Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Тут з передніх дверей вискочив чоловік у спецівці — напевно, вагоновожатий — із розвідним ключем у руках. Він підлетів до здорованя і з розмаху вдарив його ключем по нозі, трохи нижче коліна. Велетень здавлено завив і похилився на одну ногу. Та він усе ж встиг у ту саму мить вирвати важкого металевого ключа з рук нападника і заїхати йому знизу вгору під саме підборіддя. Вагоновожатий відлетів спиною вперед метрів так на два і важко впав, дриґнувши ногами. Здоровань же стис у правиці ключа й, накульгуючи на вражену ногу, почав з гарчанням ганятись за своїми переслідувачами, котрі пирснули врозсип уздовж вагонного тіла. Когось із них він таки наздогнав у хвості вагона, з розмаху тріснув і поклав, потім, так само підволікаючи ногу, пожбурив ключа — той дзеленькнув об рейку й незручно впав у масну калюжу на колії — і почвалав геть, озираючись та потираючи правицею подряпини на шиї.
Він ішов по протилежному боці дороги й, розминаючись з Ігорем, зиркнув у його бік. Ігор теж поглянув ліворуч, кліпнув — і побачив крізь рожево-тілесну паволоку пудри на очах роз'ярілу червону троянду, яка ворушила своїми пелюстками перед і позад себе, повільно пливучи у просторі. Троянда була вологою, сочилася краплями чогось липкого і, мабуть, солодкого. Краї пелюсток мала чорні, наче трохи обгорілі. А її зібгана середина теж ворушилася, пульсуючи, ніби рот великої риби, котра у спекотний день піднімається до поверхні води й вистромляє з неї голову — не лише затим, щоб ухопити повітря, а ще й визирнути в інший світ, маловідомий і важкодоступний.
Коли Ігор дійшов до трамвая, навкруг якого все ще клубочились і стогнали пасажири, то вагоновожатий, що сидів на приступці відкритих дверей, прикладаючи до розбитого підборіддя якусь брудну шматину, спідлоба подивився на нього й прохарчав, тримаючи обличчя догори:
— Чого ти його не затримав? Га? Чого?
Ігор лише гмикнув і побрів далі. За вагоном якісь сердобольні жінки відходжували іншого прибитого велетнем нападника. У спину Ігореві долинули чиїсь розгублені слова:
— Це ж тепер кудись треба повідомити, доповісти, що такий хворий вирвався, пішов! Він же тепер скількох людей заразити може! А куди? Якась державна служба повинна цим займатися!.. Санітарна, чи що?
У театрі на службовому вході висіло оголошення про ремонт системи опалення. Вчорашньої жінки-вахтерки не було, замість неї у будці сидів старий вахтер у тісно застебнутому піджаку і теплому светрі під сподом. Він з недовірою подивився крізь скло віконця на Ігоря, та той із зухвало-незалежним виразом обличчя, не вітаючись, пройшов собі досередини. Вже піднімаючися сходами до репетиційної зали, почув угорі, над собою, голоси. Притишив ходу. Спинився, вчепившись долонею в поручень.
Говорили Парторг і Метелецький. Вони стояли на зламі сходів між поверхами і притишено, але затято лаялися. Парторг щойно скінчив, останніми словами, які долинули до Ігоревих вух, були такі: «…і я не дозволю, і можете скаржитися!» Вимовлено це було напівшепотом, тож у фразі переважало сичання — «не дос-с-с-сволю!», «скаршитис-с-с-ся!»
— А тепер ви мене послухайте! — Метелецький заговорив на повен голос, певно набираючи повітря випнутими грудьми. — Мене зовсім не цікавлять ваші міркування! Ви здійснюєте ідеологічне керівництво, от і здійснюйте його! А я, зі свого боку, знаю, що нічого не порушую, і я творча особистість, і маю право на своє бачення, на своє потрактування художнього твору! Воно в мене з вимогами вашої ідеології не розходиться!
— Тихіше, тихіше! — Парторг, здається, трохи прохолов і тепер намагався так само остудити й головного режисера. — Ви ж не знаєте, про що ми говоримо. Бо мене на курсах, звідки я повернувся, ознайомили з останніми, з найостаннішими ідеологічними нормами та вимогами. А ви, наскільки я розумію, з цими останніми… я повторюю — останніми! — вимогами не ознайомлені. Ось так! Тому не займайтеся самоуправством, прошу я вас!.. — останні слова парторг вимовив майже примирливим тоном, і в паузі, яка запала після цього, бриніло очікування.
