Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує? Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…
Моя цікавість не знає меж…
5
— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь.
Але чує:
— Я — сигом.
— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?
— Так. В інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на врятування і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина!
Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатний працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…
“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.
Він каже сигому:
— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.
— Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.
Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.
— Ти корабель оглянув? — спитав він.
— Його дуже важко відремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, клітини мозку загинули.
— Необхідно терміново закапсулювати трупи і налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.
— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу водночас продовжувати свої обчислення.
Космонавту не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:
— Що ж пропонуєш ти?
Замість відповіді сигом заговорив про інше:
— Проминувши Горловину і побачивши Всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу Галактику…
У його словах приховувалося запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:
— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?
— Я ж пояснив, чим займаюся. Хіба це не важлива справа?
— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене?
— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…
Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний. Думає: “Ось і здійснилося одвічне людське прагнення, щоб діти були досконаліші за нас…”
6
Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився у крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там зненацька почав працювати вентилятор, провітрюючи мозок.
Я дивився порожнім невидющим поглядом на зруйнований пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Полиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.
А ось і знайомі кроки. Я їх одразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.
Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть обернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись над приладами, почав заміряти напругу на вході і виході стабілізатора.
Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він скачав:
— Батьку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку від кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…
Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість. Цікаво знати: які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?
— Дай-но викрутку, допоможу…
Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.
— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не сталося. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене. — Він заговорив моїм голосом. Імітував він майстерно: мої друзі часто не могли розрізнити наші голоси по телефону: — По-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…
Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо зразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:
— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні?
Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумів: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…
— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.
Він по-своєму зрозумів мене:
— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.
Я мовчав, а син вів далі:
— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.
“Рано, — подумав я, — ще рано”.
— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. І матері так спокійніше…
Знову принижуюсь. Та мені треба будь-що втримати ся на біля себе і Бориса…
7
Людина каже сигому:
— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.
Слово “ми” він вигукує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми — люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.
— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.
— Що таке лунтра?
— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…
Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.
— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом.
— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.
— Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?
— Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.
