Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.
Шлагбаум миттю піднявся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина привітно кивнула йому головою.
Другий пост. Третій. Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували стальні ковпаки вогневих точок. Вартовий виглянув через крихітне віконце в суцільній товщині металу дверцят.
Тут дівчині вже довелося витягти документи, розкрити й показати сумочку. Охоронці тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчина почала втрачати терпець:
— Ну, швидше! Скільки ви ще будете мучити мене. Треба розуміти, що мене ображають такі принизливі процедури!
Не слухаючи виправдань лейтенанта, дівчина стрибнула в машину і поїхала у ворота, які щойно відчинились.
Здавалося б, за такими стінами повинні критись якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку охороняли так старанно, нагадувала хіба тихе дачне передмістя. Серед яскравої зелені біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами довгі будинки атомного стилю. І лише в кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди і їхала дочка академіка Торна.
Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А хвилиною пізніше вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені брудного комбінезона годинника-цибулину і похитав головою:
— Знову.
— Знову, таточку… — з удаваним смутком зітхнула дівчина.
— Сто п'ятдесят на годину?
— Двісті, таточку.
— Двісті! — товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!
— Це нелогічно, таточку!.. Ти сам сказав, що сумуєш без мене і рахуєш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?
— Так, Тессі, — товстун підійшов ближче, обняв і поцілував дочку. — Але я сумуватиму ще дужче, якщо ти вб'єшся…
Машину кинули просто посеред алеї — мабуть, тут рідко хто їздив — і пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся за деревами. Через хвилину мовчазний досі будинок сповнився веселим гамором.
Доки дівчина пирхала та виспівувала у ванні, академік Торн разом зі старенькою покоївкою сервірували стіл на веранді. З кількості закусок та пляшок, які вишикувались осяйною шеренгою, можна було б зробити висновок, що готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько з дочкою.
— Сім'я в повному складі! — академік налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіхи сім'ї!
— Вип'ємо!
Це був незмінний тост академіка Торна, символічний, як і ота шеренга пляшок, з якої ніколи не випивали більш як одну, та й то лише в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.
— Ну, доню, розповідай. Бачу по очах, що ти задоволена.
— Ат, де вже там…
— Ну-ну, не може бути! — Кругле, добродушне обличчя батька заясніло ще дужче, а смішний клинчик борідки задерикувато піднявся вгору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.
— Гаразд. — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?
— Умгу… — Торн саме розправлявся з біфштексом і тому не міг відповісти виразніше.
— І ти не розповіси нікому-нікому?
— Умгу…
— Я не жартую, тату… Про це я не повинна була б розповідати. Справа в тому, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!
Торн поперхнувся і вирячив очі на дочку.
— Дівчинко моя, чи ти часом…
— Ні, не збожеволіла, тату!.. — Тессі вже була серйозною. — Операцію робитимемо тільки вдвох. Уночі. Цілком таємно. Ти ж знаєш, що такі операції суворо заборонені.
— І Лайн-Еу штовхає тебе на небезпеку?.. — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому, що ти не можеш, не маєш права!
— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що академік Торн не вміє дотримувати слова. До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці весь час торочив: будь сміливою…
— …і розсудливою. Хіба не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди. Звичайно, професорові Лайн-Еу я не дзвонитиму. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.
Мабуть, Тессі Торн чекала зовсім іншої реакції батька, бо засмутилась і замовкла. Засмутився й Торн і, щоб загладити провину, почав розпитувати, що та як.
Дівчина відповідала неохоче. Ну, є такий молодий, дуже гарний чорноокий юнак. Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього цілком здоровий. А, як відомо, в організмі змінюються, обновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…
Академік гидливо пересмикнув плечима, але Тессі, на щастя, цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, на якому дотлівали останні промені Сонць.
— Що це, тату?
— А, ракети… — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.
— На Зорю Кейз-Ола?
— Так.
Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, які дерлися все вище й вище, поступово зникаючи в тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім почулося огидне, скрипуче: ве… ве… ве… Прокотилось одлуння. Прошелестіли дерева. І ще довго дзеленчали келихи на столі.
— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що ці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?
— Ну, що ти! — з деякою образою відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це нашої конструкції. Дуже вдалі!
Тессі посміхнулась нишком: батько лишився незмінним. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.
— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що?.. Розповідай, розповідай!
— Гм… Ну, так слухай: я створив антиречовину!
— Антиречовину!.. — з надмірним захватом підхопила Тессі. — А що, це відкриття має дуже велике значення?
— Так. Ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої ж маси, але протилежна за знаком — антиелектрон, або позитрон?
— Вивчала.
— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка такої ж маси, але заряджена негативно — антипротон?
— Чула.
— Не вигадуй. Про цю частку ти не могла чути, бо її відкрили ми з Кольріджем зовсім недавно.
— Ну, не чула.
— І ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?
— Н-не знаю…
— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому ми з Кольріджем уперше в світі одержали антинейтрони, та ще й не окремі, а потужний сніп.
— Мабуть, ти дуже зрадів.
— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом будь-якої речовини?
— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів. Навколо нього обертаються негативно заряджені електрони.
— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?
— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.
— Чудово!.. — круглі очі академіка Торна заблищали хитро, немов він дискутував зі справжнім супротивником. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули?.. — він налив собі у кришталевий келих вина. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо. Що буде?
— Буде, шановний академіку, антикелих, антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький і буде він наповнений антивином — дистильованою водою або касторкою! Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені потрібні!
Сумовито й любовно дивився академік на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не було й не буде зворушливої єдності думки людей одного фаху.
