Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Але по-справжньому світ схвилювала загадкова загибель радянського винищувача, що патрулював уздовж узбережжя Льодовитого океану.
Перетинаючи сто сьомий меридіан східної довготи, льотчик помітив на екрані локатора металевий предмет, що швидко просувався на північ. Згідно з інструкцією льотчик подав сигнал негайної зупинки. Наказ не був виконаний. Тоді льотчик спустився нижче і скинув попереджувальну бомбу по курсу руху чужинця.
Щойно розітнув темряву спалах вибуху, як винищувач крутнувся, ніби його хтось смикнув за крило, і розсипався в повітрі. Оглушений льотчик врятувався тільки тому, що його вчасно викинула аварійна катапульта, а парашут розкрився автоматично.
Льотчик доплентався до метеостанції на острові Проніна аж надвечір наступного дня. Хоч з його маячіння вірогідними були тільки координати місця катастрофи, все ж радянські літаки пильно дослідили той район. Вони нічого не виявили. Зате незабаром дивний всюдихід зафіксували під водою гідрофонні апарати американської воєнної бази «Тайджет-7» в районі Північного полюса.
На базі оголосили бойову тривогу. Ультразвукові передавачі безперервно надсилали застережні сигнали; по курсу руху чужинця висадили кілька підводних фугасів.
Шум під водою затих. Однак зразу ж по тому радіолокатори зафіксували на поверхні криги за двадцять миль від «Тайджет-7» великий рухливий металевий предмет. Він простував точно на північ.
І тоді командир бази дав наказ обстріляти саморухому споруду з далекобійних гармат.
Гарматами керували несхибні електронно-обчислювальні машини. Але снаряди розривались у повітрі, не долітаючи до мети. А потім на обрії перед «Тайджет-7» раптом спалахнув блакитний яскравий промінь. Пролунав тонкий свист, і в ту ж мить «Тайджет-7» почав блискавично руйнуватись.
На місці крижаного острова утворилась величезна ополонка. В ній борсалось кілька десятків оглушених людей.
А другого дня американський посол був прийнятий у Міністерстві закордонних справ СРСР і дістав інформацію, що одразу ж розкотилася по всій земній кулі як найбільша сенсація: машина, яка завдала стільки клопоту обом державам, — не що інше, як всюдихід, з допомогою якого мешканці іншої планети вивчають Землю; агресивні дії всюдихода — самозахист космонавтів. Але ніхто не міг сказати, звідки прилетіла ця ракета; ніхто, крім п'янички-мисливця з Северська, не міг похвалитися, що він торкнувся дивного всюдихода. Його вивчали здалеку з допомогою радіолокаторів: консультативна міжнародна комісія з найвидатніших учених світу прийшла до висновку, що гостям з іншої зоряної системи слід дати повну волю.
Дев'ятого січня, о сімнадцятій годині десять хвилин за московським часом, всюдихід зупинився точно на Північному полюсі.
Занепокоєно стежили за ним учені. Зараз мало щось трапитись — недарма ж космонавти так уперто просувалися до найпівнічнішої точки планети і навіть знищували тих, хто, на їхню думку, перешкоджав цьому.
Десятого січня, о четвертій годині тридцять п'ять хвилин за московським часом, численні спостерігачі зафіксували в районі Північного полюса серію дуже яскравих спалахів. Водночас було помічено, що зубчик всюдихода на екранах локаторів роздвоївся. Один зостався на місці, а другий, набагато менший, почав швидко віддалятись і незабаром вийшов за межі дії апаратів. Тоді його перехопили за спеціальною командою найпотужніші радіотелескопи Радянського Союзу та Англії — для американських обсерваторій предмет лишався невидимим за лінією горизонту, — і астрономи з цілковитою певністю встановили: від Землі в напрямку сузір'я Орла, з початковою швидкістю шістнадцять кілометрів за секунду, вирушила у космічну подорож крихітна ракета. Траєкторію її польоту досить точно визначити не вдалось, бо час спостережень був надто короткий.
