Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Людина вирішила допомогти йому:
“Гармонія в чому?”
— В усьому…
“Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”.
— Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягає і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій.
Людина схвально кивнула: “Розумію”.
— От і добре. — Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння. — Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку — від кожної частинки до системи, бо й таким чипом здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю — це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії…
Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає…
— Це ж так просто, — говорить сигом. — Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю…
Її давно немає, — мовить людина. — Вона жила в минулому.
— Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш?
— Розумію, — шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!”
“Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”.
— Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше…
Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку:
— …Хай це буде радістю навіть однієї істоти… — знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом — два довгих і один короткий…”
У мерехтливому бузковому тумані вимальовується і дивиться на космонавта Подільського прекрасне й мужнє чоловіче обличчя з могутнім чолом, сірими іскристими очима і розльотистими бровами. Подільський розуміє: це обличчя сигома Юрія — таким він був колись на Землі й таким повернеться в далеке минуле.
20
— …Даруйте, але мені здається, що ми знайомі, — каже штурман, нахиляючись до незнайомця.
— Саме так, ми зустрічалися…
— Коли?
— Перед стартом “Омеги”.
— Як же я міг забути? Ви бортінженер Подільський?
Людина втомлено киває. І штурман згадує до найменших подробиць той день перед стартом “Омеги”, свій стан, відчайдушні спроби звернутися спочатку до членів Ради, до працівників Управління, потім — безпосередньо до екіпажу корабля. На жаль, ніщо не допомагало, майже ніхто не слухав його дивних попереджень, які грунтувалися всього лише на фантастичному оповіданні про загибель “Омеги”. А коли штурман його прочитав, то вже не міг заспокоїтися. Адже зовсім нещодавно по телео передавали офіційне повідомлення про наступний старт справжнього, реального зорельота “Омега”, і, здається, там серед прізвищ членів екіпажу… Він шукав серед стрічок із записами, переглядав індекси. Ага, ось вона! Вставив стрічку в програвач. Вмить текст поплив по екрану. Стоп!
Палець натиснув на тумблер. Залишалося лише сфокусувати зображення. В центрі екрана висвітилося прізвище — “Подільський”.
Штурман глянув на сторінку старовинної збірки, надруковану на папері, відшукав прізвище врятованого космонавта — ПОДІЛЬСЬКИЙ. Подвійний збіг? Назви корабля і прізвища бортінженера? Та хіба ж таке можливо? Але ж ось воно трапилося! Здавалося б, усупереч логіці, всупереч здоровому глузду. Збіг — це факт. І відмахнутися від нього безглуздо. “Якщо твої логічні висновки суперечать фактам, то неправильні не факти, а твоя логіка”. Що ж робити в такому випадку, як знайти помилку?
Підрахувати — яка вірогідність подвійного збігу… Дуже незначна. Але у Всесвіті, де відбувається так багато найрізноманітніших збігів, міг статися і такий. Чому ж він ніяк не може повірити?
Ще б пак, від його висновку залежить доля людей. “Омега” стартує через тиждень.
Ним оволодів стан фанатичної упертості. Він підраховував і перевіряв свої розрахунки багато разів. Вночі не міг заснути, продовжував рахувати й напружено розмірковувати, підсумовувати, спростовувати підсумки й сумніватися з своїх спростуваннях. Так можна було й зовсім з’їхати з глузду. Він вживав ліки від безсоння. Та коли щастило заснути, йому ввижалася “Омега”, вибух, мерці в каютах.
Довелося розшукати на космодромах “Омегу”, космонавта Подільського, до нього першого звернувся із своїм попередженням, з проханням відмовитися від польоту.
І Подільський, і всі члени екіпажу здивовано слухали йоги. Він примусив їх познайомитися з оповіданням — вони читали і знизували плечима. Тільки у командира, у безстрашного Бориса Корнілова він помітив, як не дивно, щось на зразок розгубленості і зрозумів, що той схоче порадитися з товаришами. А на обличчі Подільського нічого такого він не помітив. Лише випнулися вилиці. “Закусив вудила”, — подумав штурман і щодень почав ходити по інстанціях: показував оповідання, переконував. Ще двічі він зустрівся з Подільським, та переконати його не зміг.
