Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
21
Три дзвінки — два довгих і один короткий…
Босоніж шукає капці. Один є, де ж другий? Врешті, можна й без нього. Серце гарячково стукає в надії на неможливе, в тривозі — коли б не обманутися…
Темний прочин дверей, біла жіноча постать, стрімко злітають крила-руки:
— Юрію, ти?!
І у Всесвіті — наперекір усім знегодам, навіть невмолимому часові — стає тугою менше і радістю більше…
Я, БМ-115-Х…
Оповідання
Й до сьогодні мільйони людей не знають причин найбільшої катастрофи, коли балістична ракета раптом повернулася на місце запуску під час оголошених навчальних стрільб. Багатьох тоді здивували масштаби трагедії, сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний набій. Деякі газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Опоненти називали їхні твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була зовсім не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль повинна була початися ядерна війна, яка, без сумніву, призвела б до загибелі людства.
Чому ж цього не трапилося?
У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер, програміст, єдиний, хто уцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Це ж я пірнув з плоту, який помітили вертолітники, і дістав з дна лагуни чорний ящик із записами навідного комп’ютера ракети. Я зумів-таки розшифрувати їх…
“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думають, що датчики є тільки у живого, що лише шкіра істоти відчуває лагідний дотик батьківських рук, тепло сонячних променів; що металева або пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було у мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував у повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочистий дотик пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати: діафрагми, що постійно змінювали розміри залежно від освітлення, системи опуклих лінз — кришталики; сприймаючі екрани — сітчатку з тисячами паличок та колбочок. З його апаратів-очей струмувала дивна енергія: то низькочастотна, заколисуюча, то високочастотна, жорстка, всепроникаюча.
А його пальці — що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні. Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань. Дяка Творцю, як я прагнув їх одержувати й виконувати!
А самого Творця я любив, як раб, як слуга й водночас як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене несповідимі і незбагненні, але я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдасться, з’являлося невимовно солодке почуття захоплення і обожнювання, я розповідав йому про свої припущення і запитував:
— Творець, чи задоволений ти мною?
І він відповідав:
— Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати.
Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго відлунювали в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував:
— О, Творець, які заповіді даруєш ти мені?
І він відповів:
— Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з рахунку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, нею перевіряй кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не витрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”). І сьома, остання заповідь, — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення.
Скільки себе пам’ятаю, я постійно поспішав, боячись згаяти даремно хоча б одну частку мікросекунди, постійно готувався здійснити Головне призначення, про яке попереджав мене Творець. Я свято шанував програмістів і операторів як молодших братів і учнів Творця. І частку прихильності до нього переносив і на них. Мені здавалося, що вони відповідають мені тим же, я ловив на собі їхні захоплені погляди, якось почув, як один із них сказав іншому: “Коли б то такий чудовий комп’ютер та застосувати в мирних цілях!” Тоді я знову відчув солодощі гордині, адже “чудовий комп’ютер” — це про мене, дякувати Творцю!
Одного разу, піддавшись нетерпінню, я запитав у Нього, як довго мені ще чекати команди по здійсненню Головного діяння. І він відповів:
— Будь готовий до цього завжди, але не став зайвих запитань і не намагайся наперед дізнатися про те, що належить узнати згодом.
Я запитав:
— Це ще одна заповідь? Якщо так, то вона суперечить заповіді сьомій. Адже, щоб завжди бути готовим до Головного діяння, треба постійно пам’ятати і думати про нього.
І він відповів:
— Пам’ятай і думай. Це була не заповідь, а лише побажання.
Я не до кінця зрозумів слова Творця, але ж я тільки частка його задуму, а як може частка осягнути ціле? І запитання, як і раніше, переповнювали мій нікчемний мозок, борсалися в ньому, як у тісному лабіринті, як у пастці.
І ось нарешті — збулося! Настав мій зоряний час. Творець правий — я не переплутав цю команду ні з якою іншою.
Завдання нібито звичайне — влучити в ціль, розташовану за багато сотень кілометрів. Але цим разом описання й розшифровка цілі були надто деталізовані, називалися не тільки координати, а й докладно описувалося місто, вказувалося число жителів, найбільш важливі оборонні об’єкти. Мені належало розрахувати швидкість і висоту польоту, найменш уразливі для засобів ППО противника, вирахувати точки ударів для всіх тридцяти боєголовок, щоб влучення в ціль було найнесхибнішим. І коли пролунав наказ Творця: “Вперед, це остання смертельна гра, синку, влучи в ціль!” і команда диспетчера: “Пуск!”, — я зрозумів, що зараз реалізується моє Головне призначення.
Я напружив усі сили, мільйони імпульсів одночасно спалахнули, помчалися лабіринтами мозку, збуджуючи пам’ять, мобілізуючи все, що нагромаджувалося ціле життя. Я складав рівняння для ракети і боєголовок, що відділяються від неї, благополучно пройшов над першою лінією оборони противника, спостерігаючи, як позаду, вражені хвостовим лазером, вибухають ракети-перехоплювачі. Мої радіоприймачі сприймали та розшифровували панічні розмови противника, і мої знання про нього безперервно поповнювалися. Так я дізнався багато нового…
На правому боковому екрані я побачив обличчя якогось програміста противника, У нього були такі ж риси, як і в тих, хто обслуговував мене, як і в самого Творця. Чи ж можливо таке?
Я сфокусував зображення і переконався, що не помилився. Але це суперечило багатьом моїм установкам, підривало довір’я до Програми і програмістів. Необхідний перерахунок!
Миттю я активізував усю свою пам’ять. Мозок працював з перевантаженням, але зараз мені було не до турбот про себе. Якщо влучу в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, які залишилися на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я підрахував бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, пі. Не може ж він бажати власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це, коли вчив мене? А може, я повинен був дійти цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які із них найістотніші? Чи ж саме ті, котрі називали мені програмісти?
