Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Роніс поважно вклонився чужинцям, щиро й дружньо привітався з Варканом, який зразу почав жваво розмовляти з ним. Видно було, що вони — давні друзі, які розуміють один одного з півслова, довіряють один одному. Роніс слухав Варкана, трохи схиливши голову, поглядаючи на чужинців, його зіркі очі перебігали з однієї постаті на другу. Ось він на хвилинку з цікавістю спинив погляд на Ліді. Це тривало кілька секунд, бо Роніс зразу ж таки перевів погляд на Дмитра Борисовича. Але Ліда помітила цей уважний дружній погляд і запам’ятала його. Ця людина викликала до себе симпатії.
Варкан закінчив розмову, Роніс відповів йому дуже коротко і звернувся тепер безпосередньо до Дмитра Борисовича. Але очі його безупинно перебігали з одного чужинця на другого, наче він хотів цим підкреслити, що його слова стосуються всіх. Він говорив жваво, невимушено. Мова його текла плавно, він не підшукував слів. Дмитро Борисович іноді навіть забував про потребу перекласти товаришам, з таким задоволенням слухав він округлі фрази грека.
— Мені дуже приємно, — говорив Роніс, — розповісти про мою роботу мудрим і освіченим чужинцям. Я готовий до послуг і намагатимуся задовольнити всі вимоги моїх шановних співбесідників. Їм, мабуть, цікаво подивитися на видобування руди? Тоді я попросив би їх вирушити зі мною на огляд, під час якого я дам усі потрібні пояснення.
Огляд цей тривав недовго. Мабуть, він цікавив більше, хоч це й може здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло цікавити досвідченого інженера-геолога в цих старих засобах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямками та величиною жил.
Цікавість Дмитра Борисовича була ширшою. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все-все. Ніщо не пройшло повз його увагу. І вже не перший раз Артем чув його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне:
— Коли б мені фотоапарат!.. Коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій печері!..
Але апарата не було — і Дмитро Борисович готовий був затримуватись біля кожної речі, щоб замалювати її в своїй записній книжці. Артема мучила інша думка: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки це?
Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоч зрідка в його голосі проривався смуток.
— Звичайно, я народився тут. Але ніколи в житті я не забував того, що розповідалося в нашій родині! Я завжди пам’ятатиму це. Мої далекі предки були взяті скіфами в полон в Ольвії під час перемоги скіфів над греками. І скіфські вожді зробили їх рабами! Моїх предків!
Варкан, що неуважно слухав Роніса, підвів голову й посміхнувся:
— А коли б мої предки, Роніс, потрапили в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді ви зробили б їх рабами в Ольвії…
Раптом вони перейшли на скіфську мову. Дмитро Борисович використав цю хвилину:
— Звісно, правильно. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед грецьких рабів. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно — скіфів. Ще дві тисячі років тому скіфи під проводом раба Савмака повстали проти своїх гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але греки придушили це повстання з допомогою свого війська, що прибуло з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… Про це чимало цікавого можна розповісти. Колись потім нагадаєте мені, я вам розкажу безліч цікавих речей… Проте наші друзі знов перейшли на грецьку мову. Послухаємо!
Співбесідники сперечалися. Нарешті Варкан гукнув:
— Роніс, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в мирі з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, чого не знають інші. Чимало в нас є спільного — і коли б Дорбатай знав про це, він би не помилував нас. Але Дорбатай на мене й не дивиться, він мій ворог — і я його ворог. Він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Відповідай!
Роніс гірко посміхнувся:
— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але хіба це тому, що він мене любить?
— А як же це зрозуміти?
Очі в Роніса заблищали гнівом.
— Так слухай, Варкан! Слухай! Ми з тобою друзі. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона мені потрібна, щоб ніхто не насмілювався заважати мені в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради моєї мети я готовий віддати все моє життя, і ти знаєш це. Але для того, щоб досягти її, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!
— Я не розумію тебе, Роніс.
— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові й правнукові. Вона дійшла й до мене. Я розкажу тобі про неї, Варкан. Слухай, ось вона. Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Людина могла просто приходити й брати золото голими руками. Вона лише нахилялася — і брала з землі самородки. І протягом цілого життя не могла б людина чи кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син узнав про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з уст у вуста, від батька до старшого сина. Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…
— Вибрали все золото?
— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два поклади золота. Один дуже великий, а другий значно менший. Я розробляю менший. Але й з нього я щотижня даю в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я й купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що лише я один знаю місце, де ті поклади. І він не хоче шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на все моє життя, хоча б я жив триста років! Старий Дорбатай, звісно, хотів би сам узнати про те місце. Але він добре знає, що я не скажу нічого, хоча б він катував мене місяцями…
— Ти кажеш, він знає? Звідки? — перепитав Варкан.
Замість відповіді, Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу й закачав рукав сорочки. На руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти м’ясо.
— Це — сліди того, як Дорбатай дізнавався, Варкан. Але він скоро збагнув, що таким способом нічого не доб’ється, що я швидше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він відпустив мене, але за це я щотижня мусив приносити йому золото. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я не дитина. Це поки що моя єдина зброя. І я не випущу її. Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш, Варкан, яка!
Він замовк. Варкан схопив його руку й щиро потиснув її:
— Не сердься, друже мій, Роніс! Пробач, що я образив тебе. Мені треба було з’ясувати…
— Ні, Варкан. Це краще, що ми з тобою поговорили. Погано лише, що ми затримали нашою розмовою чужинців.
— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — заперечив Дмитро Борисович. — І, якщо ви нічого не маєте проти, нам було б цікаво взнати одну річ.
— Прошу, — відповів охоче Роніс.
— Чому ви берете золото лише з менших покладів? А більші?
— Більші відрізав великий завал. Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони розташовані. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Але він сховав той заповіт в замурованій підземній печері… і ту печеру так само відрізав завал, разом з покладами…
Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний завалом у замурованій печері!
Роніс продовжував:
— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже й я не знаю, де він схований! — все одно, старий віщун ніколи не зможе знайти самих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх!