…Штурман вглядається в обличчя співрозмовника. Хворобливо втомлене, набрякле, обпечене, але, як і раніше, суворо стиснені вуста, наче задля того, щоб не зронити необережне слово. А в глибині очей мерехтить подив і… цікавість.
— Ви ж тоді полетіли на “Омезі”?
“Омега” загинула, — відповів космонавт, і штурман відсахнувся, із страхом дивлячись на нього.
— Так, так, — повторив Подільський, — саме як у тому фантастичному оповіданні, що ви нам показували. На жаль, ви мали рацію — це справді було оповідання-попередження.
Лише тепер він повністю усвідомив прихований зміст оповідання і загадкові збіги. Він здогадався, що сигом, повернувшись у свій час, звідти намагався, як міг, не порушуючи структури майбутнього, попередити про нещастя з “Омегою”… Кілька життів він все ж таки зміг врятувати, і серед них Гліба, який стане згодом капітаном “Гагаріна”… А ось Бориса Корнілова він врятувати не зумів. “Мабуть, тому, — думає Подільський, — що це зробити неможливо, хоча, здається, хтось відповідав мені: “МОЖЛИВО”.
Раптом він звертає увагу, що штурман змінив позу, уважно дивиться на нього, потім повертає голову, ніби до чогось дослухається. Ось знову повертає до нього обличчя, погляд стає запитливим.
— Вибачте, — мовить штурман. — У вас немає з собою магнітофона?
Подільський здивовано знизує плечима.
— Даруйте, я почув досить дивну пісню. Подумав, що це ви наспівуєте… Але ж ви мовчите, а проте…
Тепер і Подільський почув пісню:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла…
Голос він упізнав одразу. Він упізнав би його з тисячі інших. Подільський відчув, що пісня призначена особисто йому, й одразу ж розібрав слова:
І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,
І щастя і горе — усе каяття,
Із пекла чи з неба що прийде до тебе
Ця пісня й спокута — чуже життя..
Йому не треба замислюватися над словами пісні,він уже знає, що чекає на нього, і тільки тепер розуміє смисл того загадкового “МОЖЛИВО”. Борис іще в студентські роки частенько наспівував цей куплет. Він стверджував, що це його улюблена з дитинства пісня, що він сам її створив. Здається, в куплеті змінилися якісь слова, та все ж таки його можна було взнати.
Пісня швидко наближається, і Подільський встає назустріч їй. “Останній сигнал друга, — думає він. — Чого ж у ньому більше — радості чи страждання?..”
Він відчуває, як щось вривається в нього разом з черговим подихом — і світ доокіл змінюється. Можливо, змінюється не світ, а він, і вже бачить все довкруг іншим, ускладненим зором, через додаткові призми й лінзи, — і світ постав перед ним єдиним і водночас розкладеним на крихітні деталі; він бачить кожну деталь окремо і у взаємодії з іншими, з мільярдами деталей-цеглинок. Коли б йому сказали раніше, що таке сприйняття світу можливе, він би не повірив. А тепер навіть комбінований пульт штурманського підстрахування бачить ніби без лицевої панелі — із блискучими перетинками блоків, з друкованими схемами й запасними кристалами пам’яті, бачить, як біжать в ньому від локаторів і двигунів на дисплеї й діапроектори імпульси, й осягає їх шляхи, схрещення і з’єднання. І людину, що знаходиться перед ним, бачить і так, як раніше, і ще в кількох ракурсах, й здогадується, про що вона замислилася, що хоче сповістити йому. “Значить, так сприймав світ Борис. — думає Подільський. — Ось чому він висловлював такі думки, які здавалися нам дивними й незрозумілими, ось чому він міг приймати рішення, до яких ми й не додумалися б. Тепер я знаю: в останній сигнал Всесвіту, який називався Борисом Корніловим, закодоване все його життя, його особистість, і він не залишиться сигналом нещастя й смерті — “SOS”, що блукає у просторі й часі. Я прийняв його, поспішив на допомогу — і він став мною, моїм світосприйняттям, моїм сумнівом, радістю і жалем. І хоча я не можу повернутися в той час, коли ще не пізно було відмінити політ і врятувати Бориса Корнілова, я своїми тугою і співчуттям зробив те ж саме, що здійснить сигом Юрій в тому часі, куди повертається…
