Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Раптом Тессі помітила, що перша сколопендра чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч один одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів броньованих башточок вирвалися блакитні спалахи. Потвори дерлись одна на одну, кремсали гострими клешнями тонкі сяжки, плювалися вогнем. Видно було, що машина, яка розпочала бійку, знемагає: її рухи дедалі сповільнювалися, з неї валив чорний дим. І все-таки вона вибрала слушну мить, схопила свою супротивницю, підняла її і вистрілила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я. Безладно заметлялися сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…
До машин бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з ніші тунелю і Тессі. Раптом хтось торкнув її за руху. Вона рвучко обернулася.
— Люстіг?!
— Тс-с! Ходімо! — він потягнув її у вузенькі дверцята в стіні тунелю.
Як колись по дахах у Дайлерстоуні, Люстіг просувався в лабіринті переходів упевнено й швидко, а Тессі майже бігла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав:
— Злякалась?
— Дуже. А як це сталося, що ота сколопендра збожеволіла?
— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилася?
— Я йшла до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?
— Навпаки. Щось трапилось?
— Арештовано Псойса… — Тессі мало не сказала: «Айта». — Крім того, мені треба знайти головного радіотехніка. Мей передала йому записку.
— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?
— Звичайно.
Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні.
— Кольрідж!
— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.
— Вас хоче бачити молода красива дівчина.
— Яка? — в отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі! Зачекай, дочко, я зараз вийду.
За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого і поцілувала.
— Кольрідж, Тессі запитує: як сталося, що машина збожеволіла?
— Як сталося? — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв з столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — докладна настанова, як зробити «божевільною» першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину.
Незабаром прийшов головний радіотехнік — невисокий чоловік з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмукнув. Подав папірець Кольріджу.
— Ви розумієте, що це значить?
— Щось погане? — стривожилася Тессі.
— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, люба, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла!.. Сколопендри містера Кейз-Ола тепер не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!
— Дуже рада. Мені можна йти?
— Так. — Головний радіотехнік щось швидко креслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.
— А що їй сказати?
— Скажіть… — головний радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.
«Хто це — коханий? Чи просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Чому його обличчя видається таким знайомим?»
У синіх очах головного радіотехніка перебігли лукаві іскорки: він, мабуть, зрозумів, яке запитання готове зірватись з уст дівчини.
Люстіг провів Тессі до головного тунелю Містечка науки. Розлучаючись, вони потиснули одне одному руки.
— Щасти тобі, Тессі!
— До зустрічі, Люстіг!
Тунель був пустинний, сколопендри заповзли до сховищ. І тільки дві з них, покремсані, обсмалені, стояли, зчепившись сяжками, і над ними курився сивий димок.
Живим — життя!
Уранія спить.
Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть наймудріші. Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева сколопендра перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.
Пишайтесь, конструктори: ви створили надзвичайно досконалий планетарій! Радійте, інженери: ваші автоматичні пристрої бездоганно підтримують найкращий режим для існування людей і рослин у велетенській теплиці під островом Свята! Торжествуйте, поліцаї та шпики: навіть миша не прослизне Уранією, щоб її не помітили, не зафіксували та не доповіли кому слід телепередавачі та кіноапарати електронно-обчислювальних злагод!
Тільки — машини. Машина не зрадить. Машина не мислить. Машина не прагне. Вона — як палиця в сильній руці: б'є того, на кого скерована.
Але ж палицю можна видерти з тієї сильної руки!
…За кілька миль від центру Уранії, поблизу підводного порту, розташувалося Містечко науки. Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.
Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити найвищі з найнижчих — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність Кейз-Ола.
Здається, що й тут усі сплять. Тихо-тихо в містечку науки. І тільки в одній з кімнат чути голосну розмову.
— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.
— Вперед! — повторює м'який жіночий.
— Праворуч!
— Праворуч!
Що б не сказав чоловік — жінка обов'язково повторить. Така настирливість здивує кого завгодно, особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олу, а жіночий — Мей.
— Стоп! — кричить трильйонер.
— Стоп! — повторює Цариця краси.
І відразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:
— Стоп! Чудово, друзі!
Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше — порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, нитка рожевою піною вкрила підлогу. З кожної котушки було взято щонайбільше два-три відтинки, на яких магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та Мей і склеєно відповідним чином. І ось магнітофони вправляються в красномовстві.
Не задля забавки сидять оце глупої ночі шофер Люстіг, професор Кольрідж і академік Торн над магнітофонами. Не знічев'я перемотують котушки з магнітною ниткою. Металеві сколопендри скоряються тільки голосу Кейз-Ола. Лише трильйонера вони підпускають до себе. Завдання нелегке — треба зробити так, щоб машина виконувала команди не тільки Кейз-Ола. Тоді вона з ворога стане другом — досить лише вимкнути ядерний реактор: недарма ж інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка!
— Чудово, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо все це на барабан пам'яті. Торн, візьмись-но за цю справу!
— Га?.. — академік здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.
Кольрідж провів його стурбованим поглядом.
— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн… Це — геніальний вчений, з числа тих, що народжуються раз на сто років, і зовсім дитина в питаннях політики. Зараз він не тільки приголомшений, а просто розчавлений. Сталося найстрашніше для нього: результат власної праці, справа цілого життя розкрились перед ним у зовсім несподіваному вигляді. Витримати на старості літ отакий злам важко.
— А ви, Кольрідж? — тихо запитав Люстіг.
— Я? — професор знизав плечима, припалив цигарку. — Що говорити про мене? Я завжди був другорядним персонажем у тій трагедії, яка зветься життям. Я скрізь виступаю за няньку… Няньчив академіка Торна і піклувався про його самозаглиблену гордівницю-дружину, як умів дбав про Тессі. Мені здавалось: вони без мене загинуть… Ось так і літа збігли…
— Даремно, Кольрідж! Вам ще жити й жити!
— Даремно? — він посміхнувся розумною, сумною посмішкою. — Коли хочете знати, я, певно, так і помру нянькою. Мені, наприклад, дуже хочеться поняньчити вас, хоч ви й «страшний комуніст».
