Сповідь - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Молоді пішли в хату, за ними поштовхалися дружки, свашки, старости, чільніші гості, простіші залишилися в дворі, де знову заграли музики і застрибала в химерному світлі смолоскипів барвиста, празникова юрба. Я теж був поруч тих, що танцювали, прихилився до стовбура старезної липи й дивився. Собаку загнали в хлів, і він тільки підвивав звідти; хтозна — чи тому, що грала музика, чи мене прочував? Але ні, я побачив раптом маленького, кудлатого цуцика. Покликав його, і він, смішно дибуляючи, поколивався до мене. Не злякався, а задер маленьке морденя і позирнув добродушно й лагідно. Хитнув хвостиком, і з рота йому побігла срібна слинка. Я взяв мале на руки, відчуваючи, що розчулююся, і погладив ніжну шкурку. Собаченя приплющило очі і завмерло від задоволення. Тоді я витяг другу вільну руку і здивовано її обдивився. Так, це не була лапа, поросла сірою шерстиною, це була людська рука. Брудна й потріскана, з величезними, закрученими нігтями, але це була моя рука…

Дзвонять дзвони, ніби розхлюпуються сині хвилі осені. Небо стоїть високе й чисте, ані хмарина не порушує його незайманої глибини, сонце вариться в цьому широкому безмежжі небесного океану, але це холодний вар. Дерева тягнуться вгору, сьогодні вони тонші й вищі, і листя не витримує напруги — зривається й летить на святково прикрашену юрбу, яка задоволене нуртує на вулиці. Мені здається, що ця юрба також як осіннє листя: надто барвиста і святкова. Всі танцюють і співають; скрипки підіймають тонкі ноги, тупає широкою підошвою бубон, викидають колінця брязкал'а-бубонці, дріботять ратичками сопілки. Здавалося, люди забули про свою поважність і обважнілість, про те, що вони неквапливі й розумні господарі — обличчя їхні скривлені, захоплені, а очі божевільне поблискують. Вигинаються і корчаться, тупотять, хекають, припадають до землі і підскакують; лоби їхні зрошені по; том, а вже про дівчат та парубків і казати нічого: перші пурхають, як метелики, а другі ніби на крилах літають. У дівчат розпалені щоки, одежа розвихрюється, спалахують ніжки — вони віддалися музиці і цьому золотому дню, і яке їм діло до того, що на їхні голови падає жовте і смутне листя. Яке їм діло, що літає біла павутина, сідаючи на яскраві вінки, ніби прирікаючи їм недалекі клопоти і старість, — їх полонила гра, пісня, отож вони танцюють приспівуючи; навіть баби, котрі вже пізнали клопоти і старість, розкривають беззубі роти і співають, притупують ногами і незграбно прокручуються. Всі на мить забувають про танець, їх полонив роздольний заспів, навіть музики припиняють грати і так само співають, пристукуючи долонями по інструментах. Один тільки чоловік не піддавався веселощам, один тільки чоловік стоїть збоку і дивиться, відчуваючи в серці осінь, один тільки чоловік сумує, і той чоловік — я. Мені здалося, що вони, люди ці, моляться своєю піснею дню, небу й осені, вони хочуть її заглушити й перемогти, хочуть забути про її холодні очі, а може, вони просять захистку від когось такого, як оце я? Чи не хочуть вони в такий спосіб оборонитися від моєї сумної мислі, од мого наміру, адже не милуватися ними я сюди прийшов? Так, я стояв, зовсім од них не ховаючись, прихилившись до стовбура старезної липи, в руках у мене малий, теплий песик, який аж вуркоче, дрімаючи, бо йому одному немає до всього того діла; я подумав, що цій пісні, яку вони співають, бозна-скільки літ і бозна-скільки літ моляться нею люди перед холодним лицем неба з його осіннім смутком. Ми, люди, подумав я, народжуємося в світ голі й кволі, і нам треба завзяття і сили, щоб не піддатися розпачу, щоб мати снагу отак шалено веселитися, адже ми найдужчі із живих і найбезпомічніші. Ми учимося важкої науки життя, бо хочемо, щоб голубе небо над нами все-таки не погасало.

Я студив себе цими думками, щоб залишатися спокійним та холоднокровним. Залишався смутним і незворушним, бо лише так можу постати перед тим, по кого прийшов, — він нічим мені не завинив, але доля вже зв'язала нас. Поки що намагався не вирізняти його з юрби, але волікся за весіллям, ніби приліплений. І перед ким не ховався — поки що на мене уваги не звернули…

Хлопці вже вимагали воротного. Поволі розчинялися створки, і мене раптом пойняв жах. А що, коли з нього вивалиться чорна твар на чолі з Чорним Чолов'ягою? Але це був страх безпричинний — надто напружений я був. Гості виладналися супроти дверей: молодий, з правої руки — дружки, з лівої — світилки, свашки й старости. Батько з матір'ю обходять усіх з чаркою, а я байдуже прихиляюся до одвірка розчинених воріт.

— Ах ви, злодії! — кричить хтось із рідні молодої. — Покрали коні, а вас тут і пов'язали

Староста веде за хустку молодого на ґанок. Його перепиняє старший брат з рогачем у руках, у нього веселе і, може, через те здурманіле обличчя.

— Заплатіть за сестру! — горлає він.

Я дивлюся на все це крізь райдужну плівку. Переділкою розігрують чудну виставу, де грають усі, лише я — самотній, невидний для них глядач. Надто зайняті грою, а я стою поза межами їхнього з0ру, я — в іншій виставі, яка тільки позірно накладається на цю. Але прийшов сюди для того, щоб з'єднати їх — ці дві дивні вистави — саме така вона, моя єдина сподіванка скинути зі своїх пліч тягар. Я вперше ковзнув по обличчі старшого боярина: ні, не звістило воно мені нічого. Здається, ніколи раніше цього хлопця не бачив — чи він із чужих? Перевів погляд на молодого, який простяг руку і ступив на поріг. Кинув золотого, і той провис між тарілкою і рукою-молодого; якийсь молодик повернувся до мене з розплесканою на обличчі усмішкою — ах, так, це ж мій молодший брат. На ґанкові батько молодої з пляшкою і мати з тарілкою, на якій стоять чарки. Вони також усміхнені, а на ґанок поперлися гості в барвистих строях, і тільки мій молодший брат повернув до мене обличчя і світить усмішкою, ніби мене пізнав. Я відступаю вглиб, тобто стаю так, щоб мене затулила створка воріт — уперше вживаю застережних заходів. Але брат мій дивиться не на мене; він пробирається до дівчини, теж нашої сусідки, і вони стають обіч одне з одним.

Я захвилювався. Скоро мав наступити мент, на який уперто чекаю. Довкола знову запалахкотіли смолоскипи, і червоні письмена загойдалися на землі й на людях: на спинах їхніх та обличчях. Вони тривожать ніч, але ніхто не чекає їхнього попередження: гравці добре повивчали свої ролі, і яке їм діло, є у них глядачі чи нема!