— Ви собі як уже знаєте, а я для себе вирішив! — у голосі Метелецького бриніла впевненість і навіть затятість. — Я буду ставити так, як вважаю за потрібне! І вибиратиму твори згідно з власними уподобаннями! Наскільки мені відомо, Софоклес поки що не входить до переліку заборонених авторів…
— Але входить до переліку небажаних! — Парторг теж додав твердості у мову. — Якщо хочете бути розглянутим на бюро, тоді будь ласка! Тоді ставте кого хочете і як хочете! — Схоже, Парторг вичерпувався у своєму запалі. Він усе ще говорив на підвищених тонах, проте впевненість у голосі зникала, інтонація робилась втомленою й трохи навіть жалібною. — Ви що, не розумієте, що й мене за таке по голівці не погладять? Мені на пенсію через півтора року виходити!..
— Та добре вже… — примирливо протягнув Метелецький. — Давайте домовимося так: в разі чого, ви мене попередили, але я лишаю за собою право на творчий пошук. Так і скажете на тому бюро, в разі чого…
— От уже з вами!.. — Парторг, було схоже, вичерпався, і єдиним його бажанням тепер було як уже програти, то бодай з мінімальною втратою гідності. — Дивіться ж, Метелецький, ви мені пообіцяли!
— Так! — Метелецький говорив урочисто й переможно. — Всім можете казати, що я вам пообіцяв. Не будемо уточнювати що!..
Ігор зрозумів, що тепер саме вчасно буде показатися на очі. Він чмихнув, кашлянув і, зумисно голосно човгаючи, почав підніматися сходами.
— О! Це ви! — Метелецький швидко зобразив на обличчі щире здивування. Він, правда, ще й коротко перезирнувся з Парторгом. — Добридень, як вас?.. Ігоре, так? Отож, Ігоре, йдемо в репетиційну, саме на вас ми й чекаємо.
Ігор рушив угору, і режисер покрокував слідом за ним. Парторг почав спускатися вниз, іще раз кинувши невдоволений позирк услід їм обом.
— Це ж ви у нас… е-е-е… Ігоре, зайняті в ролі… молодого Едіпа! — гудів позаду голос Метелецького. — Можна сказати, головна роль. У такій відповідальній постановці!..
Вони увійшли до репетиційної зали, і Метелецький тут-таки заплескав у долоні, привертаючи до себе увагу й обганяючи Ігоря, котрий, зробивши три-чотири кроки, сів у першому ряду, осторонь від решти акторів, легенько кивнувши всім, щоб не бути вже зовсім нечемним.
— Отож, шановні! — Метелецький упевнено спинився рівно посередині й востаннє ляснув у долоні. — Сьогодні в нас перша повнометражна репетиція!
— Як це? Нам же досі текст не роздали! — Питання, що прилетіло з зали, було таким невизначеним, що Ігор навіть не зрозумів, чоловічий голос його поставив чи жіночий.
— Спокійно! Я зараз вам поясню своє рішення, і я майже певен, що воно вам сподобається! — Метелецький усміхнувся загадково і стримано. — Бо рішення моє полягає в тому, що ви не будете зі сцени говорити ніякого тексту. Ні слова!
Режисер замовк, очікуючи реакції. Реакція цілком відповідала його очікуванню — сторопіння запанувало творчим колективом театру.
— Так от! — Метелецький вдоволено тягнув паузу. — Так отож, мої шановні й дорогі актори! Я з вашого дозволу вирішив і собі взяти участь у вашому творчому процесі. Зовсім трішки, зовсім небагато… Ви ж не заперечуєте?..
Відповіддю йому знов було сторопіле мовчання.
— Тобто ви на сцені виконуватимете всі відведені вам ролі без слів! Без слів, розумієте? Ну хіба це не полегшення для актора — не вчити того осоружного тексту, не забивати собі голови?.. — Метелецький усміхався трохи непевно, з надією поводячи поглядом по обличчях і очах підлеглих. — А тим часом через мікрофон, його зараз підготують наші техніки, я говоритиму ваші тексти на динаміки! Розумієте? Це буде використання технічних засобів — саме те, чого вимагає від нас поточний момент і безпосередньо органи керівництва культурою! Ну, розумієте?..
Ігор від подиву навіть забув про плямки на очах. Головний режисер просив у них на щось погодитися. Не наказував, а саме просив!
Тим часом Метелецький дістав з-під пахви ту саму течку-швидкосшивач із текстом п'єси, якою трусив перед їхніми очима позавчора, розгорнув її і, схилившись спиною на виставлений для нього перед рядами стілець, занурився в читання. Актори, зібрані на репетицію, трохи неголосно пошумівши, почали підводитися з місць і виходити на сцену. Звідкись узявся технік, який всунув до рук Метелецькому мікрофона й заходився приєднувати якісь дроти попід стіною зали. Метелецький, і далі заглиблено читаючи поплямовані чорнильним штемпелем аркуші, сів у першому ряду, час від часу примружено позираючи на сцену, ніби розв'язуючи подумки якусь задачу з площинної геометрії.