Та частина міжпланетного корабля, що зосталася на полюсі, випромінювала вузенький сніп радіохвиль, який повільно, раз на добу, робив коло над північною півкулею. Це свідчило, що напрямок променя в світовому просторі лишається незмінним, навертало на думку, що маленька ракета була тільки керованим по радіо «поштарем» космонавтів у рідну зоряну систему.
Дванадцятого січня надвечір всюдихід зрушив з місця і подався на південь, в напрямку Канади. Тільки він від'їхав на якихось півста кілометрів, як до полюса кинулись кореспонденти й учені.
Вивчати не було чого. На старанно вирівняному крижаному майданчику лежало кілька десятків шестигранників з того ж самого надзвичайно легкого металу, що його знайдено на місці приземлення «метеорита» біля Верхньої Чащоби.
Вчені були розчаровані: адже вони сподівались якщо не побачити космонавтів, то хоч дістати від них бодай якийсь знак привіту людям Землі. Звичайно, нікому й на думку не спадало, що у всюдиході немає жодної живої істоти. Льотчик Тертишний висловив несміливе припущення, що Павло Сєдих, який пропав безвісти під Северськом, тепер подорожує з мешканцями іншої планети. Газетярі підхопили цю гадку, перетворили її з вірогідної версії на беззаперечне твердження, і вже не один юнак світу мріяв побувати на місці молодого російського вченого, якому випало щастя репрезентувати перед космічними гостями людство.
А що ж сам Павло Сєдих? Як і в перші години полону, він перетворився на немовля, якого не спускає з рук занадто дбайлива мати: спав, їв і знову поринав у солодке небуття. Мабуть, справа була не тільки в перевтомі. Цілком можливо, в їжу та питво додавались якісь препарати, що заспокоювали нервову систему.
Юнак прокинувся, аж коли всюдихід рушив з полюса у дальшу подорож по планеті.
Свідомість була чистою і ясною. Дихалося легко, вільно. М'язи повнились енергією.
«Де це я?.. Що це зі мною?..» — В першу мить Павло не міг пригадати нічого. А потім враз перед ним яскравою стрічкою помчали кадри біофільму. Зоря Кейз-Ола… інженер Айт… Цариця краси… Мерзенний виродок Кейз-Ол…
На далекій Пірейї, за мільярди кілометрів від Землі, відбувалися події, дуже схожі на земні. Вони змушували ненавидіти й співчувати, співставляти й протиставляти. Забувалося, що це, зрештою, тільки надзвичайно досконалий кінофільм: хотілося самому стати до боротьби пліч-о-пліч з інженером Айтом.
Павло вмостився зручніше в кріслі, натиснув на кнопку.
Знайомо клацнув фіксатор. Спалахнув екранчик. Засвистів у вухах вітер.
І в ту ж мить Павло Сєдих просто перед собою побачив молоду, повну сили й снаги дівчину.
Частина друга
Напередодні
Бомба «чиста» і бомба «брудна»
Дівчина співала.
Коли б її запитали, що саме вона співає, їй, мабуть, важко було б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку — безтурботна, задоволена усім. Дівчині підспівували вітер та басовите гудіння газотурбінного мотора.
Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, буквально пожираючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і, нарешті, застигла біля поділки 200.
Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль майже не торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак.
Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера. Вітер куйовдив її коротко підстрижене каштанове волосся і, захлинаючись, насвистував щось задерикувате.
Услід рожевій спортивній машині погрожували кулаками поліцаї, скрушно хитали головами водії. Дівчина не звертала уваги. Їй було десять пірейських років, і юність вирувала в ній, розбризкуючи невичерпну енергію.
Та ось дівчина глянула на годинник і знизила швидкість. Тепер її автомашина пересунулася на передостанню праву доріжку автостради і з легкістю балерини неквапно обганяла замурзані роботяги-грузовики.
На схрещенні доріг дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе в напрямку невисокого гірського пасма. Знак цілковитої заборони проїзду на неї не вплинув, так само як і не стурбував військовий пост біля шлагбаума.
