Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

— Чому? — серйозно запитав Іван Семенович.

— Мені відомо тільки, що до тих великих покладів прадід дістався далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав він на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, жодна людина не змогла ніколи перейти їх по той бік…

«Цілком зрозуміло, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім не гори, а стіни велетенського підземного простору, які сходяться з стелею…»

Іван Семенович, трохи нервуючись, потирав руки. Нарешті, він знов звернувся до Роніса:

— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди б милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!

Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це запитання. Він розумів, що воно означає. Ось чому ім’я Роніса здавалося знайомим!

— Це наше родинне ім’я, — відповів Роніс. — Воно, дійсно, чергується з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука називали знов Пронісом… І так, чергуючись, це ім’я дійшло й до мене. Мого батька звали теж Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би теж не інакше, як Пронісом. Така родинна традиція…

Все стало на своє місце. Тепер не залишалося сумнівів. Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в печері пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса… Кожне слово в розповіді Роніса надавало нової ваги знайденому пергаменту. Проніс, далекий Проніс, хіба міг він думати, що навколо його заповіту розгорнуться такі дивні події?..

11. ПОБРАТИМИ

Вони наближалися до перших наметів становимща, коли Дмитро Борисович, який весь час розмовляв з Варканом, спинився.

— Є інтересна пропозиція, товариші, — мовив він. — Здається мені, що вона найбільш сподобається нашій молоді. Хочете послухати?

— Просимо, Дмитре Борисовичу, — відгукнувся Артем.

— Варкан говорив приблизно таке: «Чи не цікаво було б моєму молодому другові взяти участь у полюванні на дикого кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкою стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він наказав мені вбити того кабана, коли гості побачать усе, що вони хотіли. Мій товариш проведе славетних чужинців до намету Сколота. Вождь бажає показати їм дещо з своїх скарбів. А я з кількома мисливцями вирушаю на полювання. І коли мій молодий друг хоче взяти участь у ньому…»

— А я? — незадоволено запитала Ліда.

— Це стосується й до вас, Лідо. Правда, Варкан? — і Дмитро Борисович звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув.

— Щось мені здається, що Варкан ставиться до Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема, — сказав з лукавою посмішкою археолог. — Та ви не червонійте, моя люба, це цілком зрозуміло. Я тільки боюся, як би не вийшло через це якихось сперечань. Самі розумієте, Гартак цікавиться вами, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а на світі є ще… юнак, який теж не хоче відступитися від вас…

— Дмитре Борисовичу!..

— Гаразд, гаразд! Це тільки між нами. Так от, що відповісти Варкану?

Що відповісти? Та хіба не ясно само собою, що відповісти?..

— Я з радістю, — відповів Артем.

Ліда на хвилинку задумалася. Їй було цікаво й подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні. Проте скарби не зникнуть. І Ліда теж відповіла рішуче:

— Я теж з охотою!

— Добре. Тоді ми тут розлучаємося. Іван Семенович і я повертаємось до становимща, а ви з Варканом вирушаєте в іншому напрямі. От тільки, як ви з ними будете розмовляти?

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — відповів Артем. — Там діяти треба!

— А з якою ж зброєю ми полюватимемо? — запитала Ліда.

Справді, коли Варкан і товариші його були озброєні довгими списами, луками й короткими мечами, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… дійсно, в мене є тільки одна зброя, — вийняв Артем з кишені свій маленький ножик. — Але на кабана вона не дуже…

— В мене й такої немає, — додала Ліда.

Зрозумівши, в чім річ, Варкан подав знак двом воїнам.

Вони зняли з себе короткі мечі й передали їх Артемові й Ліді. Артем підперезався шкіряним поясом, на якому висів меч. З Лідою було гірше. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Звісно, він дав би вам і лук, і стріли, і списи. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч при боці!

— Спокійно, — голосно скомандував Артем. — Слухати мою команду! Товариш Ліда, шаблі вгору!

Клинки виблиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем крутнув мечем над головою. Проте Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командир.

— Правда, Артеме, побережіть ваші сили, — посміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, час уже вирушати.

Варкан віддав наказ воїнам. Артем сховав меч у ножни.

— Добре… Почекаю, поки знайдемо дичину!

Група розділилася. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до становимща. Решта на чолі з Варканом швидко помчала степом в напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як вона спокійно і впевнено трималась на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава била по колінах — добрі коні мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду, Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так їздити верхи? Не знав, що ти ще й це вмієш!

— Раніше за тебе вміла, — задерикувато відповіла дівчина. — Ще два роки тому склала іспити на звання кавалериста!

— Ач яка!..

Коні мчали просто до лісу. Ось зразу закінчилася висока степова трава. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед лісом. Варкан щось гукнув, високо підняв довгий, тонкий спис і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, звичні триматися гурту, звернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалось полювання? Але де ж той кабан?..

— Заєць!.. Заєць!.. — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сіра звіринка, притиснувши довгі вуха до спини, тікала до лісу великими й нерівними стрибками. Вона кидалася в сторони, поверталася й мчала, мчала…

«Та хіба ж він наздожене? — подумав Артем. — Заколоти зайця списом… Це ж неможливо!..»

Але Варкан мав на меті зовсім інше. Високо тримаючи спис, він чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої мчав кінь скіфа. Тоді Варкан з силою кинув уперед спис. Тонке ратище під час польоту здригалось, наче само шукало свою ціль, повільно опускаючись вниз вістрям. Заєць мчав, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще один раз, і в цю мить спис наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло її до землі. Ратище стирчало вгору.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, — визнав Артем.

Це була дивна влучність: Артем читав у книжках про австралійських тубільців, що влучають у ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов саме зашморгує тварину. Але все це було дрібницею, порівняно з влучністю Варкана. Влучити в зайця списом на віддалі не менше як за двадцять метрів! Ні, коли б Артемові хтось розповів про це, така історія здалася б йому неймовірною.

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив спис, що стирчав із землі, разом з тваринкою, зняв зайця й причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили, мов зачаровані, за кожним його рухом. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в хмари, а спис повернувся б звідти з великим птахом на собі, — Артемові здавалося, що він не здивувався б. Випадок з зайцем довів йому, на що здібний скіфський мисливець.