Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Двобій у Космосі
Головний інженер Зорі Кейз-Ола полковник Фредді Крайн прокинувся в дуже поганому настрої. Всю ніч йому верзлося щось примарне, страхітливе; воно забулось, щойно він розплющив очі, але неприємне почуття лишилось.
— Кляті нерви! — промимрив полковник, підводячись з ліжка.
Його погляд ковзнув по невибагливій обстановці каюти, наткнувся на портрет Тессі Торн поруч масивної бронзової чорнильниці на столі.
Дівчина дивилась на свого колишнього нареченого через плече з переможним усміхом, немов запитувала: «Ну, що ж ти скажеш тепер?»
Фредді похнюпився, припалив цигарку. Тут, у середовищі із зменшеною силою тяжіння, дим не розпливався, а збирався у великі клубки, що химерно ворушились, як примари.
Полковник підійшов до стола, взяв у руки портрет. Довго дивився на нього, потім прошепотів:
— Тессі, рідна моя… Адже я тебе люблю…
«Ну, то й що з того?!» — глузливо запитували очі дівчини.
— І ти теж любиш мене…
Фредді Крайн розумів, що між ним і Тессі Торн було щось далеко значніше й глибше, ніж звичайний флірт. Але чогось бракувало в їхніх почуттях. Чого саме? Хіба він не був дбайливим і ніжним? Хіба не намагався потурати найбезглуздішим примхам? Їй цього виявилось замало. Вона зажадала, щоб полковник Крайн зламав присягу, переметнувся на бік ворогів Монії. А це вже не жарт.
— Ти просто дурненьке дівчисько, Тессі… Якщо декаду тому Зоря Кейз-Ола справді могла бути знаряддям нападу, то тепер, коли на орбіту вийшов штучний супутник комуністів, вона стала тільки засобом захисту.
Дівчина на портреті не бажала визнавати жодних доказів, якими намагався заспокоїти себе полковник Фредді Крайн. Це була гідна копія свого прототипу.
Фредді зітхнув, покрутив у руках портрет і поклав його у верхню кишеню комбінезона, проти серця. Сьогодні закінчуються роботи на космодромі, а завтра Зорю Кейз-Ола залишить весь персонал. Штучний супутник перейде на радіорелейне керування… і хай тоді з ним трапляється все, що завгодно. Швидше б уже на Пірейю. Сьогодні сьомий день Другого місяця. До весілля лишилось ще два дні. Може Тессі таки схаменеться, може пощастить її вблагати. В неї в голові просто грає буйний хміль юності. Але це з роками мине. Коли Тессі вийде заміж і стане матір'ю, вона буде серйознішою.
Фредді Крайн навіть спробував уявити собі отого свого майбутнього, ще не відомого сина, і в груди йому враз хлюпнуло ніжністю, родинним затишком. Розвіювався прикрий настрій. Хотілося жити.
Прямуючи до їдальні, Фредді Крайн зустрів інженера Проута.
Той, охопивши голову руками, ішов як маніяк.
— Що з вами? — запитав Фредді. Він не полюбляв свого помічника, але мимохіть схилявся перед його чудовими знаннями з радіоелектроніки.
— Га?.. Ах, так. — Проут здригнувся, потер рукою чоло. — Хіба ви не знаєте?
— Що саме?
— Тільки-но повідомили, що в п'ятому секторі космодрому вирвало двері. Якраз під час сніданку. Загинуло понад п'ятдесят каторжників.
— Гм, прикро…
— Прикро? — губи Проута скривились у злій посмішці. — А ви знаєте, що після закінчення монтажу Зорі теж вирвало двері? Тоді загинуло вдвоє більше.
— То чи не хочете ви сказати, що…
— Не хочу! Нічого не хочу! — Проут знизав плечима, похнюпився і пішов далі.
«К чорту все! — роздратовано думав Фредді Крайн, машинально копирсаючись виделкою в тарілці. — Яке мені діло до каторжників та до вирваних дверей?! Я не командир Зорі Кейз-Ола, а інженер. Моя справа — машини!»
Він навіть не підозрював, що стане командиром штучного супутника буквально через годину.
Каторжники-комуністи на космодромі Зорі Кейз-Ола чекали «нещасливого випадку» вже давно. Закінчення монтажу причальної станції означало наближення того дня, коли посіпаки містера Кейз-Ола, виконуючи його наказ, спробують знищити небезпечних свідків. Для цього навряд чи використають зброю: в міжпланетному просторі далеко швидше і надійніше вбиває температура абсолютного нуля та майже повний вакуум. Досить відчинити герметичні двері приміщення, в якому перебувають люди без скафандрів, і вже ніхто з них не врятується.
