забула про те, що вона досі може бути по той бік дверей, забула про те, що я гола, мокра і починаю мерзнути. Хоча я вже б мала звикнути до в’їдливих коментарів Михайла, цей мене буквально оглушив. Абсолютно точно: такого не міг сказати мій чоловік. А ще — мій чоловік обов’язково прибіг би на крик. Як тоді, з клавіатурою, коли в ньому ще залишалося щось від старого Михайла. Цього незнайомця я не знала й не хотіла знати.
— Дуже дотепно, чоловіче, — мовила я, коли відхекалася й повільно звелася на ноги. — Радію, що ти потішився. А тепер скажи, куди ти подів мого Михайла.
Він довго й недобре дивився на мене, потім загрозливо виплюнув:
— Що ти верзеш, курво, трясця твоїй мамі? Зовсім здуріла?
— Так, мабуть, здуріла, — погодилася я, повільно рушивши до нього. — Я чую голоси, бачу привидів, а ще бачу бездушного монстра замість мого чоловіка. У той час як ти не бачиш нічого, окрім клятого тріснутого дзеркала. Що там, у ньому? Я теж хочу подивитися.
— Не нервуй мене, Лі, — злим голосом мовив Михайло. — Не лізь, бо дуже пошкодуєш. Де мій сніданок, чорт забирай? Ти, сучко, зовсім від рук відбилася!
Його образи не могли мене стримати. Я посунула на нього з рішучістю потягу й коли майже дісталася дзеркала, Михайло почав відштовхувати мене, грубо й безцеремонно. Кілька секунд ми боролися отак, неначе нанайські хлопчики, а потім я пішла на обманний маневр — дозволила йому обхопити мене ззаду руками за тулуб і різко смикнулася вбік, разом із ним опинившись перед ртутною площиною люстра. І тоді я нарешті побачила.
То було не його лице. У дзеркалі мене тримав зовсім не Михайло. Те обличчя було мені незнайоме — посивіле волосся, рішуче випнуте підборіддя, глибока складка на лобі... знайомим був лише хижий погляд. Саме ці очі переслідували мене уві сні.
Лице відображення раптом побіліло, неначе воскова маска, й зашипіло на мене чорним, як після ковтку смоли, ротом; можу заприсягнутися, що це сичання пролунало не над вухом, де сопів Михайло, а саме з дзеркала. Я перелякано зойкнула й вирвалася з Михайлових обійм.
— Господи Боже, та це ж не ти, невже ти не бачиш, що це не...
Чоловік зробив крок до мене, а потім його кулак врізався у мою щелепу з такою силою, що мене підкинуло у повітря й приземлило десь біля сходів у позі зламаної ляльки. Я заклякла, впершись у стіну, й втупила погляд у його гігантську — з моєї позиції — постать. Михайло зробив ще крок, потім зупинився, потім ще один... Біля перил завмер, задумливо дивлячись на мене, і на його лиці відбилася потужна робота мізку. Мені лишалося лише очікувати на її завершення — удар вибив з мене увесь дух, зображення двоїлося, а у вухах гули дзвони, і якби він надумав зараз добити мене, а тіло розчленувати для борщу, навряд чи я змогла б цьому перешкодити. Та за кілька секунд Михайло трусонув головою, неначе відганяючи нав’язливу думку, й кинув:
— Забирайся звідси. Збери речі й геть з будинку.
Він промовив це, ховаючи погляд. Потім потер кулак, яким щойно відправив мене у нокаут, і зник у ванній. Судячи з того, що, окрім дзюрчання води, звідти не долинуло жодного звуку, жінка на стелі зникла. Якщо вона взагалі була там.
Зате у напіввідчинених дверях, що вели у коридорчик, я помітила Тигру. Вдруге наш кіт з власної волі переступив поріг будинку. Але далі порогу справа не пішла — він лише стояв на ньому обома передніми лапами, дивлячись на мене, і в цьому погляді я розрізнила смуток... навіть більше схожий на скорботу. Ніколи ще Тигрині очі не були такими розумними й розуміючими. Я знала, що він усвідомлює, що тут сталося.
А потім Тигра позадкував і зник. І я подумала, що він більше не повернеться. Що ж, не дивно... Наш кіт відчував усе з самого початку. Шкода, що я виявилася куди більш товстошкірою...
