Бранці мороку - Шевченко Наталка (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Або що? — я вирішив тиснути до останнього.
— Ти не хочеш полегшити мені завдання, так?
— Усього лише бажаю з’ясувати все до кінця.
— Що ж, будемо відверті. Я неупереджена людина. І для мене бути професіоналом — значить не зважати на дружні зв’язки та особисті відносини. На першому місці завжди має стояти проект. І якщо я зустрічаю когось, чий талант, на мою думку, піде на користь нашій справі, я без вагань беру цю людину і даю ту посаду, на яку вона заслуговує. Не бути снобом і давати шанс усім — це моє кредо. Зрештою, далеко не кожен має за дружину письменницю — авторку бестселерів. Обдарованій молоді потрібна допомога...
— Що ти сказав? — спантеличено перебив я його, втупивши нарешті погляд у його холодні очі. Такого аргументу я не чекав. Остапове лице знову набуло невинного виразу незайманої дівчини на прийомі в гінеколога.
— Ти ж хотів відвертості, Михайле? Ти маєш піти з цієї посади. Вона занадто розкішна для тебе. Але ти можеш залишитися в команді, а зарплатні молодшого менеджера буде цілком достатньо, враховуючи...
Я плюнув йому в обличчя.
2. / Аліна / Сумна звістка
— Ти пам’ятаєш Остапа? — похмуро спитав мене Михайло прямо з порога.
Звичайно, я пам’ятала Остапа. Замість голови — дупа, замість серця — велика дуля, мозок — як у колібрі і підступність — як у носатої мавпи з острова Борнео. Усе це я озвучила, не відриваючи погляду від монітору. Те, що чоловік з’явився вдома незвично рано — о дев’ятій вечора — мене трохи здивувало, але більше потішило. Я вже й забула, коли востаннє бачила його раніше опівночі. Однак наступні слова Михайла знищили цю радість ущент.
— Він звільнив мене.
— Як?!
Завжди не терпіла дурних питань, і ось маєш — у скрутну хвилину з вуст злетіло саме таке. Я спробувала виправитися.
— Себто на якій підставі?
— Саме про підставу і йдеться. Про дуже тупу підставу.
— Та поясни ти нарешті, що сталося? — Я зірвалася з крісла й підбігла до чоловіка, який все ще переминався з ноги на ногу на порозі мого кабінету, наче сирітка біля багатого дому. — Що...
— Я вже пояснив. Я — безробітний. Буду жити на утриманні дружини-письменниці. Принаймні поки що.
Очі мені полізли на лоба. Я не здивувалася б більше, якби наш кіт Тигра — товстий і смугастий тип, якого я обожнювала — раптом відірвався б від миски з їжею і обізвав мене нездарою.
— Михасю, я тебе дуже прошу — сядь нарешті й розкажи, як все було. Хочеш випити?
— А ти як гадаєш?
Я мовчки підійшла до бару — у мене в кабінеті так гонорово називався невеликий відділ у меблевій стінці, де стояли всілякі пляшки з алкоголем різної міцності — налила в коньячний келих горілки і подала чоловікові, який, врешті, сів, хоча від цього не став виглядати краще.
— Отже?
— Ну... — споліскуючи келих горілкою, почав Михайло, — мені сказали... Остап сказав, що я не досить креативний.
— Не досить що?..
— І що пора давати дорогу молоді — творчій та обдарованій. Що я можу лишитися на каналі молодшим менеджером, і...
Мені теж нестерпно захотілося випити. А ще — знести Остапові ті сідниці, які він носить на плечах.
— Він знав, що ти відмовишся.
— Звісно. На те й розраховував. Я спробував було з’ясувати усе до кінця, прояснити ситуацію, та наш друг Остап сказав, що я верзу нісенітниці.
— Верзти нісенітниці — твій професійний обов’язок.
— Дякую, люба.
— І ти завжди виконував його на «відмінно».
— Ще раз дякую. А як щодо тебе?
— А я плету нісенітниці на продаж у письмовому вигляді. Це суттєва різниця. Продовжуй.
