Потойбiчне - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации txt) 📗
У Буенос-Айресі я просто з порту поїхав до готелю, де мешкала Іда.
– Іда Рафалі тут не живе, – мовив урядовець, переглядаючи список постояльців.
– Куди ж вона виїхала? – спитав я, вражений.
Урядовець заглянув до книжки.
– Нова адреса її не записана.
– Це не може бути! – вигукнув я.
Урядовець уважно подивився на мене.
– Почекайте хвилинку, пане. Я тут новий. Піду спитаю завідувача, може, він щось знає.
Завідувач прибув особисто.
– Родич панни Рафалі?
– Так, так, – відповів я поспішно, відчуваючи щось страшне.
– Дуже мені прикро повідомити вас, пане (завідувач зморщився на знак співчуття). Дуже прикро… Іда Рафалі вмерла п'ять днів тому і її поховано на цвинтарі Чакаріта.
Вражений, притиснутий одчаєм, ішов я серед нових могил великого цвинтаря, шукаючи ряд і число, що мені подали в канцелярії. І зненацька я побачив щось, після чого вже не вагався. Поспішними кроками прямував я до свіжо насипаного горбика. Майже не було потреби читати на тимчасовому хресті знайоме, рідне ім'я.
Букет, ні, цілий сніп червоних троянд, сяючи вогнем і кров'ю, накривав могилу Іди.
Троянди були свіжі, грізні, переможні. Вони захопили, заховали її назавжди, навіки.
Мирон Левицький
Народився 1913 р. у Львові. Маляр і графік, навчався у школі Олекси Новаківського та Академії Мистецтв у Кракові, член АНУМ. Оповідання став публікувати у 1930-их рр. У львівській пресі. З 1949 р. мешкав у Канаді, мав виставки в Канаді, США, Парижі. Автор збірки оповідань «Ліхтарі» та оповідань розпорошених у періодиці. Оповідання «Коханець принцеси Ізітає» та «Портрет Аврори д'Анвіль» публікувалися у діаспорному збірнику «Слово» (т. 10, 1983 р. і т. 13, 1996 р. відповідно).
Помер у 1993 р. в Торонто.
Коханець принцеси Ізітає
Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.
Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.
– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.
Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.
– Ви до мене? – спитав Клавдій.
– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.
– Вигідного місця.
– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.
Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.
– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.
– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.
– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.
– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.
Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.
Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:
– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.
Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.
– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.
– Ви були в Єгипті?
Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:
– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.
– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.
Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.
– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!
– Якщо б я знав, на що ви чекаєте, може б і міг би собі уявити.
– О, це довга історія. Так, так, довга історія, – і знову наступила мовчанка.
Клавдієві здалося, що Мецінґер не думає нічого оповідати і по якійсь хвилині він, від нетерплячки, почав насвистувати якусь танцювальну пісеньку.
Раптом професор заговорив знову.
– Це довга історія.
Клавдій не хотів наполягати і байдужим тоном продовжував легенько насвистувати свою пісеньку. Врешті професор почав розповідь.
– Ще досі чую запах розпеченого піску і такий нестерпний запах болотистого берега Нілу.
Висловивши це, він вдоволено всміхнувся, начебто цей нестерпний запах Нілу був йому приємним. Він почав вистукувати пальцем по камені, і, похиливши голову, глядів на свої ноги, що час від часу вибивали такт якоїсь уявної мелодії.
У Клавдія швидко зростала цікавість, як піна у склянці з пивом, і він уже не витримав.
– Кажіть уже цю довгу історію, я радо послухаю.
– Хіба ви повірите? Досі ніхто не повірив. Чому б ви мали повірити?
– Повірю, – запевняв його Клавдій, бо цікавість ставала уже нестерпною.
Професор глянув на Клавдія, наче б хотів провірити його думки, а по хвилині, ласкаво всміхнувшись, продовжував свою розповідь.
– Може, й повірите, може, й повірите, – він знову повернув зір до Сарлес, потім на Клавдія, глибоко вдихнув повітря, сперся плечима на камінь і врочисто почав.
– Наша археольоґічна група з п'яти осіб, не враховуючи робітників-тубільців, була на розкопках в Ель Амарна. Ель Амарна – це місце розкопок, яке належить до вісімнадцятої династії; припадає вона на 1500-1350 роки до Христа, на часи, коли втіленням єдиного бога ставало сонце. Вірування в звірині божества занепадали і сонце стало опромінювати людські уми.
– Ми жили в будинку, що його побудували англійці для науковців-археологів, де навіть не було елєктричних вітрячків для охолоджування повітря. Мені було призначено кімнату з виходом на невеличку терасу, що служила усім кімнатам за балькон. Харчування було погане, тож треба було надолужувати овочами, яких справді було доволі.
Ранком, о шостій годині, коли сонце не припікало, ми виходили до праці на розкопки, що були віддалені не цілий кілометр від нашого нічлігу. Дорога йшла двісті метрів від нашого будинку прямо, а далі заломлювалася на дев'яносто ступенів наліво. Ми, звичайно, йшли навпростець і скорочували собі дорогу на яких сто метрів. Погані були ночі: розпечений за день камінь будинку так нагрівав кімнату, що важко було заснути, тож я виносив свій матрац на балькон, де було набагато холодніше, але, на жаль, із Нілу доходив болотний запах і до ранку подушка натягала, мов губка води, того нестерпного, болотного запаху. Це відчувалося тільки вранці, бо ж за день гаряче сонце топило той запах, він зникав кудись, і до сну подушка вже пахла чистим полотном. Праця мене не вичерпувала так, як иньших, – я був між ними наймолодший, мені було тоді тридцять років – у вашому віці, усе мені було цікаве, це ж перша моя експедиція, ще й до того в таку незвичайну країну з кількатисячолітньою культурою.
