Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
Не диво, що мені, молодому археологові, ввижалися в уяві постаті з-перед трьох тисяч років. Я старався відтворити у своєму мозку їхній побут, їхнє щоденне життя, з їхніми радощами і турботами. І так я засинав. У сні мені ввижалася візія вісімнадцятої династії. Я бачив Тутмозіса, королеву Гачепсут, Ехнатона, Тутенхамуна, а поміж ними – завжди! – постать красуні-принцеси. Вона мені привітно всміхалася своїми повними, вишневими устами. Цей сон повторювався кожної ночі, щораз частіше кудись дівалися постаті Тутмозіса, Гачепсут й иньших, а вона завжди залишалася зі мною. Я відчував дотик її рук, дотик її гладких рамен, складок її прозорого одягу, инколи навіть її дихання. Молодий чоловіче, – звернувся професор Мецінґер до Клавдія, – це були чудові ночі, яких не забувається. Думки про неї вовтузилися ввесь час на праці до самого вечора і я нетерпляче чекав сну і зустрічі з нею.
– Хто вона була? – спитав Клавдій. – Коли ви пізнавали уві сні Гачепсут, Тутмозіса і Ехнатона, тож мусіли знати і її ім'я!
– Тоді я ще не знав. Я бачив її обличчя тільки уві сні, вона не згадувала мені свого імени, тільки кликала до себе й усміхалася, гладила долонями мої щоки. Але будьте терпеливі! Я ж вам казав, що це довга історія.
– Уже не буду перебивати, – заявив слухняно Клавдій, зацікавлений оповіданням професора. – Продовжуйте, я пильно слухатиму.
Мецінгер, з вибачливою усмішкою, поклепав приязно Клавдієву руку, радий, що матиме уважливого слухача.
– Отож, – продовжував професор, – сни скорочувалися, а її постать щоразу з'являлася на дуже короткий час і, запрошуючи, простягала руку зі словами: «прийди!» Ніколи вже мені не довелося торкнути її – вона завжди віддалювалася, тільки повторяла: «прийди!»
Ночі ставали все більше й більше дошкульними, сон вривався й губився у якійсь мряці, несамовитий неспокій огортав мене і вводив у безсоння. Однієї ночі сон мене не брався. Я вирішив пройтися. Хоч ніч була місячна, але я не розлучався з ліхтаркою – магічним інструментом, що відлякував неввічливих звірів і таких же людей. Я збирався пройтися біля будинку кілька разів, туди й назад, але чомусь кроки спрямували мене в сторону розкопок. Тут кожне місце було мені відоме, як у будинку, тож я прогулювався поміж старезними колонами, як прогулюються люди по парку. Проходжування між колонами здавалося мені прогулянкою по кімнаті між кріслами. Я вийшов на північний край колонадного комплексу. Не знаю, як довго я стояв і вдивлявся то в зорі, то в пісок, що під ногами. І, о диво! Перед моїми ногами почав творитися в піску вир і за мить я відчув, що він зникає з-під моїх ніг. Усе відбувалося так швидко, що я не встиг відскочити, як мої ноги почали загрузати в пісок і щоразу загрузали все глибше. Несподівано я зрозумів, що пісок розступається, і я зсуваюся в якусь глибоку прогалину. «Ось, тут, Курте, і буде тобі кінець», – подумав я, але за мить відчув, що стою на твердій кам'яній підлозі. Я глянув угору й побачив блискітливу зірку. Це був знак, що пісок мене не присипав. Я сягнув до кишені за ліхтаркою і засвітив. Перед моїми очима були стіни, витесані з каменю, а далі – не то колони, не то пільони, що перегороджували кімнати, одну від одної.
«Доведеться підождати ранку, поки прийдуть колеги, бо ж видобутися із цього підземелля самому неможливо», – подумав я. Дожидаючи дня, я сів на купі піску.
Професор на хвилинку замовк, ніби удруге переживав своє перебування у підземеллі.
– Я бачив її усміхнену, ласкаву. Вона лежала біля мене, а її повні уста ніжно закреслювали спіралі на моїх устах. Хіба ж ви не знаєте, який чар має такий поцілунок з людиною, до якої горите цілим своїм єством? Я гладив її уста кінчиками своїх пальців, а вона прошепотіла мені:
– Моє ім'я Ізітає, я сестра королеви Нефретети. Ти полюбив мене, правда? Бо ти мій.
– Так, я твій, – сказав я теж пошепки, її ласкавий дотик вводив мене в якийсь надзвичайний стан.