— До речі, про письмо. Себто про писання. Мені пояснили, що, маючи таку багату та успішну дружину, я просто мушу звільнити місце, у яке вріс коренями за п’ятнадцять років, обдарованим, але бідним дітям, у яких немає таких жінок. Чорт забирай, я фактично створив це місце! Цей клятий канал! Я його породив, а він мене просто вбив...
— Боже.
Це все, на що мене вистачило. Я, звичайно, знала, що Остап Селезнюк — покидьок, яких світ не бачив, але такого від нього не чекала. Ніколи. Хто б пояснив мені, яке відношення має моя достатньо успішна кар’єра белетристки до роботи Михайла? Він — чудовий організатор, може прорекламувати будь-що, навіть кригу в Арктиці, і він на своєму місці. Він завжди був на своєму місці. Ця чортова студія не знайде кращого директора промовідділу й до індійської паски.
— Усе це так, люба, — сказав чоловік, коли мої емоції вщухли, — однак готуватися він почав заздалегідь. Те, що Остапа стосовно тебе жаба душить, я знав досить давно. Точкою відліку став нібито запоротий мною проект співпраці з польським телеканалом, якщо ти пригадуєш.
— Так, пригадую. Тільки не розумію, що там можна було запороти. Той проект — інвалід у зародку. Рахіт.
— Це була Остапова ідея...
— Хто б міг подумати!
— ...але відповідальність за провал він переклав на мене.
— Ну, він у нас чемпіон світу з перекладання відповідальності на інших людей, — я не втрималася і пішла й собі за горілкою. На моніторі засвітилася заставка — акуратний будиночок поміж дерев, на березі невеличкого ставка. Покинуті мною на середині дуже пристрасної любовної сцени герої вже, мабуть, поснули. — Це не новина. А що було потім?
— Нічого. Це була його єдина зачіпка. Перша й остання невдача, до того ж не моя. Але він нею філігранно скористався, — Михайло зітхнув. — І ось від сьогодні я вільний.
Я присіла біля крісла просто на підлогу і пильно глянула на Михася. Він був сірим — під колір свого костюма. Губи ніби попелом притрушені, безбарвні щоки та чоло... Якби я мала зброю, я б убила Остапа. Без вагань. І це не порожні слова. Ми були разом з Михайлом вже вісім років, і кожного наступного дня із цих років я любила його ще більше, ніж попереднього. І він теж любив мене. А ще — свою роботу. І тепер він виглядав так, ніби йому відрізали ногу без анестезії.
— Що ти збираєшся тепер робити, коханий?
— Не знаю. Я не знаю, Лі. — Колись, на зорі нашого знайомства, Михась назвав мене так, на китайський манер, і мені дуже сподобалося це скорочення. — Та впевнений в одному — я щось придумаю. Я не дозволю, щоб той нікчема вважав себе переможцем. У мене є друзі на «Аскольд-ТВ», і я...
— У вас, телевізійників, не буває друзів, — нечемно перебила я. — Ані на інших каналах, ані деінде. Втім, у письменників — теж. Але я не про це. Ти не думав трохи відпочити?
— Хочеш на море?
— Ні. Я хочу, щоб ти виконав нарешті ту обіцянку, яку дав мені сто один рік тому. Я хочу будинок за міс том. Свій дім. Окремий. Якомога далі від столиці. І якнайдалі від людей.
Чоловік подивився на мене згаслими очима.
— Я не проти, і ти це знаєш, але гроші...
— ...я щойно отримала. Надійшов переказ за мій останній роман, який обіцяє бути найуспішнішим з усіх.
— З Росії?
— Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння — те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.
— Баксів?
— Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, — я благально зазирнула йому в обличчя, — ми ж завжди про це мріяли.
— Ти мріяла, — він усміхнувся, коротко і вимучено. — А я просто йшов у тебе на повідку.
— То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.
— Я тобі не вірю.
— І правильно робиш, але...
— Мені цього бракуватиме.
— Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.
— Але я відчував себе потрібним. І я був тут щасливим.
— Так. І ще будеш. Я ж не кажу «назавжди». Поживемо якийсь рік у тиші, самі — тільки ти і я. Хтозна, може, тобі й сподобається. Якщо ж ні — сюди ми зможемо повернутися у будь-який час. Коли скажеш. І ти почнеш усе спочатку.