Каторжники були весь час напоготові, особливо після попередження, яке передала Тессі. Вони не скидали скафандрів, навіть коли наглядачі загрожували карцером. Але, щоб жити, людина мусить їсти. А для цього треба зняти хоча б шолом.
«Нещасливий випадок» і трапився саме під час сніданку.
З мовчазної згоди наглядачів, які побоювалися бунту приречених, каторжники їли в дві зміни. Чергові шоломів не знімали.
Коли прогримів вибух і на місці дверей з'явилась величезна діра з гострими рваними краями, туди миттю кинулись кілька десятків чоловік. Люди намагалися затулити отвір своїми тілами, щоб хоч трохи затримати повітря, дати можливість іншим надіти шоломи. Але все це було марно — врятуватися не встиг ніхто.
В мовчазній скорботі позносили каторжники тіла своїх бойових друзів, припнули їх швартовими ланцюгами одне до одного: вони спільно пройшли важкий шлях боротьби, тож хай і лишаться так довіку в пустельному міжпланетному просторі.
П'ятдесят три чоловіки. Кожен з них був втіленням мужності й чесності, мріяв дожити до світлих днів перемоги комунізму на всій планеті… І ось тепер вони висять страшною стрічкою посеред довгого вузького тунелю, а навколо них чудернацьким гроном розташувалися п'ятдесят живих.
Ні руху, ні звуку в тунелі, звідки витекло повітря. Тільки видно при світлі тьмяних лампочок, як ворушаться губи людей за скельцями шоломів. Голосів у тунелі не чути, зате їх чути в скафандрах каторжників, де є приймачі — це бринить, наростає могутня пісня. Комуністи співають свій партійний гімн.
Прощавайте навіки, дорогі друзі! Ви були справжніми людьми, і людство не забуде вас ніколи. Може, і ми поляжемо у важкій борні, але партія — невмируща! Вона переможе!
Навіть наглядач, який зазирає в отвір колишніх дверей, не наважується порушити урочисту скорботу цих хвилин. І тільки коли заворушилось, розпалось гроно людей, у навушниках скафандрів каторжників пролунала команда:
— По одному — виходь!
Ніхто не поворухнувся.
— Скільки разів повторювати?! — наглядач просунувся в отвір і простягнув вмонтований у рукав скафандра пістолет. — Марш уперед по одному!
Блиснув та й погас прожектор на шоломі каторжника з числом «17» на грудях. Мабуть, то був якийсь умовний знак, бо з рою людей виплив один і, відштовхнувшись од стіни, повільно посунувся уперед. Він плив боком, тримаючи праву руку ззаду. Але це не привернуло уваги наглядача. Слідом за ним вирушив другий.
Наглядачі ніколи не підпускали до себе каторжників надто близько: доведена до розпачу людина могла вчепитись у свого ката. Цей наглядач теж завбачливо посторонився, пропускаючи каторжника. А той, пропливаючи мимо, швидко підвів руку.
Не було чути пострілу — тільки блиснув неяскравий спалах та каторжник, замість вилетіти в отвір, вдарився об стіну тунелю, відкинутий віддачею зброї. Наглядач раптом скорчився, схопився пластмасовою рукавицею за груди. Коли б навіть куля не пробила йому легені, він все одно загинув би, бо повітря швидко ринуло з скафандра у міжпланетний простір.
Блиснув спалах ще одного пострілу — в дверях тунелю, — і в наступну мить, підштовхнутий сильною рукою, сюди влетів другий приречений на смерть наглядач.
Пістолетики Тессі Торн зіграли свою роль. Початковий етап боротьби було виграно.
Власне, повстання спалахнуло раніше визначеного часу. Мало забити кількох наглядачів: беззбройні, позбавлені змоги рухатись у космічному просторі каторжники могли сподіватися на порятунок тільки тоді, коли було б захоплено всю базу або хоча б одну з ракет. А їх на космодромі, на жаль, не було. Саме на них чекав повстанський комітет, щоб подати сигнал. «Нещасливий випадок» прискорив повстання.
Ще одного наглядача, що, занепокоєний відсутністю своїх колег, поткнувся до тунелю, спіткала доля його попередників. Тепер у каторжників було вже три ракетні злагоди, три радіопередавачі, три великі пістолети, крім пістолетиків Тессі Торн.