– Ти залишишся зі мною, правда? – промовила Ізітає й доторкнулася своїми устами моїх уст. – Кожну ніч я дам тобі щастя, якого не дасть ніяка иньша жінка, – і вона знову доторкнулася моїх уст.
Вгорі блиснуло яскраве світло і кудись поділася постать Ізітає.
Знову почулися вгорі вигуки, уже навіть пізнаю слова моїх колег. Але я не хочу виходити – я хочу бути з Ізітає. Вони там угорі говорять про якийсь рятунок. Не хочу ніякого рятунку; кличу: «Лишіть мене в спокою! Не хочу вашого рятунку! Закрийте отвір, закрийте світло!» Відгомін моїх слів відбивається від стін підземелля. Я почув її шепіт: «Ми будемо разом. Ти вернешся, я тобі дам знак, тоді мене побачиш. Ти вернешся, тільки жди мене!»
Згори на линвах спускаються робітники і кілька колег. Не пам'ятаю, що було пізніше, я, мабуть, втратив притомність. Отямився уже в шпиталю в Каїрі. Ось, це моя розповідь. Мене часто питали, що значить слово «Ізітає», але я їм не сказав. Ви перші. Вони не повірили в мою любов до сестри Нефретети й не треба їм знати її імени. І досі я жду на її знак, на її поклик. Уже тридцять літ, це довгий час, але я вірю, що її побачу і знову доторкнуся її божественних уст.
Мецінґер глибоко зітхнув, видувши із легенів повітря так, як курці видувають дим сигар.
– Мене визнали за хворого й не допустили продовжувати працю на розкопках. Спочатку я проживав у Берліні, а потім переїхав до Відня, де став професором археології. А тепер, як бачите, я на емеритурі і жду на зустріч з Ізітає. Оце моя ціла розповідь.
Клавдій поглянув на професора з якимось жалем і співчуттям.
– Тепер ви б могли поїхати приватно до Єгипту, точніше, до Ель Амарна. Так, приватно.
– Без її зову, без її повідомлення? О, ні! Я жду на її знак уже тридцять років і ждатиму далі.
Клавдій дивувався незаперечній вірності професора і не міг підшукати слів, щоби висловити своє зачудовання і пошану за його стійкість. Він машинально постукував пальцями по книжці і щойно тоді пригадав, що взяв читати саме історію єгипетського мистецтва.
– Вам напевне цікаво буде поглянути, пане професоре, – і подав йому книжку.
Мецінґер, побачивши її, радісно всміхнувся і почав:
– Ришард Гаман – добрий автор! – він злегка гортав сторінки. – Нова, ще її не бачив!
Гортав повільно, час від часу усміхаючись, виявляючи своє задоволення.
Та нараз зупинився, відчинив рота, ніби хотів щось сказати. Тримаючи лівою рукою книжку, пальцем правої руки почав нервово вистукувати, наче дятел, на сторінці, де видніли фота скульптур королеви Нефретети і якоїсь принцеси.
– Вона! – майже крикнув він. – Ізітає, - вже шепотом вимовив, вказуючи пальцем на фото принцеси. – Ізітає! – викрикнув професор Мецінґер, і з боку Сарлесу покотився приглушений відгомін, що здавався відповіддю: «Ізітає, Ізітає…» З рук професора випала книжка і він широко відчиненими очима глянув на Клавдія, схопив обома долонями Клавдієву руку і, радісно трясучи нею, проказав: – Вона дала знак, бачите! Вона дала знак!
Він по-молодечому пустився бігом зі стрімкої гори. До Клавдієвого вуха час від часу долітали слова викрику: «Ізітає! Ізітає!»
Наступного дня Клавдій прочитав у часопису про нещасливий випадок і смерть професора Курта Мецінґера. Він покотився зі скелі.
Ізітає покликала.
Клавдій вирізав з часопису повідомлення, відчинив книжку і вклав цю вирізку між сторінки, біля голівки Ізітає.
Портрет Аврори д'Анвіль
Як і щоранку, Мадлен зі сніданком на таці постукала в двері кімнати Клавдія.
– Можна! – почувся голос із кімнати.
На таці, окрім сніданку, лежало кілька квіток, які Мадлен доповнювала до тих, що вже стояли в збаночку, й вибирала з нього перецвілі.
Часто в таких моментах Клавдій брав її на руки, щоб виявити свої псевдолюбовні зацікавлення. Мадлен ніколи не противилась, – навпаки. Здавалося, що сніданок і квіти були її стратегічним маневром.
